№ 88-89 (21766-21767) четвер-субота 13-15 жовтня 2016 року

15 жовтня 1959 року агент КГБ вбив у Мюнхені провідника Організації українських націоналістів Степана Бандеру

Його вбивали багато разів за всі ці роки. Вбивала московська пропаганда, роблячи з нього ворога українського народу. А він і був непримиренним ворогом, але Москви і всього, що йшло з неї на упокорення та повне знищення українців.

Його вбивали, коли судом неправедним відбирали — у мертвого! — звання Героя України, продовжуючи таврувати великого сина українського народу. Вже у незалежній Українській державі, за яку він боровся й віддав своє життя.

Його вбивають знову, коли вимагають від Київради скасувати рішення про перейменування Московського проспекту його ім’ям.

Проспект Степана Бандери — замість проспекту Московського… Це великий внесок у відновлення справедливості, у повернення чесного імені Великого Українця. Не у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку — там давно вже є і пам’ятники, й вулиці, і все, чим можна було віддячити цій людині за її життєвий подвиг. А саме в столиці незалежної України. Ініціатори петиції до Київради якраз цим й аргументують: мовляв, нехай на Західній Україні звеличують його, а до Києва Степан Бандера «не має жодного стосунку». Стара пісня. Себто ви собі там, «в Галіції», як хочете, а у нас тут, мовляв, свої герої. Чули ми це не раз і на деяких одіозних одеських телеканалах. І хто ж вони такі, оті герої? Та, звісно ж, не українські, а, навпаки, ті, хто приходив сюди з кайданами та налигачем, хто в часах совєтської окупації допомагав винародовлювати українців та відбирав у них історичну, національну пам’ять, примушував зрікатися рідної мови, роблячи з них безпам’ятних та покірних рабів імперії. Проти цього якраз і боровся Степан Бандера.

10 тисяч підписів зібрала петиція на відміну рішення Київради про перейменування Московського проспекту — така їм дорога ця назва. Закликають «присвоїти нейтральну назву» цій столичній магістралі, бо, мовляв, особистість Степана Бандери є неоднозначною «навіть для українських громадян» — а що, неукраїнські громадяни також можуть нам вказувати, як мають називатися наші вулиці? Та й Москву, радять, не треба дратувати.

Ви уявляєте: десять тисяч хохлів закликають «не допустити цього перейменування». Десять тисяч у кількамільйонній столиці, де ще недавно вирував Майдан, коли вбивали за саме лишень прагнення вирватися з московських лабет, не допустити повернення до азійщини. Де відбулася Революція Гідності, що кардинально змінила країну. Країну, у якій триває неоголошена війна, цинічна й жорстока, на якій чи не щодня гинуть, калічаться молоді хлопці — фактично за те саме, за що стояв Майдан.

Десять тисяч малоросів, позбавлених своєї національної, історичної пам’яті, та що там казати — громадянської, людської гідності, бо не хочуть нічого знати про себе самих, заперечують свою приналежність до великої європейської нації.

Десять тисяч духовних нащадків тих, котрі свого часу не пішли за гетьманом Іваном Мазепою, та все одно були винищені до ноги — за те тільки, що були українцями — нацією, ненависною для окупантів.

Десять тисяч тих, кого називаємо п’ятою колоною, але що тут дивуватись: таке у них завдання, така їхня ментальність.

Не тільки в Одесі знайшлися охочі скасувати через суд розпорядження голови облдержадміністрації про перейменування об’єктів топоніміки у рамках закону про декомунізацію. Що з того виходить? Ось свіжий приклад.

Житомирський окружний адміністративний суд відмовився скасувати розпорядження голови тамтешньої ОДА про таке перейменування та демонтаж комуністичних пам’ятників у Житомирській області.

«До суду, — повідомляє прес-служба Українського інституту національної пам’яті, — звертався виконавчий комітет Коростенської міськради, який вважав здійснене головою ОДА перейменування об’єктів топоніміки протиправним та вимагав скасувати розпорядження у частині, яка стосується міста Коростень. Дослідивши обставини справи та подані сторонами докази, суд встановив, що процедура перейменування об’єктів топоніміки, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, була дотримана. А отже, підстав для скасування розпорядження голови ОДА нема».

У висновках щодо того, чи містять назви перейменованих об’єктів символіку комуністичного режиму, суд спирався на роз’яснення Українського інституту національної пам’яті та на експертну оцінку фахівців Інституту історії України НАНУ.

Суд також дійшов висновку, що, згідно із законодавством, органи місцевого самоврядування м. Коростень мали провести відповідну роботу та громадські обговорення з мешканцями, а вже за їх результатами перейменувати відповідні об’єкти топоніміки. Однак таку роботу не провели. Тому відповідне рішення було прийняте головою ОДА відпо-відно до наданих йому законом повноважень.

В офісі обласної організації Національної спілки журналістів України відбулася презентація книги «Хронология героизма. Воспоминания о погибших в АТО патриотах Одесщини».

Зібрання відкрив очількник журналістської спільноти Юрій Работін, який і представив авторку — Людмилу Опроненко-Клопову. Він розповів, що презентована книга у доробку Людмили Миколаївни одинадцята. Народжувалася вона тяжко, бо збирати дані про полеглих — то біль у серці. А нещодавно у пані Людмили помер чоловік, тож пережила ще й особисту втрату. Сам Юрій Работін за час АТО побував там тричі. Вступне слова закінчив власними поетичними рядками, присвяченим трагічним та героїчним подіям неоголошеної війни.

Микола Сторожук, уповноважений Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО при Одеській ОДА, про презентоване видання висловився так:

— Справа зроблена дуже велика, тут відомості про 111 загиблих бійців, які мешкали на теренах Одеської області. Знаєте, ми люди дорослі, дивишся на їхні фото, а то ж наші діти, онуки. Це велика втрата. Вшануймо всіх загиблих в АТО хвилиною мовчання.

