Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ «Ми не приймали і не приймем лжі»

Сивий Кінь та моєї Долі

Сивий Кінь та моєї Долі
Через гречки летить, через пліт…

Коню, Коню, шукай нам Волі,
Мчи у гори, де спіє глід,
Де терни пахучі,
  Кропиви палючі,
     Дуби, як кручі, роняють плід.
У Небо линьмо,
До Сонця киньмо
Дорогу нашу — туди нам путь.
Але ж, мій Коню,
  Але ж, мій Брате,
     При Хаті стати — нам не забуть!
Зайти в кімнати,
Борги забрати,
Із шовк-травиці,
Що буде сниться,
Сплести вінок — як з рут.
Тоді, мій Брате,
  можем злітати
      Туди, де зорі, як мак, цвітуть,
Коли вже, Брате,
Зможем сказати,
Що знову й знову,
  В світлицю нову
    По наше Слово — брати прийдуть.

Сивий Кінь та моєї Долі
Через степ, через ліс біжить…
Люди, люди, гнуздать доволі,
Не ловіть його, не в’яжіть!
20.03.83.

Дороги й болі

Напис до власної
книжки «Алея Слави»*

Це — тільки знак,
Що ми — не пустоцвіти,
Не колос з «сажкою»,
В «іржі»,
Ми, друже мій, —
Це ті воєнні діти,
Що не приймали
І не приймуть лжі.

Недоносків ми з німця —
Не цурались,
Ані шапок його,
Ні стертих шуб…
Ми саме в них
У люди вибивались,
Ми мезок гріли ними,
А не чуб.

Спливли літа
Слідом за потом, кров’ю,
Давно вже впав мій Кінь,
Дарунок від бійця,
А ми живем —
І спомином-любов’ю,
Й надіями новими
Б’ються в нас серця.

Ми — крок все ширший,
ширший робим,
От-от і Неба ми,
З Вітчизною,
Сягнем…
Як трудодні в степу колись,
Хай копійки й заробим,
Та все ж із вдячністю
Ми Долю спом’янем.

Роки були —
Рівня діркам великим.
Було — порожніх рук
І босих ніг!..
Та не було між нас нероб,
Дволиких,
Серцями й думами були —
Як перший сніг.

Як білий сніг,
Як чиста-чиста скатерть,
Як Мамин
Біло-вишитий рушник.
Ми чисті йшли —
Хоч нас веди на паперть
Й малюй Пророків вже
Із наших лик.

Отак йдемо…
Як і в батьків — прості чесноти:
На п’ятах мозолі
І на серцях.
Душа в нас чиста —
Вимокла ж від поту,
Й вогонь надій її
В дорозі не прочах

*Випущена двома виданнями:
Одеса. «Маяк». 1981 і 1983 рр.
12.03.84.

Борги

Як швидко падуть нам
Роки на потилицю!..
На спину сідають,
На груди — також.
І йдем все повільніш,
Неначе —
На милицях,
Й проймає в дорозі вже
Острах і дрож.
А все ж,
Хоч би як ми,
Війною мордовані,
Невправні були
І безсилі —
Мов Бог,
Коли на серцях,
На лобах накарбовано
Віддати Землі своїй
Чесно
Весь борг,

То киньмо лише
Піклуватися черевом,
Про лежбища мріяти,
Ну, про раї…
Ще мусим таки
Хоч би виростить
Д е р е в о,
Коли не вдалось
П о с а д и т и   г а ї.
21.11.85.

Вже час попереду у нас

З проекцією і на тих, хто лиш
вичікує, не йде на ломку старого, віджилого

По колії старій-старій
Повзем безшумно-тихо,
Ось-ось на станції глухій
Зупинимось, на лихо…
З купе нас вигорнуть тоді
Чи винесуть, мов мертвих,
Обличчя, скажуть, в нас тупі
Й характер, скажуть, впертий:
Як час прийшов нам закипіть —
Ну, пробудитись з сплячки,
Ми не збороли шлунку хіть,
Не бігли далі… дачки;
Позбутись ґанджу не змогли —
Не думати роками…
Бувало, й плуга ми тягли,
А мислили… руками!
Ото й закони, і клітки
Такі собі схвалили,
Що і мости, було, й містки
До Сонця — попалили.
Й тепер — у колії старій —
Не вибратись на простір!..
Нас не докличуться у стрій
Ні Слово вже, ні постріл.

Ми обважнілі, геть важкі,
Ми звикли більше… плазом.
Коли нам скинули божків,
То скиньте й нас всіх разом,
Аби десь наші поїзди
Більш не спиняли руху:
Ми ж до питва лиш, до їди
Здійнять ще годні руку.

