Матрос Кішка: повернення героя

Кинувши зухвалий виклик туркам, росіяни, після висадки під Євпаторією озброєного до зубів 40-тисячного ворожого десанту, зрозуміли, що союзники свідомо йдуть на загострення конфлікту. У парадних мундирах давні супротивники — англійці та французи — спільною атакою на севастопольські позиції відзначили ювілей перемоги британської корони під Ватерлоо. На бенкеті, влаштованому безпосередньо в окопах, гренадери союзницьких армій пригощали одне одного віскі та шампанським. Із закускою, щоправда, було сутужно, тож не посоромилися потрусити сусідні села, добравшись аж до Ялти.

У лавах російського війська, особливо флоту, українці складали переважну більшість, тому що за відсутності залізниць доправляти рекрутів на чорноморські береги було справою невиправданою і дорогою. Матроси-українці вміли плавати, легко переносили спеку, витривалі і спритні, вони підходили для служби на морі за всіма параметрами. Флотська людина — це завжди українець, не без підстав вважали у корабельних екіпажах, і навіть свого адмірала називали «Нахіменко». Саме так, на думку матросів, повинно звучати прізвище справжнього моряка.

Російська слава здобувалася не тільки українською кров’ю. Гармати, відлиті на київському «Арсеналі», вели вогонь луганськими ядрами, порох постачали із Шостки. Селянські коні перевозили військові вантажі, поранених і вбитих, тому земля не оброблялася, що призвело до неврожаю. До того ж, по українських полях та шляхах топталися резервні загони.

Відчайдушні штурми вогневих позицій ворога не мали відчутного успіху, а необхідність проривів у глибини ворожих позицій зростала з кожним днем, адже британська нарізна артилерія точними залпами накривала щойно споруджені севастопольські бастіони та редани, додаючи клопоту саперним ротам. Оборонці на п’ятдесят ворожих снарядів відповідали п’ятьма пострілами.

Найгіршим висновком тих боїв була очевидна гнилість миколаївської імперії. Кріпосницький застій сковував її від петербурзьких салонів до далеких «ведмежих кутків». Вітрильники не вистоювали у двобої із залізними пароплавофрегатами, старенькі гармати, що стріляли ядрами, на тлі важкого британського озброєння виглядали іграшками. І при цьому відстала північна країна, з царем, котрого піддані прозвали Палкіним, своїм жадібним оком зазирала на півсвіту.

Петро Кішка, кріпак з україн-ського Поділля, був рекрутований до російського флоту за чотири роки перед початком Кримської війни. За однією із версій, у рідних Ометинцях гострий на язик парубок зухвало повівся з місцевою поміщицею Докедухіною. За вільнодумство (Петрові не подобалося її ставлення до українців) деспотична поміщиця відправила Кішку у москалі. За законами того часу він за жодних обставин не міг відмовитися від служби, адже потрапив, за визначенням поліції, до категорії неблагонадійних. Двадцять п’ять років рекрутчини чекали на ще зовсім юного Петра.

Молодий матрос постійно виходив у море у складі команд лінійних вітрильників «Сілістра» та «Ягудіїл», бився при Синопі, у вогні якого проявилася військова жилка Петра та відточилися навички влучного корабельного артилериста. Хвацького стрільця командири неодноразово виділяли з-поміж інших матросів.

Героїв Синопу було чимало, але з появою на театрі воєнних дій захисника ослаблої Порти Константинопольського союзу військове щастя відвернулося від імперії. Добре озброєний, сучасно одягнутий європейський солдат виявився незручним супротивником. Овіяні славою кораблі поспіхом затопили, екіпажі кинули на бастіони. І вже через місяць після того, як на Кримському півострові розпочалися баталії, севастопольськими окопами поповзли чутки про те, що Кішка «заговорений», що сам демон війни став його охоронцем.

Петро вирізнявся серед мисливців за трофеями особливою відвагою, ніколи не залишав ворожих ложементів, не досягши поставленої командиром мети, і при цьому виходив з-під вогню цілим і неушкодженим, без жодних втрат і з запалом хвацького балагура розповідав товаришам про свої пригоди, про дивакуватих роззяв — англійців, які на посту нагадують сонних курей, а при несподіваних нальотах впадають у розпач.

Послужний список українця-відчайдухи свідчить про вісімнадцять блискучих за наслідками вилазок до ворожих таборів, відзначених військовою кмітливістю і нестримним завзяттям.