Опісля Микола Сторожук продовжив:

— «Хронологія героїзму» — перша книга на Одещині, де увічнена па-м’ять полеглих в АТО. Там дуже багато хороших хлопців, простих, звичайних, сільських, студентів, випускників вишів. Багато з них пішли воювати добровольцями. Відомості про них, здебільшого, надто скупі. Ось епізод з книжки, короткі, сухі слова: «Ігор Кисельов, капітан, нагороджений орденом «За мужність» першого ступеня». А знаєте, цей орден має три ступені, третій, другий та перший. Нагороджувати починають з третього. Ігор служив у ГРУ (головне управління розвідки), допоки війна не скінчиться, багато що не розсекретиться. Ми не знаємо, як цей хлопець себе повів, який його подвиг, за що він нагороджений першим ступенем. Інший хлопець, Дмитро Васильєв, командир 2-ї механізованої роти 28-ї бригади, відмовився здатися у полон. Двох поранених забрали, а його, за відмову, бандит з кличкою Хоттаб вбив пострілом у голову. Це ті люди, які жили серед нас, і ми їх не помічали, адже вони були звичайними. Це покоління дуже хороше, вони, коли настав час згуртуватися, щоб захищати свою країну, не завагалися, вони це зробили. А за те, що зробила Людмила Миколаївна, їй шана, повага та наш уклін.

У п’ятницю, 7 жовтня, у Біляївці відбувся «круглий стіл», органі-зований Комітетом Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування спільно з тутешньою міськрадою. Тема заходу — «Практика застосування Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» на прикладі територіальних громад Одеської області» — зібрала довкруж себе народних депутатів, задіяних у роботі цього комітету, представників органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, експертів та журналістів.

Засідання пройшло за сприяння проекту Програми розвитку ООН в Україні та ЄС «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» та за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку USAID «РАДА: підзвітність, відповідальність, демократичне парламентське представництво».

Заступник голови Комітету ВР Сергій Кудлаєнко, відкриваючи засідання, зазначив, що питання добровільного об’єднання територіальних громад нині є важливим інструментом, який сприяє впровадженню реформи децентралізації в Україні та підвищенню ефективності послуг і якості життя населення. Він нагадав, що 5 лютого 2015 року Верховна Рада схвалила Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад», яким дала можливість людям гуртуватися та формувати справді спроможні ОТГ, здатні самостійно забезпечити належний рівень надання послуг, зокрема у сфері освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту, житлово-комунального господарства тощо. Обласна та районна влада, хоч і не так швидко, як того хотілося б, передає повноваження місцевим громадам, даючи їм волю законно заробляти і самостійно вирішувати, як саме витрачати зароблене.

Держава фінансово допомагає тим, хто першим рушив дорогою змін. Один мільярд гривень — саме стільки планується виділити з бюджету на підтримку та розбудову ОТГ. Кабінет Міністрів уже схвалив першу низку заявок на проекти, які втілюватимуться за кошти субвенції з держбюджету для формування інфраструктури об’єднаних територіальних громад. Відповідно до реєстру заявок, опублікованого на сайті Мінрегіону, знайшов підтримку і 41 проект ОТГ Одещини на загальну суму 63 млн 188,7 тис. грн.

Прийміть щирі вітання зі святами — Днем захисника України та Покрова Пресвятої Богородиці! Ці знаменні дати нерозривно пов’язані між собою, символізують зв’язок поколінь, давню історичну традицію, а тому особливо шануються українцями.

14 жовтня ми вшановуємо тих, хто захищав рідну землю. Це — досвідчені воїни, чий ратний подвиг і самопожертва стали символом людського духу і відваги.

Вітаю також молодь, яка одягнула військову форму, перейнявши естафету й найкращі традиції від попередніх поколінь. Це свято і наших берегинь, які у важкі часи завжди були опорою своїх коханих, синів, братів.

Переконаний, що у пам’яті українців завжди залишаться люди, які боронили рідну землю, з гідністю виконали свій військовий і громадський обов’язок.

Сердечно бажаю вам щастя, радості, добра та наснаги на успішні починання на користь рідної країни. Нехай єднає нас незгасне світло віри і допомагає високе покровительство Пресвятої Богородиці.

Анатолій УРБАНСЬКИЙ,
голова Одеської обласної ради.

На сцені Одеського національного академічного театру опери та балету 19 жовтня о 18.30 відбудеться концерт «Одеса — улюбленому синові», присвячений 100-річчю з дня народження Еміля Гілельса.

Видатний піаніст, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, Еміль Григорович Гілельс народився 19 жовтня 1916 року в Одесі. Він став відомим, навчаючись ще в музичній школі №19. Шістнадцятилітній Гілельс, якого в Одесі дражнили «Мілька Рудий», виступаючи на I Всесоюзному конкурсі виконавців, заявив про себе як про музичну зірку першої величини. Навчався в Одеській консерваторії у класі видатного педагога — професора Берти Рейнгбальд. У 1938-у закінчив школу вищої майстерності при Московській консерваторії у знаменитого піаніста, професора Генріха Нейгауза, засновника однієї з найбільших радянських піаністичних шкіл.

У 1936 році Еміль Гілельс став лауреатом Міжнародного конкурсу піаністів у Відні (друга премія). У 1938-у удостоюється першої премії на Міжнародному конкурсі імені Ежена Ізаї в Брюсселі. Молодого музиканта приймає англійська королева. Розповідають, нібито якось після концерту в Кремлі до Гілельса підійшов Сталін і сказав: «Ти — моє руде золото». Чи так це було — хтозна, але у 1946 році Еміль Гілельс отримав Сталінську (Державну) премію, у 1962-у став лауреатом Ленінської премії. Він нагороджений двома орденами Лені-на, іншими орденами і медалями. У 1976-у удостоєний вищої відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці.

