Ми — з території свободи!

А що вже й казати про наші територіальні і людські втрати у гібридній війні, нав’язаній нам північним сусідом, — пам’ять уже збилася з ніг, фіксуючи їх. Але їй і досі чомусь так і не вдалося занотувати притягнення до відповідальності бодай одного з генералітету за ці злочинні втрати.

Уже минуло два з половиною роки після Євромайдану і Революції Гідності, а ми ні на крок не зрушили вперед. Втім, якщо бути справедливим, невеличкі зрушення все ж таки є. У великих містах з’явилася реорганізована патрульна поліція. Голова Одеської обласної державної адміні-страції Саакавішлі пробиває дорогу Одеса—Рені, пробиває у прямому розумінні слова, бо доводиться долати різні штучні перепони і саботаж прибічників старої системи. А для кращої координації дій і контролю за якістю робіт безкомпромісний українець грузинського походження виніс свій робочий кабінет у намет туди ж, на трасу...

А от якою дорогою і куди прямує сьогодні Україна — досі не знаємо ні ми, українці, ні наші партнери на Заході, які всі ці роки підтримують нас і морально, й матеріально. Але результат може бути плачевним: стомляться, знімуть з Росії санкції й Україна залишиться наодинці з ворогом.

Отже, надскладна ситуація вимагає найрішучіших дій і влади, і всього суспільства.

— Ми не можемо здолати нашого внутрішнього ворога — корупцію — поодинці. Тільки згуртувавши всі свої сили в один кулак, тільки разом! — це думка народного депутата Вадима Рабиновича.

— Не панікувати, мовляв, усе пропало. Не сподіватися на допомогу ззовні, а вишукувати і брати на озброєння свої можливості, свої резерви, — каже екс-голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, а нині заступник міністра з питань окупованих територій і внутрі-шньо переміщених осіб Георгій Тука. Людина, що пройшла горнило війни. Він знає, що говорить, і до ворога безкомпромісний:

— За кожного вбитого нашого бійця ми повинні вбивати десять їхніх, тоді тільки переможемо. Бо це вони прийшли на нашу землю з мечем.

Але чи всі, хто у нас при владі, налаштовані так рішуче? Ідеться ж бо про те, бути чи не бути нашій державі.

І ТУТ ЗНОВУ стає у пригоді пам’ять. Бо вона фіксує все — навіть чутки. Одна з останніх збентежила суспільство: нібито завод «Ленінська кузня», що належить Петру Порошенку, випускає на експорт кулі, яких так бракує нашим бійцям, і тому кулі для наших бійців Україна вимушена купувати за кордоном за валюту.

Тривогою суспільства перейнялася і група тележурналістів. Їм, прискіпливим, вдалося потрапити на той воєнний об’єкт, і в першому ж цеху вони почули, що «Кузня» випускає гранатомети. Здається, саме там, на «Кузні», їм потрапив на очі сам власник підприємства, Петро Олексійович, і вони до нього, вже не про кулі:

— Ваш завод випускає гранатомети, такі потрібні нашим воякам?

Спершу було збентеження, а потім прозвучало щось непевне:

— Не знаю...

— Петре Олексійовичу, ми ж щойно з того цеху, де нам усе показали

і розповіли. То для кого ці грана-томети?..

Як відомо, президент не любить й уникає гострих запитань, і тому спробував відірватися від настирливих медійників. Не вийшло, бо вони — за ним:

— Не знаю! — почули вже здаля, бо така у нас неоковирна комунікація влади з народом і журналістами.

Хто хоче на власні очі побачити цю живу картинку з натури, увійдіть в інтернет. Станете свідками, як власник підприємства, що випускає продукцію військового призначання, успі-шний бізнесмен, а за сумісництвом ще й президент і головнокомандувач не спромігся ні спростувати, ні підтвердити тривожну чутку, примножуючи недовіру суспільства до влади і самого гаранта.

А чи відомо нашому президенту, що інші країни під час війни переводять на військові рейки свої «мирні» підприємства і вони працюють на потреби фронту, на перемогу? Завод «Ленінська кузня» і взагалі вніс сум’яття у голови наших громадян: на кого працює? Невже в найтяжчий для України час є люди, у яких за будь-яких обставин превалює горезвісне: «Війна війною, а бізнес бізнесом»?

То де ж зарито собаку всіх наших минулих і нинішніх невдач та поразок? Можна все списати на наших недолугих президентів-тимчасовців, серед яких не знайшлося жодного з державницьким ставленням до сус-пільства і державотворення. Всі використали президентство для власного збагачення коштом обирання країни і народу. Можна все списати і на недолугих або й продажних генералів, бо на їхній совісті втрачений Крим, райони Луганщини і Донеччини з небаченими людськими жертвами і розстріляними містами та селами.

Але де всі ці роки були ми з вами, сорок п’ять мільйонів? Хіба не ми обирали п’ятьох своїх «царів», а зараз обзиваємо їх найкрутішими епітетами? Хіба не ми з вами обирали Верховну Раду всіх скликань? Хіба не з нашої вини у парламенті досі сидять колишні «регіонали», ті, що збирали масові мітинги на Донбасі і кричали — аж каша з горла: «Путін, прийди! Путін, врятуй!»? Докричалися. Прийшов. А зараз ті ж мітингарі кричать інше: «Коли вже закінчиться ця війна?». Кожен збирає те, що посіяв.

Отже, виходить, винні ми всі, бо і тут спрацював горезвісний людський фактор. Відомий американець Гемінгвей застерігав: у людини на її життєвому шляху багато спокус і ніхто ні від кого не застрахований. Єдиний тут захист, казав, — почуття людської гідності.

