Хитромудра невизначеність нового світопорядку

Загалом же російську зовнішньополітичну стратегію, орієнтовану на Захід, досить точно охарактеризував Тімоті Еш: «З точки зору Москви, політичні тенденції у США та Європі грають на користь російським інтересам. Російська гра полягає в тому, щоб зволікати час, доки Захід погодиться на компроміс». Проблема ж у тому, що ресурсу «зволікати» залишилося не так і багато. Перший заступник міністра фінансів Росії Тетяна Нестеренко виступила на форумі «Територія смислів» із жорсткою й однозначною промовою: грошей нема, а якщо нічого не зміниться, то у 2017-у не залишиться навіть на зарплати (бо на той час усі ресурси Резервного фонду будуть використані). Не можна сказати, що це несподівана новина, але озвучення її чиновником такого рангу свідчить: відступати справді нікуди, — і громадську думку слід починати до цього поступово готувати. А проведення масштабної макроекономічної реформи в умовах нинішнього дедалі авторитарно-консервативнішого політичного режиму неможливе, оскільки «вірус лібералізму» знищить сам режим.

Російська влада усвідомлює проблему. Понад те, певним актом відчаю є розпорядження Олексію Кудріну напрацювати вже найближчим часом стратегію розвитку країни з 2018 року. Однак хороше запитання: чи залишиться що реформувати у 2018-у і яким на той час буде економічний стан Росії? При цьому від геополітичних проектів ніхто відмовлятися не планує. А це означає, що, як мінімум, най-ближчі два роки Росія розриватиметься між економічною реальністю та політичними амбіціями, — у дедалі примарнішій надії, що Захід змінить свою позицію раніше, ніж у 2018-у.

При цьому Україна, як і раніше, залишається одним із ключових фокусів російської зовнішньополітичної діяльності, і, судячи з усього, практична діяльність Росії тут і далі буде зосереджена на створених псевдореспубліках та продовженні (з поправкою на умови, що змінилися) ведення «гібридної війни» проти нашої країни.

Як образно зазначив публіцист Ігор Тишкевич: «Донбас потрібен Кремлю не у складі Росії, а як камінь на шиї України». І політика Росії саме на це й буде спрямована. Інша річ, що якщо останні два роки ми брали участь у своєрідному шаховому рапіді, то непроста невизначеність нинішнього моменту змушує (чи, швидше, — дає можливість) обміркувати свої дії та спланувати кроки на тривалішу перспективу.

До речі, російська Рада із зовнішньої та оборонної політики у своєму проекті «Стратегія для Росії» намагається переконати російське керівництво саме в резонності «довгої гри»: «Через крок (3—5—8 років) в Україні можуть з’явиться нові можливості. Та й нові виклики». Крім того, експерти пропонують і всі традиційні «м’які» методи, на кшталт точкової підтримки проросійських неурядових структур і навіть окремих експертів, фінансування проросійських політичних сил, посилення гуманітарних проектів тощо. Всі ці заходи справді були б дуже ефективними, але, знову-таки, — у «тому» світі, який Росія з такою шаленою послідовністю знищувала своїми діями. І таки домоглася цього.

Втім, говорити, що військова загроза минула, не варто. В одному з відображень нового «гібридного світу» ми справді можемо говорити про логіку класичного політичного реалізму з домінантою сили і можливості її застосовувати в майже необмеженому обсязі. Як ми вже неодноразово казали, Кремль створює потужну й повноцінну військову інфраструктуру на кордоні з Україною. І не тільки на кордоні, а й на території самої України — у Криму та на непідконтрольних Україні територіях на Сході країни. Можливо, мають рацію ті, хто каже, що це лише «рушниця», яку зарядили, аби лякати нас (чи НАТО), — так би мовити, «отсель грозить мы будем шведу…», якщо згадати Пушкіна. Або що в Росії нема жодних приводів на нас нападати — або цей напад буде безглуздим (утім, за останні два роки ми вже чимало бачили малоосмисленого від нашого північного сусіда, точніше — осмисленого не в парадигмі «логіки», а у створенні хаосу). Однак «якщо у вас є пістолет чи рушниця, у вас неодмінно засверблять руки, щоб постріляти з них, — хоча б по пляшках». У даному разі — по сусідові, який ніяк не хоче «зрозуміти» свого «щастя» у чіпких обіймах «русского мира».

Яке майбутнє псевдореспублік у цих планах? Як і раніше — досить непривабливе та безрадісне. Ключовою особливістю російського «стратегічного мислення» завжди була схильність до «показухи», яка проявляється в регулярній побудові «потьомкінських сіл». У своїй глибинній суті проекти на кшталт «Новоросії» (що, до речі, зразу історико-асоціативно відсилають саме до «потьомкін-ських сіл») — це екстраполяції відсутніх культурних образів на територіальну реальність. «ДНР» і «ЛНР» — це типова «показуха», два винятково великих «потьомкінських села» сучасного, вже «путінського» зразка.

Але при цьому Росія так і не змогла знайти за ці роки шляхів використання цих терористичних утворень у якомусь іншому ключі. Отже — й надалі максимально їх використовуватиме переважно у воєнному сенсі. Як справедливо зазначають оглядачі, полі-тичне врегулювання цього конфлікту неможливе через те, що Росія не може відмовитися від трьох ключових тез, які заважають такому врегулюванню: природи легітимності української держави, її керівництва та сепаратистських утворень. А змінити вона їх не може, оскільки всі вони націлені на одне — блокування україн-ської зовнішньополітичної діяльності (можливості самостійно приймати рішення у цій сфері). А отже, ми у своєрідному глухому куті.