Ім’я Еміля Григоровича Гілельса носить одна з одеських вулиць. Серед його учнів найвідоміші — Марина Мдівані, Валерій Афанасьєв, Ігор Жуков та Фелікс Готліб. 2 вересня ниніш-нього року, в День міста, ім’я видатного одесита увічнене на Алеї зірок.

Сьогодні, 13 жовтня, о 14.00 в Одеському історико-краєзнавчому музеї (вул. Гаванна, 4) відкриється виставка графіки Сергія Шаменкова «Лицарство — козацтво».

Тут буде представлена наукова реконструкція — 15 оригінальних робіт та 20 репродукцій, ілюстровані видання, у яких показана еволюція козацького одягу, зброї та спорядження XVI — XVIII ст. Зокрема, реконструкція козаків Війська Чорноморського, які брали штурмом османські укріплення міста Хаджибея, що згодом було перейменоване на Одесу. Також буде представлено реконструкції озброєння та спорядження литовських і польських воїнів, солдатів та офіцерів Шведського коро-лівства, Московського царства, вояків Османської імперії.

Виставка приурочена до свята Покрова Пресвятої Богородиці і Дня українського козацтва.

Автор виставки — Сергій Шаменков, скульптор, ілюстратор військово-історичних видань, дослідник історичного одягу. Закінчив Одеське художнє училище ім. М.Б. Грекова та Львівську академію мистецтв. Займається скульптурою малих форм, науково-історичною реконструкцією одягу. Плідно спіпрацює з вітчизняними та закордонними періодичними військово-історичними виданнями. Є автором монографії «Піхота українських гетьманів» (Київ, 2008). Нинішнього року взяв участь у підготовці американського видання «Велика Північна війна» — підготував статтю та ілюстрації.

Виставка експонуватиметься до 13 листопада. Оглянути її можна щоденно (крім п’ятниці) з 10.00 до 17.00.

Рано-вранці, коли сонце піднялося з-за гір й освітило тиху і зворушливу красу прикарпатського краю, до хати Парані Шуляр, жительки села Нова Гута, увірвалися енкаведисти.

— Зізнавайся, бандерівко, до тебе вночі приходили оунівці, ти дала їм хліба, молока, яєць…

— Заприсягаюся, ніхто не приходив, — ледь мовила жінка.

Та на її слова вже ніхто не зважав, почали жорстоко бити. Шукаючи захисту, нещасна залізла під ліжко. Там її й закололи багнетами.

Але й цього нелюдам видалося замало. Вони витягли тіло у двір і, підперши кілками, поставили на острах всім жителям села.

Про цей епізод мені розповіла жителька Роздільної Ярослава Юріївна Шуляр, уродженка того ж села, свідок і безпосередня учасниця подій, пам’ять про які ніколи не згасне. Бо там, на Західній Україні, у роки Другої світової та в повоєнний час УПА й оунівське підпілля вступили у війну з радянським режимом за національні інтереси народу та побудову самостійної держави.

Дорогий друже український воїне!

Пишу тобі з Одеси. Нарешті є позитивні зрушення і в нашому місті.

Прибрали пам’ятник катові українського народу Леніну. Голова Одеської облдержадміністрації М. Саакашвілі перейменував вулиці обласного центру на наші, українські (відповідно до закону про декомунізацію), але промосковська влада міста намагається через три місяці це відмінити — начебто одеська громада висуває інші варіанти для вже перейменованих вулиць. При цьому серед тих варі-антів не залишити жодної назви на честь одеситів, які загинули в АТО. Поступово і в нас зникають меморіальні дошки, присвячені чи то «ленінському батальйонові», який боровся з Українською Народною Республікою, чи то піонерським організаціям, що створювалися більшовицькою окупаційною владою, чи то  Г. Жукову — «м’ясникові», який розстрілював та вбивав на мінних полях своїх підлеглих без всякої необхідності, а українців знищив чи не мільйон, кидаючи їх як «чорну піхоту» під черги німецьких кулеметів чи у води Дніпра без підготовки, майже беззбройними (найкращий варіант — один багнет на п’ятьох, а найчастіше — півцеглини у руку).

Є радісна, обнадійлива новина — більшість батьків першо-класників знову в Одесі обрали мовою навчання українську. На інших напрямках зросійщення нашого народу продовжується — в рекламі, в торгівлі, в громадському транспорті, в театрах! Навіть в Українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька за місяць одна-дві вистави державною мовою, а решта (три—п’ять) — російською.

Я — член громадської організації «Цивільний фронт» (відділилися від місцевої «Самооборони»), беремо участь у всіх заходах із захисту україн-ських інтересів в Одесі. Підтримуємо єдину українську обласну газету «Чорноморські новини». Продаємо якусь частину тиражу в електричках, трамваях, тролейбусах, розповсюджуємо серед поранених в Одеському військовому шпиталі.

З давніх-давен наша держава потерпає від гноблення та загарбання її етнічних територій. Тож в усі часи гостро стояло питання нашої національної безпеки.

От і зараз Україна перебуває у дуже скрутному становищі. На сході лізе ворог, вдираючись своїми хижими пазурами у нашу землю. Непрості відносини склалися нині між країнами Альянсу, кожна з яких тягне ковдру на себе. Наш державний апарат — у розтерзаному стані. Кожен політик на камери розповідає, як добре парламент регулює всі процеси, що стосуються АТО. А давайте поглянемо правді у вічі! Як можна говорити про міцну та сильну армію, якщо наша економіка потерпає від рук корупціонерів, які все тягнуть і тягнуть з державного бюджету? Мені, майбутньому офіцерові, прикро дивитися на те, що відбувається в нашій країні.

