«Такі були часи, що краще мовчати»

Цього разу хвіртка була відчиненою. Назустріч вибіг лише один песик — останній, що залишився із п’яти. Коли я зай-шла, тітка, худенька й маленька, стояла біля плити й готувала собі обід. Так склалося, що у неї не було дітей: невдовзі після весілля її чоловіка забрали до в’язниці як французького шпигуна, а їй усе життя доводилося переїздити з місця на місце, щоб плутати сліди. Лише в літах, коли все у Польщі змінилося, вона купила будиночок у передмісті Варшави. У свої 92 із задоволенням хазяйнує: самостійно прибирає та готує, ви-рощує квіти, помідори та картоплю, влаштовує годівниці для птахів, годує котів з усієї околиці.

На моє прохання розповісти про історію родини часів Другої світової тітка задумалася.

— Ти знаєш, я не хочу про це згадувати. У нас зараз багато говорять про те, що Путін може піти війною на Польщу. І люди бояться. Наш сусід навіть купив хатку в далекому селі, щоб там пересидіти навалу, якщо раптом таке станеться. Тому я не хочу розмовляти на ці теми, щоб не піддавати ризику себе та своїх рідних. Хочу померти на волі, а не в тюрмі. Адже за комуни у в’язницях гинули мільйони людей. Я не скажу тобі ніякої крамоли, але люди втрачали свободу і життя навіть за якісь дрібниці, як мій чоловік. Коли ми одружилися, йому було 25 років. Працював залізничником. Був життєрадісним, веселим, відкритим до людей — за це його й полюбила. Працюючи на залізниці, спілкувався з різними людьми, в тому числі й з іноземцями. Одного вечора до нас прийшли енкаведисти і забрали його як французького шпигуна. Нізащо. Повернувся через 30 років не сповна розуму, все шукав якихось шпигунів, невдовзі помер.

Але помаленьку ми з тіткою повернулися до волинської теми.

— Наша родина у 30—40 роки жила в Ківерцях, на вулиці Понятовського, неподалік від залі-зничної колії. Батько, Казимир, був поляком, родом з багатої, шляхетної родини, що мала свій герб. Він одружився з мамою у 1922 році, і на той час уже вів життя простої людини. Пам’ятаю свою бабусю Франтішку, а от діда Стефана не знала — його вже не було в живих. Знаю, що комуністи забрали у них майно та землю, і щоб сховатися від переслідувань та не потрапити до Сибіру, батько змінив у нашому польському прізвищі одну літеру. Нам, дітям, нічого не розповідали про історію родини — такі були часи, що краще мовчати.

Містечко Ківерці повністю ховалося в лісі. У ту пору воно розвивалося як вузлова залізнична станція на напрямку Москва—Варшава. Люди працювали або на колії, або ж на тартаку, де займалися обробкою деревини, переробляли ліс, який густо ріс навколо містечка. Коли у Ківерці ввійшли німці, батько покликав мене і сказав: «Знаю, доню, що мовчатимеш, ти не така базіка, як інші діти», — і показав пляшку, в якій були сховані гербові документи нашої родини. Разом з батьком ми закопали цю пляшку в садочку, домовившись, що якщо хтось із нас загине, другий цю схованку відшукає. Згодом, коли закінчилася війна, батько цю пляшку відкопав і документи вивіз до Польщі. Що було далі з ними — не відаю.

— Що відбувалося в Ківерцях під час війни? Чи були конфлікти між поляками та українцями?

— Не можу сказати про якусь ворожнечу, на моїй пам’яті цього не було. У нашому містечку поляки та українці жили дружно, одружувалися між собою, народжували дітей. Ми весь час ходили до костелу, а наша бабуся — українка — до церкви, і це було нормально. Батько був страшенно закоханий у маму-українку, завжди цілував їй руки, привчав нас до того, що мати — свята і її треба шанувати. Ніхто й ніколи в родині чи в нашому оточенні не конфліктував на національному ґрунті. Щоправда, молодша сестра якось розповідала, що в 1943 році до міського шпиталю привезли кілька підвід з пораненими із села. Скоріш за все, це й було відлуння того конфлікту. Але такі речі відбувалися в селах, де людям йшлося про володіння землею, а в нашому містечку ділити було нічого. Ось і все, що я можу сказати про «Волинську різанину».

Хоча дуже добре пам’ятаю, що відбувалося при німцях, у 1943-у, — продовжувала вона. — Я тоді майже щодня бігала в гості до своєї української бабусі. У її домі жила тітка Ганка разом з чоловіком та дітьми. Тітка була вагітною третьою дитиною, а її чоловік був пияком та лобузом. Одного разу він за наказом німецького коменданта разом з іншими чоловіками пішов розвантажувати вагони на станцію і вкрав там кілька шматків мила. Мабуть, хтось побачив та доніс на нього, тому що пізно ввечері до хати увій-шли озброєні німці і староста ґміни Ерберт з ними. Я була тоді якраз у бабці, приходила гратися з дітьми, і ця картина мені врізалася в пам’ять. Німці хотіли забрати з собою лише того пияка, але тітка Ганка взяла за руку дворічного хлопчика і пішла за ними. Староста Ерберт просив її не ходити за чоловіком, залишитися, але вагітну жінку годі було зупинити. Наступного ранку вони всі троє лежали розстріляними на галявині лісу, і, як оповідали хлопці, що пасли там корів, лише живіт тітки Ганки ворушився. Добре, що старшого сина Юрка не було вдома, це врятувало йому життя. Цей випадок я ніколи не забуду, але щоб щось подібне відбувалося між поляками та українцями — такого за моєї пам’яті не було.

— Чому ж тоді ваша родина виїхала з Волині?

— Розпорядження про виїзд дала радянська влада, яка після війни утвердилася на Західній Україні. Полякам можна було виїхати чи залишитися — це було добровільне рішення. Батько страшенно переживав за своє шляхетне минуле і розумів, що за радянської влади у будь-яку хвилину разом з родиною може опинитися на засланні чи в тюрмі. Тому він погодився на переїзд, і, як показав час, це було слушне і правильне рішення. Нашій сім’ї у Польщі надали великий цегляний будинок у колишньому німецькому містечку, де ми жили з батьками, поки не розлетілися по всій країні. Але навіть тут батьки ніколи не розповідали нам, дітям, про історію родини. Лише коли до влади прийшла «Солідарність» з Лехом Валенсою на чолі, старий батько знову змінив своє прізвище на колишнє, яке було у нього від прадідів...

Гортаю пожовклі сторінки сімейного альбому, де постають обличчя моїх родичів — поляків та українців. Важкою артилерією проїхалося ХХ століття по історії Волині і життю нашої родини.

На прохання тітки й з поваги до неї я змінила в тексті імена та прізвища. Нехай доживає віку спокійно.

Олена ВОЛИНСЬКА.

Одеса—Варшава—Одеса.