Відчуваєте цю спорідненість з нашою Революцією Гідності? Так-от, ці чесноти — гідність, порядність, співчуття і любов до ближнього — не притаманні жодній високоорганізованій тварині, хоч вони і брати наші менші. А тільки людині! І коли вона переходить цю червону межу, тоді й втрачає людське обличчя, вкриває ганьбою своє ім’я.

Саме людську порядність, гідність, моральну чистоту і мав на увазі класик російської літератури Максим Горький, коли писав: «Людина — це звучить гордо!». І не його вина, що для кремлівських перевертнів геніями стали не Пушкін чи Горький, а нелюд Гітлер. Наслідуючи його ідеї та дії, вони, захворівши шизофренією, вирішили підкорити весь світ і зараз роздмухують третю світову на теренах миролюбної України. Людська пам’ять фіксує кожен їхній кривавий крок — у Грузії, Придністров’ї, Україні, Сирії...

ЛЮДСЬКИЙ фактор — об’ємне поняття. Це, зокрема, і наша черствість, байдужість до ближніх. А проте, вчасна підтримка навіть теплим словом здатна повернути іншому маленьку радість життя, вселити надію.

Не дочекалася цього стара пенсіонерка Таня з п’ятнадцятого поверху. Горювала вдвох із тяжко хворим, лежачим сином, але ніхто із соціальних працівників так і не зважився подолати п’ятнадцять поверхів, знаючи про справність наших ліфтів. Син помер у неповних сорок років, і Таня (її так називали, як замолоду — без по батькові) залишилася на самоті зі своїми хворобами і важкими думками, всіма забута, зайва людина. Мабуть, це про неї й тисячі таких бідолах, як вона:

Між берегами Самоти
Тече ріка Печаль.

Інколи до немічної заходили сусіди, приносили щось поїсти. А літо минало. Їй нестерпно хотілося скуштувати хоч якихось ягід. Ледве пересуваючись по кімнаті, знайшла записник, а в ньому — Іра і телефон.

Так тижнів зо два тому в моїй оселі пролунав дзвінок, а в слухавці — незнайомий голос, швидше — ледве вловимий шепіт:

— Я Таня. Я дуже хвора... Так хочу спробувати полуниці...

Як потім з’ясувалося, дзвонила не приятелька чи подружка моєї доньки, а випадкова знайома по стихійному базарчику. Там кілька разів перекинулися словом-другим, Таня розповіла про хворобу сина і попрощалися. Ірина дала їй свій телефон: може, колись знадобиться.

— Танечко, тримайтеся, дочка сьогодні обов’язково приїде до вас...

Увечері, повернувшись, Ірина схвильовано розповіла:

— Раніше Таня була при тілі, а зараз — шкіра та кістки. Бачили б, як вона їла соковитий персик і якими очима дивилася на малину, ожину, десяток яєць і горщик з обідом. Про рисову кашу говорила як про щось давно забуте: «Як я люблю з такою підливкою і м’якенькою курятинкою. У мене ж нема зубів...». Наразі перестала їсти, щось згадавши. І прошепотіла: «Я оце думаю, Ірочко, яке це щастя, що мій синок помер раніше од мене... Якби сталося навпаки — хто доглядав би його, немічного, лежачого?». «Яке це щастя!..» — повторила.

Через два дні не стало Тані. Померла щасливою, спокійною за сина...

А ви ті, хто на державницькому Олімпі обтяжений лише турботою про свої статки в офшорах, про свої літаки, яхти, маєтки за кордонами, забувши про честь і людську гідність, чи не хотіли б ви і собі такого батьківського щастя, як материнське Танине?..

Бо відповідати все одно доведеться, якщо не перед земним судом, то перед Божим. Ми вважаємо, що Януковича досі не покарано. Але хіба не покарав його Всевишній, забравши дорослого сина? Хіба випадково поплічник президента-втікача сам викинувся з вікна сімнадцятого поверху? Не будемо згадувати інші сімейні драми з того кола. Шкода тільки, що за гріхи батьків-негідників розплатилися своїм життям їхні діти. А їм би ще жити і жити...

У НАС усе йде до виборів. Дочасних. Самі навибирали, самим і вирулювати.

Маємо резерви.

Маємо потужну оборонну промисловість.

Маємо кадри.

Та на жаль, відомий у всьому світі своєю ракетно-космічною технікою та іншою новітньою продукцією «Південьмаш» сьогодні ледь животіє, працює на третину можливостей, а мав би працювати у три зміни, бо — війна. А державних замовлень нема... Така ж ситуація й з іншими оборонними об’єктами. Триває скорочення штатів, досвідчені спеціалісти стають безробітними...

А тим часом «рошенівські» фабрики процвітають, будуються нові. Це такі тактика і стратегія нашої верхівки — зупиняти російську орду не вогнем надійної вітчизняної зброї, а тортами і шоколадом? Знов і знову дошкуляє те запитання без відповіді про «Ленінську кузню»...

Сама влада — чутками, скандалами, підкилимними домовленостями — торує шлях до дочасних виборів. Вони потрібні. Але не за старим виборчим законом, бо це шлях у нікуди, а за новим, удосконаленим, де не буде жодної шпарини, крізь які до влади знову зможуть пробратися тимчасовці-захребетники, корупціонери, перевертні різних мастей. Бо лише без цього баласту зможемо будувати нову державу, яка міцно, без милиць, стоятиме на своїх ногах. Держави, громадянам якої не соромно буде будь-кому казати:

— Ми — з України! З території свободи, де живуть вільні, гідні і щасливі люди!

Майя ФІДЧУНОВА.