Люди, схаменіться! Відкрийте широко свої очі! Потрібно припинити свавілля посадових осіб. Так, ми бачимо по телевізору, як затримують чиновників за хабарі і таке інше. Але чи всі будуть покарані? Ось головне питання, яке необхідно поставити судовим органам влади.

Заспокоює серце лише одне — те, що наш народ не здається, не схиляє голову перед ворогом, незважаючи на всі труднощі, стоїть. Жоден захисник нашої держави не сказав: якщо, мовляв, мене чимось не забезпечать, то я відмовлюся воювати. Я вважаю, що основою нашої національної безпеки є саме народ, який дружно став на захист країни у найважчий для неї час. І що б хто не говорив, але ми тримаємося і будемо триматися до кінця.

Перший на Одещині центр надання адміністративних послуг відкрився у Красносільській об’єднаній територіальній громаді, що у Лиманському районі.

Як інформує Одеське регіональне відділення Асоціації міст України, сам центр розмістили на площах Красносільської сільської ради. Ремонтні роботи виконали за гроші з місцевого бюджету. За свої ж придбали і необхідне обладнання, найняли трьох грамотних спеціалістів-реєстраторів.

Наразі центр надає місцевому населенню 42 види адміністративних послуг, але з часом їх перелік буде набагато більшим. Зокрема, невдовзі сподіваються отримати функції інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

Людям зручно, адже для отримання довідок («прописка-виписка», про склад сім’ї тощо) не треба, як було раніше, їхати до районного центру.

Неабияку вигоду матиме і громада, адже згідно з поправками до Бюджетного кодексу України, відтепер усі надходження від надання адміністративних послуг залишатимуться у місцевій казні.

12 жовтня в Україні стартував пілотний проект з онлайн-реєстрації земельної ділянки e.land.gov.ua. До кінця року ця електронна послуга буде доступна у пілотному режимі для м. Києва та Чернігівської області, а з 1 січня 2017-го запрацює по всій країні.

Ініціатива реалізується Державним агентством з питань електронного урядування спільно із Міна-грополітики та Держгеокадастром і за підтримки координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Реєстрація земельної ділянки — одна з найважливіших та одночасно найскладніших адміністративних послуг. Щорічно українці реєструють понад 500 тисяч земельних ділянок. Завдяки запровадженню електронної послуги стартує принципово новий рівень якості обслуговування фізичних і юридичних осіб. Сьогодні реєстрація відбувається за два візити до державних органів, а запровадження цієї послуги дає можливість виключи перший візит та залишиться лише необхідність отримати документи після реєстрації земельної ділянки.

Як зазначає прес-служба Мінрегіону України, нині громадянам та бізнесу вже доступні чотири електронні послуги у земельній сфері.

«Онлайн-інструменти надають можливості для удосконалення системи державного управління, задоволення потреб та очікувань громадян, що є ключовим для забезпечення стабільного розвитку країни. Ми готові підтримувати ініціативи, котрі спрощують взаємодію громадян та уряду й мінімізують корупцію», — зауважує Вайдотас Верба, координатор проектів ОБСЄ в Україні.

З початку року платники податків Одещини спрямували до зведеного бюджету майже 10 мільярдів гривень, а це на 4 мільярди гривень, або на 65% більше, ніж за січень-вересень 2015-го.

З цієї суми до загального фонду державного бюджету України спрямовано майже 4,2 мільярда гривень, що на 1,8 мільярда (на 73%) більше, ніж за аналогічний період торік.

У розрізі основних податків до загального фонду держбюджету надійшло 2 мільярди гривень податку на додану вартість, 1 мільярд — податку на доходи фізичних осіб, 598 мільйонів — податку на прибуток, 343 мільйони — військового збору та 174 мільйони гривень акцизного податку.

За словами в. о. начальника головного управління ДФС в Одеській області Гліба Мілютіна, досягнення таких показників — це результат відкритих та партнерських відносин з бізнесом, якісного сервісного обслуговування платників податків та підвищення податкової культури.

Прес-служба головного управління ДФС
в Одеській області.

Час невблаганний. Ще 20 років тому читання газет було культурною традицією для переважної більшості цивілізованих людей. Всесвітня павутина створила новий віртуальний світ, змінивши також функції періодичних видань. Сьогодні засоби масової інформації повинні виконувати не лише комунікативну роль, але й брати активну участь у громадському житті. ЗМІ можуть і повинні бути знаряддям змін у суспільстві, зокрема через проведення соціальних компаній.

Дванадцять українських локальних та регіональних ЗМІ, серед яких і «Чорноморські новини», долучилися до програми «Схід та Захід разом — підвищення спроможності українських видань» за підтримки фонду «Осві-та для демократії» (Варшава) та молодіжної організації «Нова генерація» (Херсон). Її мета — навчити журналістів пропонувати та впроваджувати важливі для суспільства ініціативи, залучати партнерів і досягати важ-ливих соціальних результатів. Учасниками проекту стали засоби масової інформації з різних куточків України, а саме з Луганської, Дніпропетровської, Донецької, Львівської, Запорізької, Вінницької, Одеської областей, а також з міст Івано-Франківська, Рівного та Одеси.

У рамках програми українські медійники (серед них і представниця «ЧН») побували у Польщі, де ознайомилися з успішним досвідом тамтешніх ЗМІ у проведенні соціальних кампаній, а також поспілкувалися з представниками різних верств сучасного польського суспільства — влади, культурної сфери, громадських організацій та бізнесу.

Перше місто, яке ми відвідали, — Катовіце, столиця Сілезії, колишнього великого промислового регіону.

