Конституція як суспільна угода

«Всі ми чуємо, читаємо, що потрібні зміни. Але ті, хто каже-пише, не пропонують нам варіантів, у який саме спосіб ці зміни повинні відбуватися. Всі покладають відповідальність на когось іншого. В підсумку отримуємо, що ті зміни, які провели «інші люди» (бо ми самі з якихось причин не взялися їх проводити), не збігаються з нашими сподіваннями», — зазначає Ольга Решетова, програмний менеджер проекту «UNITER».

Сам Володимир Шаповал, який виступив з лекцією «Конституція як суспільна угода», стверджує, що не змінилося нічого, бо, перш за все, не було ніякого оновлення у колі державних службовців. «Не сталося помітних позитивних змін у правовій свідомості більшості тих, хто обіймав чи обіймає державні посади. Їхню поведінку нерідко характеризує своєрідний конституційний нігілізм або й навіть цинізм, що виявляється у свідомому ігноруванні сенсу положень Основного Закону».

Саме існування Конституції, її легітимність в останні роки дедалі частіше почали ставитися під сумнів, констатує лектор. Пан Володимир знає, про що каже. Не дарма його називають «експертом Конституції». Й щоб розібратися в «бездієвості» Основного Закону в сучасній Україні, треба копнути глибше — в часи, коли основний документ країни писали. Саме Володимир Шаповал, як ніхто інший, має повноваження пояснити ці колізії. Він долучався і долучається до переважної більшості всіх конституційних напрацювань. А от що не завжди дослухалися до нього — то вже інше питання. Свого часу був членом спеці-альної Конституційної комісії, створеної в 1994 році.

«До складу комісії входило десятеро осіб з числа депутатів, науковців, суддів, представників різних гілок влади, високопосадовців. Ми були тими «літературними неграми», які писали основний документ країни. Бо не можна підозрювати президента чи Верховну Раду в тому, що вони здатні самі були це зробити. В лютому 1996-го написане було затверджене Конституційною комісією і рекомендоване Верховній Раді. А вже Рада, будемо говорити словами тогочасних депутатів, її «вдосконалювала». Тобто робили те, що й продовжують робити сьогодні», — зауважив пан Володимир.

«Ідею Конституції треба розглядати як ідею «суспільного договору», який зародився ще у XVIII столітті, а може, й раніше. Як його можна укласти? Треба, щоб усі, хто має його виконувати, були до нього причетні. Як можна бути причетним до Конституції в межах країни сьогодні? Певна річ, розробляти її всім хором неможливо, тільки голосуванням. Тоді виникла ідея референдуму — публічного голосування. Сьогодні це слово частенько спливає у суспільстві, коли тій чи іншій політичній силі треба проштовхнути свої ідеї», — каже Володимир Шаповал. Але така цікава обставина: закон про всеукраїнський референдум був прийнятий у 1991 році. За нього мав проголосувати такий представницький орган, як президія Верховної Ради. Проте, коли в 1996-у ухвалювали Конституцію, ніякої президії вже не було. Відтоді й пішло-поїхало. В 2010-у приймають закон про всеукраїнський референдум, яким скасовують попередній закон. Надалі дії тодішнього президента Януковича юридично були визнані неправомірними. Питання референдуму знову зависло.

«Взагалі сам процес прийняття Конституції супроводжувався якимось аномаліями, «конституційними конвульсіями». Все було досить парадоксально. До 1995-го діяла стара, радянська, Конституція 1978 року, до неї було внесено 21 поправку-доповнення. В 1995-у уклали «Конституційний договір». Що це таке? Інакше ніж політичною фантазією сам факт існування такого договору не назвеш. Але з точки зору прагматизму — він виправдав себе. Саме прийняття Конституції також породжує багато питань. Це зробили буквально за одну ніч — з нуля схвалили основний документ країни. Найцікавіше, що ті, хто був причетний до цього процесу, згодом помітили, що в опублікованому тексті були певні інновації, які за стенограмою не простежуються», — зазначив експерт.

Неправильний, на думку Шаповала, і сам підхід української політики до публікації Конституції. Її схвалили 28 червня. Надрукували — 13 липня. Й вона одразу ж набула чинності. Від людей почали вимагати жити «за новими правилами», не давши їм при цьому змоги нормально ознайомитися з цими правилами. Як досвід вартий наслідування Володимир Шаповал навів польський. Там від дня опублікування й до того, як конституція набуває чинності, проходить півроку. Цей час, стверджує експерт, потрібен, аби всі мали змогу ознайомитися з документом, розібрати закони, щось «відшліфувати».