…Вже час вперед за нас летить,
Навколо все в поході,
Ми ж — проминула, мертва мить,
Ми — крапка вже. Нам годі!
06-09.01.87.

Великі й чесні виростім Серця

Коли на Сонці
Люди бачать плями,
То не тікають, ізлякавшись,
В ліс,
Сторч головою
Не ідуть до ями,
А прагнуть все-таки
Злетіти в Вись.
Не те,
Щоби надіятись їх змити, —
Діставшись Сонця,
Змити плями ті:
Ми знаємо —
Мільйони літ ще жити
Із ними
У «космічній тісноті»…
Світила ж кращого
Ми поки що не маєм,
Впіймати іншого нам не дано,
Отож ми,
Люди,
Наперед вже знаєм:
Тепло й своє колись
Землі дамо —
Як плями
Холодити Землю стануть,
Розростатись почнуть
На Сонце все…
Її,
Голубооку й тонкостанну,
З нас кожен
В серці понесе.
Але ж до того ще
Нам потрудитись треба —
Великі й чесні виростить
Серця.
І чисті щоб були — як Небо,
Тоді в них вміститься
Планета вся.
Вогонь любові запалити
…Цей ранок так мене жахає:
Знов зазира в моє вікно
Криваве Сонце, як вино…
Невже й його Бог добиває?

…Пробач, Кохана, що не славлю:
Як тільки день оцей настав,
Тебе до пісні я не взяв —
Із ночі в серці вбитих бавлю…
Ти знаєш, в Світі що буває
Крім наших радостей малих? —
Царів на трони садять злих,
Війна щодня людей вбиває,
Бездомні мерзнуть попідтинню,
Зневажені душею мруть,
Чекаючи, як геть впадуть,
Щоб місце… уступить дитині.
Комусь в окопі треба жити,
Ярмо комусь тре боляче,
Що груди аж мені пече.
І мезок мушу ще сушити,
Що я од бурі та од грому
Всіх не сховаю у собі
О цій непевній геть Добі,
Та ще й у Курені чужому…
Коли б до себе перебрала
Хоча б частину тих людей —
До кращих днів, глухих ночей,
Аби в собі переховала,
То, може б, в серці у моєму
Не тільки й стогону було б —
Знов піснею воно цвіло б,
Твою обравши, Люба, тему.
І Лик твій Сонцем засвітився б,
Як Сонце, йшла б через життя.
В тім Сяєві ще жив би й Я —
По сліду Місяцем котився б…

…Якби ж Вогнем тим спопелити
Змогли ми все на Світі зло!
І тих, кого воно везло,
А потім попіл ще й прилити…
Мо’, варто, Люба, поспішити,
Щоб люди вийшли вже з імли
І Землю врятувать могли, —
Вогонь Любові час палити!

…Твою вже тему обираю —
Тебе я серцем засвічу
Й пущу Землею, як Свічу,
У полум’ї тому хай зло згорає,
Людина хай — як Сонце, сяє!
27.02.85.

На спомин 1945-го

Рондо пам’яті і печалі


Розступіться, «золоті Америки»,
Одійдіть убік, країни-багачі!
Бачите, в бинтах — і без істерики —
Повертаються з Європи о р а ч і…

З поля бою йдуть на хлібне поле,
Степ чекає вже давно на них…
Рани заживуть, не втихнуть болі
За солдат, що вже нема в живих.
Пригорнути б ті печалі плугом —
Висіяти в борозни ваш біль,
Та ж заниє серце, вдарить туга
Кожного, хто їстиме з тих піль.

…У собі ми болі ще поносим —
Душі то загиблих в нас живуть,
Ну а спокою коли попросим,
Душі ті в дітей вже перейдуть.
Так із роду в рід ідуть печалі,
Вже й Землі нелегко їх носить…
Як, скажи нам, Земле, жити далі,
Щоб не війнами — Любов’ю жить?

Мій Народ у ґрунт аж угрузає —
Стільки болю із віків несе,
Та святої ноші не знімає:
Пам’ятає всіх він і усе…

Славте Їх, Європи та Америки!
Троньте лише нас, країни-багачі!
Будете в ровах…І без істерики
Покладуть туди вас
        наші  о р а ч і.
5.03.85.

Шукаю, чекаю Високого Слова

За Ольгою Михайловою


Жадаю я Слова,
Як Сонце — дзвінкого,
Щоб так заспівало,
Як досі ні в кого.
Так прагне ріка
Цілу зиму скресання,
Земля так щоночі
Жадає світання.
Як магма віками
Всі сили збирає,
Струсить щоби Землю
Від краю до краю.
Так кожного дня
Я все знову і знову
Шукаю, чекаю…
Високого С л о в а.
4.05.84.