У Єгипті закриваються готелі. Таку тенденцію озвучив керівник комісії з туризму Союзу промисловців і підприємців цієї країни Ахмед Балбаа, повідомляє «Турпром».

Кризу туристичної галузі відчули на собі всі сегменти ринку, готельний — не виняток, повідомив Ахмед Балбаа. Сьогодні по всьому Єгипту відзначається масове закриття готелів. У туристичних анклавах таких уже 220. За його словами, левова частка закритих готелів (54) припадає на Шарм-ель-Шейх та Хургаду (34). Ще низка цих закладів частково скоротили прийом клієнтів і жоден з них не працює на повну потужність.

Довідково. У першому півріччі 2016-го Єгипет прийняв 2,3 мільйона туристів — на 2,5 мільйона менше, ніж за той же період 2015-го.

14 жовтня — Покрова Пресвятої Богородиці

У церковному календарі є день, коли православні вшановують ім’я Божої Матері особливо. Це свято відзначається на честь події, яка відбулася на початку Х сторіччя.

Як свідчить церковний переказ, у 903 році Візантійська імперія перебувала у великій небезпеці. На столицю Царгород (Константинополь, а нині — Стамбул) напало вороже військо сарацинів (нащадків невільниці Сариної — Агарі, яка народила Авраамові сина Ізмаїла). Перед лицем ворожої навали люди щиросердо молилися до Господа та Пресвятої Богородиці про заступництво. Й ось одного разу під час палкої молитви на всенічному богослужінні у Влахернському храмі, що стояв над Чорним морем, Матір Божа відповіла на гарячі звернення вірних.

Серед тих, хто молилися, була богоугодна людина — святий Андрій Юродивий, а також учень його, святий Єпіфаній. Вони стояли біля амвона і слізно благали про порятунок міста й усієї країни. Раптом, піднявши очі до неба, вони побачили Пречисту Діву в оточенні святих ангелів, пророків та апостолів. Вона молила Бога про спасіння світу. Своїм омофором покривала вірних на знак того, що бере народ під свою опіку. (Сьогодні омофор є частиною облачення єпископа. Він прикрашений хрестами й покладається на плечі архієрея, нагадуючи йому, що той повинен турбуватися про спасіння заблудлих, як євангельський добрий пастир, котрий, відшукавши вівцю, що пропала, відніс її додому на своїх плечах).

Таким побажанням, чи, вірніше, запевненням закінчилося урочисте свято з нагоди Дня художника, яке відзначається щокожної другої неділі жовтня.

Одеські мистці, й справді, дуже часто виставляють свої роботи, як мовиться, на суд глядачів, й не лише вдома, а й у столиці та інших містах. Що, безперечно, є вагомим показником їхньої творчої активності. Коли, скажімо, Національна спілка художників України готує якусь експозицію, там кажуть: для одеситів — ніякого виставкому чи іншого відбору, що запропонуєте — все приймемо, все побачать кияни та гості столиці. А це вже вагоме свідчення їхньої майстерності. Тож як не пишатися своїми побратимами, як не радіти з їхніх успіхів, як не дякувати їм — та не лише у день свята — за їхню творчу працю, за невтомність, за ініціативу?! Як не пишатися тим, що продовжується традиція одеської школи малярства — однієї з чотирьох в Україні?! Про це говорив у своєму привітанні очільник Одеської організації НСХУ народний художник України Анатолій Горбенко (на знімку).

У спілчанській виставковій залі по вул. Торговій, 2 мистців зібралася неймовірна кількість, то годі було роздивитися густо розвішані на стінах роботи майстрів. Що також засвідчує їхню відданість своєму покликанню. «Ви — потужні духом люди, — сказала у своєму вітальному слові мистецтвознавець Ольга Тарасенко. — Мистецтво є стихія духу, тому нехай Господь частіше вділяє вам творчого стану душі».

Художників також привітали та вручили грамоти начальник департаменту культури і туризму Одеської міської ради Тетяна Маркова, очільники обласних організацій Національної спілки архітекторів і Національної спілки журналістів Василь Мироненко та Юрій Работін.

З приводу однієї публікації

З’явившись на цей світ, кому не хочеться увійти в історію?!

Бабуся Валентина (в дівоцтві Дронова, в заміжжі Пашковська), мешканка села Мозоліївки на Полтавщині, особливо гостро відчула це 15 серпня 2013 року, розгорнувши свіжий номер «Рабочей газеты» за 14-е число. На четвертій сторінці там була вміщена репродукція картини художника Михайла Божія «Медсестра» з добрим словом журналіста Валерія Поліщука і його запитанням: «Хто ж позував метрові?». Глянула бабуся на дівчину в білому халаті й затрепетала: то ж її на березі Чорного моря, в Геленджику, як була молодою, художник малював! І як же вона досі не знала, що її медсестринський образ — ось він! — потрапив в історію українського живопису ще 60 років тому і живе в ній?! А ще прикріше: суспільство теж нічого не відає про героя твору...

Того ж дня до редакції «Рабочей газеты» полетів від бабусі Валентини лист-відкриття. У кого-кого, а у Валерія Поліщука мешканка Мозаліївки викликала «пиитический восторг», і він негайно рушив із Києва у село на березі Кременчуцького моря.

Завідувач відділу культури газети, судячи з репортажу, надрукованого після тріумфального відрядження, був стріляним горобцем, бо зізнався, що в певні моменти смутні сумніви виринали в його голові, коли порівнював бабусю Валентину в молодості з «Медсестрою» Михайла Божія. Однак зміг подолати свої душевні терзання і без вагань заявив у публі-кації з Мозоліївки: «Вона, звичайно, вона. Будь-які сумніви цілком відпали...».

