Там, де струменів Чорний потік

Це була героїчна і жертовна боротьба. Ось як цей період описується в «Історії України», виданій у 2002 році: «Після визволення України від нацистських окупантів збройна боротьба на її землях продовжувалася. УПА та оунівське підпілля створило новий фронт боротьби. Програма залишалася незмінною — «за повне визволення українського народу з-під московсько-більшовицького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів». Коли фронт наблизився до районів дислокування частин УПА, її головнокомандувач генерал Роман Шухевич наказав не втручатися у бойові дії, всіляко зберігати свої сили. Він орієнтував їх виключно на оборонні дії проти Червоної армії, враховуючи, що у її військових багато українців (за деякими даними, 40—45 відсотків). Відтак, активізувався політичний і психологічний вплив на український контингент фронтовиків і розповсюджувалися підпільні газети, брошури, листівки з відозвами до червоноармійців, в яких викладена програма і завдання ОУН та УПА.

У цих умовах повстанцям конче необхідно було мати достовірну інформацію про те, що відбувається довкруж. Їхніми очима і вухами стали тисячі українських патріотів, які з обставин хоч і не взяли до рук зброї, але вболівали і допомагали підпіллю. Серед цих людей була й тоді маленька дівчинка, а зараз 85-річна Ярослава Юріївна. Я зустрівся з нею у її затишній квартирі в центрі Роздільної.

— У чому полягали завдання, які вам доручали?

— Мене з подругою Стефою з письмовим повідомленням, згорнутим у тонесеньку трубочку, така депеша тоді називалася штафетою, певно, від слова естафета, посилали до сусіднього села. Проникнути із села в село комусь із дорослих було надзвичайно складно. Повсюди стояли озброєні совєти і ретельно всіх перевіряли. А нам, дітям, зробити це було простіше. Крім того, на випадок прискіпливої цікавості енкаведистів ми мали послання своєї вчительки до вчительки з другого населеного пункту з цілком безпечним записом, мовляв, на таке-то число призначено педагогічну конференцію і бажана ваша участь. Під прикриттям цього послання ми благополучно передавали й штафету, яка далі доправлялася до потрібного адресата.

— Скільки вам було років, коли ви виконували це доручення?

— 13—14… Я ходила в четвертий клас.

Можна лише уявити. Всі дороги перекрили енкаведисти та солдати, то тут, то там гримають пострілами та вибухами сутички, що не день привозять убитих для упізнання, то когось забирають, то розстрілюють, то висилають… А тут дівчинка, її ровесниці, а також старші юнки спокійно ходять попід носом у карателів, виконуючи доручення тих самих повстанців, забезпечуючи надійний зв’язок. Це ж як треба було ненавидіти прокомуністичних зайд, які принесли в цей благословенний край горе, щоб так відважно діяти!

У селі всі знали, що у випадку невдачі розплата буде дуже жорстокою: або катівня енкаведистів і розстріл, або заслання на Колиму чи в Сибір. Та й на місці могли вбити без будь-якого розслідування чи суду, як це сталося з Паранею Шуляр.

Багато десятиліть Ярослава Юріївна не наважувалася комусь розповісти про свою участь у патріотичному русі.

І небезпідставно: за радянської влади могли б покарати.

У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, збулися мрії мільйонів патріотів. Молодих, красивих, мужніх і відданих боротьбі. І тих, що були закатовані чи загинули в сибірських таборах. І тих, хто чесно робив те, що від них вимагав час, і залишився жити.

У родині Шулярів не одна Ярослава виконувала небезпечні завдання. Насамперед слід розповісти про главу сім’ї — Юрія Дмитровича. Він був головою сільради і не міг відкрито допомагати повстанцям. Але вони його поважали, бо чим міг, допомагав їм. Якось, за словами пані Ярослави, віддав у ліс хлопцям на м’ясо теличку Зорочку, немало спорядив туди хліба, інших продуктів. Однак, щоб про цю допомогу не довідалися недруги, він виконував і вказівки радянських органів.

Крім, так би мовити, продовольчого забезпечення месників, є підстави вважати, що Юрій Шуляр займався й розвідувальною роботою. Так, синові Івану видав довідку, що йому дозволяється ходити по навколишніх селах. Зостається лише здогадуватися, з якою метою.

За підозрою у сприянні повстанцям батька чотири рази заарештовували, щоправда, вину його довести не могли і відпускали.

— Пам’ятаю, — згадує Яро-слава Юріївна, — після найтривалішого затримання тато повернувся додому й, очевидно, на знак протесту вивісив синьо-жовтий прапор біля клубу чи, як тоді його називали, хати-читальні. Він ніч провисів. А на ранок — облава. «Хто повісив прапор?» — допитувалися в селян. Але тата ніхто не видав.

— Було, — продовжує співрозмовниця, — у нас вдома, в погребі, переховувалися поранені повстанці. І мати — Ганнуся — їх доглядала і годувала. Готувати харчі для загону УПА допомагала й двоюрідна сестра Ярослави — Маруся Андрусишин.

Та й другий чоловік пані Яро-слави — Василь, з яким вона побралася вже у зрілому віці, згадував, що в ті повоєнні роки регулярно підсобляв повстанцям продуктами. Він мав пару коней і час від часу їздив до лісу по дрова. На дно підводи клав два мішки з провізією, а зверху насипав на них сіна — наче на корм коням. Так він їздив на Чорний потік, де базувався підрозділ УПА, аж поки його не викрили енкаведисти. В 1953-у кинули за ґрати…

— А які вони були, лісові побратими?

— Це були ідейно стійкі, загартовані, безмежно віддані боротьбі за незалежність України люди. Таким був, наприклад, мій двоюрідний брат Дмитро, який більше двох років прожив у лісі. І такі, як він. Пам’ятаю їхні псевда — Явір, Тополя, Дуб… Говорили люди приблизно так: «Сьогодні Явір зі своєю сотнею прийде в село. Юрку (це до батька), їх треба розмістити на ніч…».

— А які дороги вас привели до Роздільної?

— Це довга історія. У 1950 році все наше село переселили на південь. Коли агітували за переселення, то обіцяли золоті гори. Там, на великій Україні, так казали, кожна сім’я отримає будиночок, там поля добре родять, а корови дають великі надої… Коли приїхали, то мало не плакали: ніяких будиночків, замість них — землянки. Що-правда, всім сім’ям дали по 500 рублів підйомних. Але українські люди — працьовиті. Помаленьку побудувалися — в Шахлацькому, яке нині з’єдналося з Буцинівкою, у Розалівці, Яковлівці, Поташенковому… Та й заробляли непогано. Місцеві говорили: «Ось приїхали західняки. Вони моляться Богу, і Всевишній дає добрі врожаї». Щодо мене, то я 36 років пропрацювала дояркою. Не раз була відзначена грамотами і подарунками.

— Що б ви сказали про Україну сьогоденну?

— Зроблено багато. Але ще нема того життя, якого прагнули для Вітчизни воїни УПА. Нинішнє покоління відстоює нашу незалежність на сході України. Хай йому в поміч стане приклад патріотів із заходу.

Розмовляв
Валентин ЩЕГЛЕНКО.

НА СВІТЛИНАХ: Ярослава Юріївна Шуляр; юна Ярослава (праворуч) з двоюрідною сестрою Марусею Адрусишин.