Однієї ночі він викрадає коров’ячу гомілку, яку французи готувалися розділити між собою за вечерею, іншого разу його здобиччю стає бойовий кавалерійський кінь, що витанцьовував на нейтральній смузі. Кішка удав із себе перебіжчика, осідлав норовливого скакуна і примчав на ньому до своїх. Якось здивував англійців своєю хоробрістю: викопав зарите ними по стегна у траншейний пісок тіло свого окопного знайомця-сапера. Британські гренадери вважали, що придумали хитромудрий спосіб залякати росіян ще на підходах до своїх позицій. Очевидці згадували, що в загиблого влучило п’ять куль, які ворог адресував Кішці. Врятоване від ворожої наруги тіло друга Петро з побратимами поховали за православним обрядом.

Серед ратних справ Петра Кішки є і така: лише з одним ножем він узяв у полон одразу трьох добре озброєних, але наляканих його натиском і рішучістю французьких легіонерів.

У всіх цих вчинках відважного квартирмейстера кожен небайдужий одразу побачить виразно виявлений козацький характер. Особиста відвага, презирство до смерті, військова кмітливість. Саме за такими характеристиками запорізькі козаки оцінювали свої дії на полі борні. Петро Кішка був їхнім гідним нащадком.

Матрос стає справжнім майстром рукопашного бою, від ворожих багнетів відбивається плетеним кошиком, висмикуючи зброю з рук ворогів, у сутінках, прикриваючись мішком, «прогулюється» тилами, неодноразово притягає ворожих «язиків», рятує самого Корнілова, вихопивши з-під ніг адмірала готове ось-ось розірватися вороже ядро — Кішка миттєво кинув його у чавун із солдатською кашею і таким чином погасив ґніт. Сучасні російські видання називають цю подію легендою, не враховуючи ту обставину, що байки не увічнюють у монументах. А саме цей сюжет відбито у пам’ятнику адміралу Володимиру Корнілову у Севастополі. До речі, постать матроса на ньому за розміром не менша за адміральську.

Трофейного англійського рисака севастопольський зірвиголова продав, віддавши усі 60 рублів на спорудження пам’ятного знака Гнатові Шевченку, теж героєві оборони, який у бою прикрив своїм тілом юного командира Миколи Бірюльова. Саме Петро Кішка виніс полеглого земляка з поля бою. Для порівняння. Великі князі, брати царя, що перебували у той час поблизу севастопольських позицій, пожертвували на спомин душі Гната Шевченка 25 рублів.

Здоровенний добродушний Гнат, якого окопники називали «воронезьким битюгом», адже він і справді нагадував коня-важковоза, теж був українцем. Рекрутську долю Гнат і Петро починали разом ще в Миколаївському екіпажі, в один день одягли смугасті матроські тільники та безкозирки, а згодом звідали шпіцрутенів і муштри. Символічно, що дружба цих двох сміливців-матросів увічнена їхніми бюстами на фасаді Панорами оборони Севастополя.

Спогади різних людей шляхетного походження і зовсім простих, з народу, учасників Кримської війни відкривають безліч не-ординарних військових пригод Петра Кішки. Всі вони за межею найвищої патетики. З часом приклад відчайдушного матроса почав переконливо доводити: щоб стати героєм війни, не обов’язково вбивати і калічити. Насамперед, треба бути винахідливим дотепником, не вішати носа, зневажати небезпеку.

«Аудієнції» у простого матроса, зачаровані його хоробрістю, почали просити письменники, журналісти, котрі згодом загарбницьку за своєю суттю війну, що в разі перемоги клала до ніг Російської імперії такі ласі шматки, як Босфор та Дарданелли, на шпальтах газет того часу охрестили «народною».

Справжнім батьком матросів став один із командувачів обороною адмірал Нахімов. Одинак, без родини і друзів, він ладен був дні і ночі проводити у траншеях поруч із простими воїнами, щедро роздавав їм свою платню, особисто піклувався про їхній настрій та здоров’я. Відчуваючи його щирість, нижні чини стояли за адмірала горою. Маючи козацьке коріння (предки Павла Нахімова у різні часи козацтва входили до його найвищої старшини), командуючий мав добру звичку у всьому радитися з підлеглими, знав їхні прагнення і турботи.

Офіцери почали звертатися до нижніх чинів, називаючи їх винятково «товаришами». При цьому вихідцям з народних мас одразу і надовго відмовляють у праві мати навіть національність. Замість неї з’являється приналежність. А вона для всіх одна — російський підданий. Коли новоспеченого рекрута записували до флоту, то без його згоди «їхнє благородіє» переінакшило українське прізвище матроса на більш звичне російському вуху «Кошка».

Далі буде.

Катерина ЗДОР.