Одного з осінніх ранків (а це був день, коли до Саврані на ринок з’їжджаються не тільки жителі свого, а й сусідніх районів та областей) біля пам’ятника

Т.Г. Шевченку із гучномовця заклично полилися, підхоплені вітром, українські пісні у виконанні відомих артистів. «Що там відбувається? Який захід проводиться?» — запитували перехожі одне одного і, щоб побачити все на власні очі, поповнювали вже чималий гурт, що зібрався у знаковому для селища місці. Як з’ясувалося, це працівники Савранської центральної районної бібліотеки вирішили провести для земляків флеш-моб (спонтанне дійство).

Хто завітав сюди, відразу потрапляв на бібліотечний бульвар, представлений сімома секціями: українська література, державо-знавство, творчість земляків, читання із задоволенням, література для дітей, світові генії та букі-ністика. Тут же можна було побачити вишиванки, рядна, макет української хати із плотом.

Директор бібліотечної системи Світлана Стукаленко та ведучий заходу — учень Данило Тарасов розповіли про мережу книгозбірень району, про тих, хто присвятив себе бібліотечній справі. А потім мікрофон перейшов до читачів, які декламували напам’ять улюблені вірші, зачитували із книг уривки, що найбільше їм припали до душі. Свої нові поетичні твори презентувала місцева поетеса Ганна Слюсар.

В електричці хто задумливо дивився у вікно, хто куняв, хто знічев’я розгадував кросворд. Лише діти не могли довго всидіти на одному місці та щось безугавно теревенили. Несподівано один хлопчик сказав: «Мамо, а я буду президентом!». «Будеш, будеш, Михайлику», — усміхнулася мати. Дідусь, який сидів збоку, запитав: «А чому саме президентом?». «Бо в нього все є і йому все можна», — відповів хлопчина…

Ці репліки пригадалися мені недавно, коли взяв до рук книжку Аліни Пляченко «Шануймо борців за державність України», та, перегорнувши, натрапив на статтю «Як навчити любить Батьківщину». Там є такі слова: «Руйнівним для майбутнього нашої держави є те, що переважна більшість молоді переконана: у владу сьогодні йдуть з єдиною метою — нажити статки для себе». Так уже сталося, що ми хотіли перейти від тоталітарної комуністичної системи до демократії, але потрапили до олігархічної країни, де правлять багатії, які зосереджують у своїх руках всю реальну владу в країні. «У людей, від яких сьогодні залежить рівень нашого життя і розвиток нашої культури в широкому розумінні цього слова, — пише авторка, — превалюють, на жаль, споживацькі, якісь партійні чи кланові, але не державницькі інтереси. Любити Україну їх ніхто не вчив». Ці рядки написано у березні 2011 року. Відтоді посіяно немало зерен любові до своєї Вітчизни, але проростає те зерно нелегко.

Шукаючи пояснення цій ситуації, Аліна Пляченко цитує слова одного з керівників Норильського повстання Євгена Грицака, який переймається інертністю народу і, як приклад говорить про гончара: «Якщо у нього нема хорошої глини, то нічого путнього він не зліпить. Тому навіть якби ми й отримали лідера нації ідеального, то що з того, якщо ми самі не ідеальні?» (зі статті «Український гімн — під автоматні черги»).

Удосконалення — непростий шлях. Навіть серед патріотів є «коритники», які, добравшись до корита, починають захланно сьорбати, нехтуючи всім і вся.

Президент Ізраїлю Реувен Рівлін був не просто політично некоректним. Він приїхав в чужу країну, яка, серед інших постраждалих, вшановувала його власну найбільшу національну трагедію, і відповів звинуваченнями.

«Близько 1,5 мільйона євреїв були вбиті на території сучасної України під час Другої світової війни. У Бабиному Яру, а також у багатьох інших місцях вбивства. Вони розстріляли їх в долинах, в лісах, в ямах, в братській могилі. Серед колабораціоністів багато було українців, серед них най-більше сумнозвісні члени ОУН, які проводили погроми і масові вбивства проти євреїв і в багатьох випадках передавали їх німцям. Правда, також було більше 2500 Праведників народів світу, самотні свічки, які світилися в темряві людства. Проте, більшість зберігала мовчання».

Він був неввічливий та образливий на додаток до того, що історично невірний. Чи були деякі українці замішані в Голокості та подіях в Бабиному Яру у вересні 1941 року? Звичайно. Так само, як і деякі євреї. Були деякі члени Організації українських націоналістів або їх формувань замішані? Так. Але ОУН не було, оскільки не було спрямовано такого наказу ні про участь, ні про потурання співучасті. Крім того, багато членів ОУН були вбиті і поховані в Бабиному Яру. Рівлін обплював їхні могили.

Насправді весь світ був замішаний, бо залишався мовчазний. Багато євреїв самі були більшими співучасниками, ніж ті, хто просто не зміг виступити. Вони служили в якості лідерів гетто або капо, відправляючи своїх одноплемінників на забій. Видатний єврейський історик Голокосту Рауль Хілберг багато писав на цю тему.

Російсько-українська війна триває вже не перший рік і, здається, не має логічного завершення. І українці, і світ — усі звикли, змирилися, затихли в очікуванні: що далі? Пасивність, байдужість українців грають на руку Кремлю. А ще — час. У наших інтересах якомога швидше перемогти, звільнити Україну від окупації: як військової, так і економічної, інформаційної, культурної, релігійної. Аби зробити це, кожен повинен взяти на себе відповідальність і дати відсіч ворогу.

Про можливості та необхідність участі у війні кожного з нас говорили на щорічному таборі «Повстанська Ватра», який пройшов 6—9 жовтня і згуртував 80 хлопців і дівчат з усієї України.