І, схоже, Росія бачить вихід із цього глухого кута через нову ескалацію. Або, принаймні, через загрозу цієї ескалації. Чи реальна ця загроза, а чи тільки спроба схилити нас до «співпраці» шляхом загрози — навіть не так принципово. Важливо, що рушниця заряджена, і, схоже, в деяких російських осіб, котрі впливають на прийняття рішень, є велика спокуса піти простим шляхом: замість небезпечного розмахування нею перед обличчям опонента все-таки «натиснути на курок».

Українські спогади про гібридне майбутнє

Що є життя? Це руйнування мрії реальністю...
Микола ГОГОЛЬ.

Насамперед — ми мусимо розуміти й пам’ятати про це щодня: Росія в її нинішньому вигляді становить загрозу для всіх, хто її оточує. А в чомусь — і для власного населення. І становитиме в майбутньому. Надії на те, що санкції її «заспокоять», «протверезять» або «повернуть до норми», — примарні й необґрунтовані. Вони випливають із тієї ж логіки поведінки «нормальних держав» у «нормальних умовах» при «нормальному світопорядку». Тобто при тому, чого вже нема. А отже — сподіватися треба на себе і на продуманість своєї практичної діяльності.

А для цього потрібно активніше й інтенсивніше осмислювати новий підхід і нову реальність, рішуче відмовляючись від звичних нам типових рішень у всіх сферах — зовнішньополітичній, військовій, економічній, інформаційній, соціальній політиці тощо. Як правильно зазначили недавно щодо зміни стратегії нашої зовнішньої політики: «Є теорія, що уподібнює взаємодію держав більярдним кулям, у тому сенсі, що характер зовнішньої політики не залежить від режиму, як сила і траєкторія ударів не залежать від кольорів куль. Однак у нашій ситуації йдеться не тільки про колір куль: змінилося майже все, включно з геометрією столу та характером силової взаємодії».

Якщо бути до кінця чесними, наша головна стратегічна загроза — це навіть не питання, чи знайдемо ми тактично успішні відповіді на «гібридну війну» (хоча це життєво важливо), а чи зможемо ми зрозуміти цей новий «гібридний світ», зрозуміти його закони й закономірності (які зараз нам видаються хаосом), і як саме ми скористаємося цим знанням.

І свої стратегії змінюємо (маємо змінювати) не тільки ми, — всі, хто не зміниться, хто не прийме нової геополітичної гри, хто буде про неї думати як про «повернення старої доброї холодної війни», швидше за все, програє і може зникнути.

Але цей момент — це й нова можливість. Якщо ми зможемо побудувати адекватну нову картину світу, скоригувати свої стратегії, ми можемо стати частиною тих сил, які формують цей новий світ (хоч би як патетично це звучало). Ми на порозі глибоких трансформацій нинішніх військово-політичних та економічних альянсів, зародження нових, пошуку відповідей на нові, несподівані проблеми, — і цим слід скористатися. Ми повинні бути активнішими, креативнішими, — але ця діяльність має стати і більш прагматичною. А це свідчить про необхідність масштабної ревізії всього, що досі нам здавалося базовим (включно з абсолютними зовнішньополітичними пріоритетами).

Це не означає, що ми мусимо раптово відмовитися від європейської і євроатлантичної інтеграції. Ні. Але ми маємо наповнити своє бачення цього процесу новим, реальнішим і досяжнішим змістом. Особливо з огляду на те, що перспектива юридично оформленого вступу України і в ЄС, і в НАТО така туманна, що висувати її як реальний стратегічний пріоритет можна лише в тому разі, якщо його ніхто не планує досягати. Очевидно, попри незмінність євроінтеграційного та євроатлантичного вектора, визначення цілей має радикально змінитися. І це стосується не тільки зовнішньої політики, а й майже всіх сфер.

Адже проблема не тільки в тому, що ми нібито «не бачимо», як саме повинні змінитися наші стратегії. Це важливо, але не тільки це. Питання і в тому, наскільки нинішня система державного управління здатна реалізувати ці нові стратегії. Чи здатна вона у принципі прийняти їх і почати за ними діяти? Особливо, якщо ці стратегії виходитимуть за рамки традиційних практик і традиційних інструментів. Тут нас, очевидно, теж чекає істотне зміщення акцентів, які болісно позначаться на чималій кількості громадян та керівників країни. Якщо питання вивести на рівень загальнодержавного осмислення, то звучатиме воно так: чи здатні ми (а якщо так, то коли і з яким результатом) на масштабну соціально-адміні-стративну підготовку до існування в рамках «гібридного світу» і до протидії «гібридним війнам»?

Сьогодні відповіді на це запитання нема. Але ця відповідь нам потрібна. Інакше доведеться ще раз пропустити через себе гірку максиму О. Хакслі: «Те, що люди не вчаться на помилках історії, — найголовніший урок історії».

Тому тут і сьогодні мета тих, хто вважає себе спеціалістами у питаннях національної безпеки і державного управління, — знайти необхідні відповіді. Може, непрості відповіді. Можливо — болючі для наших уявлень про те, якою має бути Україна (якою б нам її хотілося бачити). Але ці відповіді необхідні. Отримати їх винятково силами окремих громадян та колективів малореально, — тут потрібна спільна праця багатьох інституцій і багатьох фахівців. Але без цього зрозуміти, який вигляд має насправді наш новий дивний гібридний світ, за якими законами він тепер існує і як у ньому діяти ефективно, — в нас не вийде.

Володимир ГОРБУЛІН,
радник Президента,
директор Національного інституту стратегічних досліджень,
академік НАНУ,
доктор технічних наук,
професор.

Джерело: http://gazeta.zn.ua.