І ще один камінь у бік «легітимності» Конституції України. 2004 рік, третій тур президентських виборів. Хто переможе — неофіційно всі давно вже знали. І тут між двома турами тоді чинний президент ініціює внесення змін до Основного Закону. «Мета була досить примітивна — обмежити в статусі, в прийнятті рішень наступного президента. 8 грудня 2004 року було схвалено закон про внесення змін до Конституції України, і Віктор Ющенко почав діяти вже на основі зміненої Конституції. Причому це порушувало прописані Конституцією правила. Минає час. Обирають нового президента. Вересень 2010 року — Конституційний суд ухвалює: закон від 8 грудня 2004-го було прийнято з порушеннями. І тут суд робить інший крок, який був за межами його повноважень: відновлює ті положення, які були змінені/скасовані законом від 8 грудня. Тобто повертає повноваження президенту. З точки зору логіки, це, може, й правильно. А от юридично — ні», — стверджує Володимир Шаповал. Отже, від самого початку ті, хто мав подавати приклад своєю конституційною слухняністю, Основний Закон країни ігнорували.

За його словами, не менш проблемним сприймається й закон про відновлення дії окремих положень Конституції України від 21 лютого 2014 року, яким нібито оживлений закон від 8 грудня 2004-го. «Цим актом було, фактично, внесено зміни до Конституції України у невстановлений спосіб. Є питання і щодо реальної кількості народних депутатів, присутніх у залі Верховної Ради на момент голосування за його прийняття, а також тих, хто голосував «за». Я можу стверджувати, що їх там не було й 200. Тим часом, за офіційними документами, за прийняття цього закону голосували 386 народних обранців. Усі про це знають, але ці факти замовчуються. Бо це — скандал. Проте на основі цього закону наша держава функціонує й досі», — застерігає Володимир Шаповал.

Революція Гідності, на його думку, тільки загострила питання Основного Закону. «Зусиллями Верховної Ради не так давно були схвалені зміни до Конституції щодо правосуддя. І в мене виникає питання: до якого тексту були внесені зміни — до того, який був змінений депутатами 21 лютого, чи до того, що почав діяти в 1996 році?» — акцентує Володимир Шаповал. Яка проблема ключова? Нанизування одна на іншу змін у Конституції створює дуже серйозну небезпеку: «Може виникнути момент, коли з’явиться якась потужна авторитарна сила і скаже: це все незаконно, всі ці поправки, доповнення були зроблені з порушенням Конституції, без дотримання процедури. Юридично проблема дуже серйозна, тому святкувати нам сьогодні особливо нічого. Як сказав мені колись один із журналістів, «20-ті роковини Конституції».

Що робити? На думку пана Володимира, треба повернутися до того, щоб наша Конституція стала легальною. Легалізувати її можна двома способами: прийняти нову редакцію або новий Основний Закон. Іншого шляху нема. Але перед цим ще чимало роботи. Експерт упевнений, що ще до початку процесу комплексного реформування Конституції необхід-но вирішити, що є юридично коректним і політично кращим — нова редакція чи новий Основний Закон. «Про можливість прийняття нової редакції або нової Конституції України йдеться у кількох, хоча й неоднозначних, рішеннях Конституційного суду, і це означає, що нездоланних правових перешкод для відповідного процесу нема. При цьому Верховна Рада не має повноважень приймати нову Конституцію, хоча може створити нову редакцію чинної шляхом ухвалення двох законів про внесення до неї змін, один з яких стосуватиметься I, III і XIII розділів, а другий — інших її розділів. Але для прийняття нової Конституції треба провести Всеукраїнський референдум. У Раді вже рік як зареєстровано проект закону про всеукраїнський референдум. Але про нього ніхто не згадує, тому що невигідно», — зазначає Володимир Шаповал.

Мовчать і про інше. З часом до авторства Конституції почали «примазуватися» багато людей, які до того не мали ніякого стосунку. Аби усунути несправедливість, Володимир Шаповал у співавторстві зі ще одним творцем Конституції Альбертом Корнєєвим написали книгу «Історія Основного Закону. Конституційний процес в Україні у 1991—1996 роках». Книга документальна, це спогади про те, як усе було. Вона є в бібліотеках і російською, й українською мовами. Але її існування, як стверджує автор, відверто замовчується.

Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.
Одеса—Київ—Одеса