«Ми хочемо донести до молоді простий меседж: сучасна війна не обмежується лише передовою, зброєю та військом. Кожен з нас може зробити вагомий внесок у перемогу. Очистити інформаційний чи економічний простір від проросійських впливів, виховати покоління свідомих громадян, зайнятися волонтерством — список дуже довгий. Так, цеглинка за цеглинкою, ми побудуємо сильну Україну», — каже Сергій Репік, комендант табору, член «Молодіжного Націоналістичного конгресу».

Основою програми табору стали гутірки та спілкування з тими, хто не перший рік безпосередньо бере участь у сучасній війні. Так, Сергій Кузан — координатор мережі «Вільні люди», розповів учасникам «Повстанської ватри» про сутність російсько-українського протистояння та конкретні приклади боротьби: волонтерську роботу «Вільних людей», кампанію з очищення інформаційного простору «Вимкни російське» (зокрема про дії щодо припинення мовлення телеканалу «Інтер»), протидію економічному реваншизму, деокупацію релігійного і культурного секторів.

Я народився у вільному козацькому селі на Полтавщині, яке так і називається Вільниця. Поселення заснував наказний гетьман України Іван Силка. Традиції козацт-ва — у наших генах. У нас не було кріпацтва, керувала всім дружина козацького полковника, якому за службу дарували землю, а він її здавав в оренду місцевим селянам. Коли селянин працював на ній 25 років, вона ставала його власністю. Все вирішувалося на сільському сході. Мені про це розповідала моя бабуся, яка прожила 110 років! Це була «енциклопедія» нашої Вільниці…

Галичани шанують славного гетьмана Дмитра Вишневецького, що народився на Тернопіллі, Петра Конашевича-Сагайдачного, родом із Львівщини, який уславився в битві під Хотином. Це до того, що козацтво було не лише на Запоріжжі, а й на Галичині, й на Сході України. Недарма французи називали Україну країною козаків.

Україна пишається своїми славними гетьманами Петром Конашевичем-Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою… Це наша національна еліта.

Переосмислення результатів й уроків боротьби дало змогу Хмельницькому в 1649 році вперше в історії української соціально-політичної думки сформувати національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях і передбачила створення незалежної держави на україн-ських етнічних теренах. Пригадаймо історію боїв Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем… Ото була тактика перемоги, справжнє військове мистецтво! А не та перемога в 1945-у ціною життів мільйонів людей. Ми ж і досі 9 травня святкуємо як день перемоги. Та не свято це, а день пам’яті полеглих героїв…

Учора в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбувся захід, присвячений Дню захисника України, — «Від козацької звитяги до героїзму воїнів АТО».

На зустріч з учнівською та студентською молоддю, користувачами книгозбірні прийшли Сергій Братчук — координатор групи «Інформаційний спротив — Південь», голова ГО «Чорний тюльпан — Одеса», військовий журналіст; Василь Дяченко — викладач факультету Військово-Морських сил НУ «Одеська морська академія»; Микола Сторожук — керівник сектору Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО в Одеській області; Людмила Опроненко-Клопова — учасник Другої світової війни, член ради Одеського військово-наукового товариства; Віктор Погодін — військовий волонтер; Андрій Скороход — капітан ЗСУ, командир окремої розвідроти 28-го ОГМБ.

Окрім цікавих і змістовних розповідей про минуле і сьогодення українського війська, учасники зустрічі ознайомилися з фотоекспозицією «Хоробрі серця» та книжково-ілюстративною виставкою «Від козацької звитяги до героїзму воїнів АТО», переглянули фільм «Захисники Вітчизни», послухали святковий концерт.

Людмила Опроненко-Клопова презентувала свою книгу «Хронология героизма. Воспоминания о погибших в АТО патриотах Одесщины».

(Слова Богдана Стельмаха, музика Віктора Морозова. 1989 рік)

«Пісня ця, — зазначається на інтернет-ресурсі пам’яті Володимира Івасюка (www.ivasyuk.org.ua), — була написана спеціально для вистави театру «Не журись!» «Повіяв вітер степовий», присвяченій українським січовим стрільцям, прем’єра якої відбулася у Львові восени 1989 року. До речі, в цій виставі вони вперше в Україні виконали з «офіційної» сцени львівської філармонії заборонений тоді гімн «Ще не вмерла Україна». «Стрілецькі могили» присвячена також і Володимиру Івасюку, тим паче, що Богдан Стельмах близько його знав і написав разом з ним кілька гарних пісень. Слово «усусуси», використане у вірші, походить від абревіатури УСС — Українські січові стрільці».

Стрілецькі могили понищено вщент:
Лупали, копали, валили, палили…
Хоча б один хрест чи один монумент —
Немає — пропали стрілецькі могили.

Золота осінь запропонувала нам низку свят, метою яких є вшанування поважних професій — вчителя та працівника туристичної сфери, а саме: Міжнародний день туризму (27 вересня) та День працівників освіти (перша неділя жовтня). Тому мою увагу привернули окремі особистості, які успішно поєднали можливості кожної з професій ще тоді, коли туризм, у сучасному розумінні, як масове явище тільки зароджувався. Йдеться про початок минулого століття.

Нагадаємо, що саме Одеса з 1890 року, після заснування тут Кримського гірського клубу, стає одним із перших екскур-сійних центрів Російської імперії. Велику краєзнавчу за-цікавленість викликає часопис під назвою «Записки Крымского горного клуба», який видавався з 1891-го по 1915-й і публікував звіти різноманітних експедицій, опис маршрутів подорожей та екскурсій.

Правління клубу, яке розташовувалося в Одесі, не лише поступово розширювало сферу пізнавальних інтересів мандрівників від Криму до Кавказу, а з 1902-го, змінивши його назву на Кримсько-Кавказький гірський клуб, ще й активно сприяло розширенню діяльності своїх постійних членів та відділень.

