З якого джерела черпать снагу

Їхній антипод — доктор історичних наук, професор Гарвардського університету Джеймс Мейс (стаття «Американець з українською душею»). «Буквально з перших місяців перебування в Україні, — пише авторка, — дослідник розпочав роботу зі створення інституту вивчення Голодомору-геноциду. Працював, витрачаючи на організаційні питання кошти із сімейного бюджету». Тут же цитує вірш його дружини і соратника — Наталії Дзюбенко-Мейс, присвячений чоловікові:

...Коли він брів крізь
крижану порошу,
То не шукав ні злота,
ні розкошів.
І з чистим серцем
ствердити я мушу:
Коли усі вбивалися
за гроші,
Він помирав
за українські душі.

Джеймс Мейс, працюючи в Україні, став свідком трагедії біблійних масштабів. «Прояви економічної, соціальної, моральної патології, — пише Аліна Пляченко, — він вбачав у тому, що наше суспільство є постгеноцидним. Винищення мільйонів людей, переслідування носіїв національного духу, затиснення українців в інтелектуальне гетто дає про себе знати й через 70 років».

Можливо, десь у тих буревіях сталося й зміщення психіки людей у бік споживацьких інтересів. Ніхто не говорить про те, що слід у всьому наслідувати Діогена, та все ж головне мати на меті не власне збагачення, а долю України, творення нового суспільства вільних людей.

Авторка представляє нам галерею українських патріотів, сповідників демократії, борців за права людини, які, до речі, є фундаментом європейської цивілізації. І робить це вона так, щоб, за словами талановитого історика, громадського діяча Олександра Болдирева, очистити їх діяння від «густого намулу брудних і безпідставних міфів, які свідомо творилися тими, хто за всяку ціну прагнув утримати Україну в покорі, знищити її історію, стерти з пам’яті народу світлі образи звитяжних предків та їхні великі діяння. Адже національна історична думка «завжди розвивалася в несприятливих умовах іноземного поневолення» (стаття «Життя — це роман, що був насправді»).

У передмові до книжки Аліна Григорівна зазначає: «Всі статті, вміщені в цьому збірнику, були надруковані в газеті «Чорноморські новини». Народжені вони з педагогічної практики і громадської діяльності авторки: намагалася дати відповідь на питання, які виникали при спілкуванні з одеситами. На жаль, більшість нічого не знала про великих носіїв української духовності — педагога, мовознавця і релігієзнавця Григорія Ващенка та Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Привертали мою увагу насамперед, крім політичних і військових лідерів, ті постаті, котрі своє життя підпорядкували служінню українській ідеї як-от Борис Антоненко-Давидович, офіцер армії УНР, багаторічний каторжанин, визначний письменник і наставник шістдесятників; Іван та Юрій Липи; рано померлий наш сучасник Олександр Болдирев…».

Читача цієї книжкової новинки чекають розповіді про Івана Полюя, Івана Огієнка, Андрея Шептицького, Симона Петлюру, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Івана Дзюбу та інших видатних українців. А ще — про вікопомні явища в українській історії та культурі: про ІV Універсал УНР, який проголосив Україну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу; про Свято Героїв, запроваджене 23 травня 1941 року; про вплив шістдесятників на національну свідомість українців тощо — загалом 46 статей, написаних докладно і цікаво, насичених вражаючими фактами і змістовними висловлюваннями. У кожній з них, як зазначила авторка, «біль мого серця, глибока любов до людей і прагнення допомогти всім прозріти та полюбити Україну заради майбутнього».

Це — як переклик поколінь, естафета героїв.

1654 рік. Стаття «Відлуння подвигу Буші». Вона повертає нас до подій визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. На захисті подільського міста-фортеці Буші шість тисяч козаків протистояли 60-тисячній навалі війська польського гетьмана Станіслава Потоцького, яке мало підкріплення в особі німецьких драгунів. Оборонці Буші билися за кожен будинок, жінки стояли разом з чоловіками, а коли потрапляли у безвихідь, аби не опинитися в полоні, кидалися в полум’я чи топилися в криницях разом з дітьми. Так, дружина сотника Зависного Мар’яна, побачивши, як загинув її чоловік, з крихітним синочком на руках сіла на бочку з порохом, а коли жовніри підбігли до неї, запалила порох, знищивши таким чином чимало ворогів.

Мужність української жінки надихнула поетесу Валентину Сторожук на створення поеми «Подільська твердиня», в якій, зокрема, є такі рядки:

Навчи мене, навчи,
відважна сотничихо,
із далини віків,
із глибини століть,
де брати сил,
аби перемагати лихо
і як у тій борні самій
не знавісніть.
І звідкіля, порадь,
набратися відваги?
З якого джерела щодня
черпать снагу?..

1921 рік. Унікальний факт національно-визвольної боротьби являє трагедія містечка Базар на Житомирщині. Коротко нагадаємо ту подію. Залишки армії УНР, знесилені нерівною боротьбою з білим та червоним ворогом, були інтерновані на території Польщі, Румунії та Чехословаччини, тобто країн, чиї кордони вони перейшли в листопаді 1920-го. До них доходили звістки про те, як тяжко живеться українцям під більшовиками, що стало причиною виникнення розрізнених селянських повстань. Аби підтримати їх, сотні добровольців з таборів у Польщі вирушили в похід без зброї, без теплого одягу та взуття. На дворі стояв листопад. Повстанці могли б залишитися і спокійно пережити холодну пору в еміграції, але вони знали: час не терпить.

Всього було сформовано три військові групи, найчисельніша з яких — Волинська під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюника. У Коростені її бійці захопили теплий одяг і зброю, звільнили 470 політв’язнів і знищили місцеву ЧК. А потім почався виснажливий рейд територією Полісся. З регулярними сутичками з ворогом українські воїни пройшли 750 верств. Факт рідкісний навіть для світової воєнної історії. Але сили поступово танули. Українським звитяжцям не вдалося визволити свій народ від червоної диктатури. Однак вони явили нам подвиг незвичайної мужності і вірності святій ідеї боротьби за вільну Україну. Біля містечка Базар 359 їх, переважно молодих людей, були розстріляні, не спокусившись ціною зради зберегти своє життя.

У статі про незламний дух учасників Другого Зимового походу Аліна Пляченко наводить і ці рядки з «Епітафії на могилу 359 лицарів базарських» Миколи Оверковича:

Хай знає брат,
що тягне ще ярмо,
Хай знає друг,
і ворог хай почує,
Що тільки тілом тут
ми лежимо,
А вічний дух наш Волю
скрізь чатує.

1968-й. 1987-й. Відчайдушний протест проти зросійщення України явили самоспаленням двоє патріотів — спочатку Василь Макуха в Києві на Хрещатику, а потім Олекса Гірник на Чернечій горі в Каневі…

Минуть роки. Зерна, посіяні активними поборниками української духовності, у тому числі й Аліною Пляченко, дадуть добрі сходи. І їхні твори посприяють зростанню нових поколінь патріотів. Хочеться вірити, буде серед них і той хлопчик з електрички на ймення Михайлик.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Від редакції. Книжку Аліни Григорівни Пляченко «Шануймо борців за державність України» (Одеса, «Астропринт», 2016) можна замовити в авторки (тел. 050-316-22-92) або в редакції 0482-64-75-67.