Широкодоступна можливість для здійснення подорожей, що стрімко набирала обертів та популярності на початку ХХ століття, не тільки привернула увагу викладача Ананьївської гімназії Івана Веревського до туристичної сфери, а й підштовхнула його до активних громадських дій. Як випливає з тексту одного з опублікованих ним звітів — «Екскурсія учнів молодших класів Ананьївської гімназії, організована викладачем гімназії і членом Кримського гірського клубу І.К. Веревським у червні 1902 року», надрукованого в Одесі в 1903-у, під час канікул у 1900 році він «екскурсував до Криму». У червні 1901-го повторив маршрут з учнями старших класів Ананьївської Маріїнської жіночої гімназії. Далі його захоплює ідея організації в 1903 році поїздки з учнями до Києва залізницею, подорожі на пароплаві по Дніпру до Катеринослава з можливістю ознайомитися та оглянути знамениті пороги.

Одеса толерантна, Одеса відкрита, Одеса гостинна… Ці кліше, придумані туристичними магнатами, «гуру піару», насправді виявляються мильною бульбашкою. Простий приклад — ставлення до осіб з інвалідністю.

Починаючи із 27 липня в Одесі проводився моніторинг наявності умов для людей з особливими потребами. Перевіряли переважно центр міста (представники громадських організацій, поліції, міської ради, волонтери) — від Приморського бульвару до Соборної площі. Йшли найпоширенішими туристичними маршрутами. Висновки оголосили наприкінці вересня.

Як з’ясувалося, історичний центр доступний для людей з особливими потребами лише на 30%. Найбільшим міражем виявилася Дерибасівська. На неї інваліди можуть лише подивитися здалеку. «У багатьох місцях нема з’їздів з тротуарів, самі тротуари розбиті. Дістатися до магазинів, аптек, закладів громадського харчування тощо інваліди просто не можуть. Хоча згідно із законом всі ці заклади мають бути доступними для всіх», — зазначив Максим Кирилов, керівник проекту.

Окреме питання — автомобі-лісти. Паркуються, де хочуть, повністю перекриваючи тротуар своїми машинами. До того ж, ставлять їх на місця, які спеці-ально відведені для автомобілістів з інвалідністю (і це при тому, що таких місць зовсім мало). Паркувальники відмахуються: водії заїжджають нахально. З автохамами нічого зробити не можуть і поліцейські. «Праці-вник нацполіції може зайнятися евакуацією транспортного засобу лише в тому випадку, якщо авто суттєво перешкоджає учасникам дорожнього руху», — зазначає Руслан Сокол, представник управління превентивної діяльності НП в Одеській області. Оте слово «суттєво» з юридичної точки зору досить кусюче. В законі воно не розтлумачене, і поки конкретику не внесено — паркуватися в Одесі продовжують, де хочуть.

П’ять типів людей, які не віддають борги

Якщо комусь можна допомогти, позичивши гроші, то це варто робити. Однак далеко не всі знайомі та родичі потім віддають борги. Часто доводиться вимагати кошти й при цьому псувати стосунки.

Кореспондент порталу «Знай» (znaj.ua) поспілкувався з психологом і дізнався про п’ять типів людей, яким не варто позичати. Інакше своїх грошей ніколи не побачите.

Люди, до яких ви добре ставитеся

Часто люди, які відчувають позитивне ставлення до себе, починають маніпулювати. Прохання позичити кошти також є своєрідною маніпуляцією, каже київ-ський психолог Олена Кравець: «Такі зазвичай просять невеликі суми, а потім виправдовуються, що не можуть віддати. Поширені такі випадки і в трохи іншій площині. Наприклад, керівник просить позичити у свого підлеглого, і той не може відмовити, щоб не зіпсувати стосунків».

Постійне перепрацювання і надмірне захоплення роботою шкодять організмові, вважають дослідники з Данії та США.

Особливо небезпечне таке заповзяття для жінок. Науковці проаналізували дані про стан здоров’я і продуктивність співробітників кількох великих підприємств у період з 1996 по 2006 роки. У цей час відзначалося зростання експорту, тож товарів було потрібно значно більше, ніж працівники могли виробити за свою зміну, пояснює The Daily Mail. У підсумку люди почали перепрацьовувати, щоб виробити більше продукції, а це позначилося на їхньому здоров’ї, передусім — жінок.

Підвищення продуктивності на 10 відсотків збільшувало ризик виробничої травми на 6,4 відсотка, депресії — на 2,5, а потрапляння в лікарню із серцевим нападом — на 15 відсотків. У чоловіків здоров’я страждало теж, але не так сильно завдяки більшій витривалості.

Дефіцит сну небезпечний не тільки для самої людини, але й для суспільства. Такого висновку дійшли вчені з Університету штату Юта (США). Вони довели: соціальна загроза від невиспаної людини цілком реальна і відчутна.

Добровольців, які погодилися на експеримент, розділили на дві групи. Перші спали по 6 годин на добу, другі — ще менше. Вчені провели випробуваним магнітно-резонансну томографію й отриману інформацію порівняли із суб’єктивними параметрами бадьорості людей.

Був помічений парадокс. Деякі добровольці нібито спали і здавалося, що вони виспалися, однак їхній мозок, згідно з даними МРТ, практично спав. Сідати за кермо такій людині просто небезпечно, а перебування на робочому місці, що вимагає інтелектуальної діяльності, не має сенсу.

У нормі ми спочатку занурюємося у фазу поверхневого сну і лише потім засипаємо глибоким сном. При недосипанні ж відбувається практично миттєвий провал у фазу глибокого сну, а це негативно позначається на загальній якості відпочинку. Саме тому при хронічній втомі навіть повноцінний сон не дає відчуття бадьорості.