Життєва тріада Василя Сибіра

Унікальна пам’ять Василя Кузьмовича зберігає усе: дати, події, імена... Усіх, з ким зводила доля, із раннього дитинства й до сивих скронь, усе, що довелося пережити-спізнати на життєвому шляху.

Василь Сибір народився 28 серпня 1926 року в селі Обмачево Конотопського повіту (нині — Обмачів Бахмацького району) на Чернігівщині. Його рідне село розташоване на березі Сейму, поруч зі знаменитою гетьманською столицею Батурином.

— Пам’ятаю, як мама несла мене малого на руках через верболози, йдучи з гостей від своєї матері. Мені ледве сповнилося тоді два рочки, і я запитував, пригортаючись до неї: «Мамо, а вовки нас не з’їдять?». Такий-от мій перший спогад про життя, — розповідає Василь Кузьмович. — Я добре пам’ятаю голод в Україні, 1932—1933 роки. У моєї мами було дев’ятеро дітей, і двоє померли від голоду. Пам’ятаю, що першою навесні починала випускати бруньки верба, і ми, малі діти, обгризали вербові листочки вщент. Потім з’являлися молода кропива, березове листя, лобода... Все це рятувало нас від голоду.

Загалом, згадуючи дитячі літа і звички, які тоді формувалися на все життя, каже про звичку ніколи не перебирати харчами, їсти все, що готують, і про великий потяг до навчання. «Ми їли (мова, зрозуміло, не про роки Великого Голоду) просту здорову їжу, яка росла у городі: картоплю, квасолю, буряки, капусту — і росли здоровими. Дуже любив навчатися в школі. Заняття починалися о восьмій тридцять, а виходити, щоб устигнути до дзвінка, треба було десь за годину. Мама іноді просила: «Синку, на вулиці така віхола, може, ти не пішов би до тої школи...». Але я її не слухав, одягав теплу мамину шаль, капелюха і вирушав на уроки. У 1940 році за-кінчив сім класів», — розповідає Василь Кузьмович.

Уже в 10-літньому віці почав працювати. Мав тоді велику мрію — придбати музичний інструмент. Ось як описує свій перший трудовий досвід: «У нашому колгоспі «Червоний партизан» можна було заробляти пшеницю чи інші продукти. Але мене тоді цікавили саме гроші, бо ж хотів купити інструмент. Працював на різних роботах: і бур’яни прополював, і картоплю підгортав, і був при конях. Мій перший заробіток склав 52 трудодні, по 50 копійок за день. Я тоді заробив 26 карбованців і купив собі балалайку. Після цього почав відвідувати в школі музичний гурток».

А далі...

«Пам’ятаю, як почалася війна, — веде далі свою оповідь Василь Кузьмович. — Поїхав у Батурин, щоб купити підручники для дев’ятого класу. А там люди збираються біля стовпа з репродуктором і слухають промову Молотова. Бачу, всі починають хвилюватися, жінки плачуть... Німці напали на Радянський Союз. Прийшов додому — мама також плаче, батько сумний, каже їй: «Збирай, жінко, речі, мабуть, буде мобілізація». Для мене, малого, також почалася війна. Я тоді разом з іншими хлопцями за рознарядкою від колгоспу ходив копати окопи, траншеї, протитанкові рови, будувати бомбосховище. Керували нами військові офіцери...

Німці до нашого району увійшли 6 вересня 1941 року. Наша хата була недалеко від дороги, і я все бачив. Пам’ятаю, як вони проїхали через село на мотоциклах з колясками. Потім з центру села подали сигнал — випустили червоні ракети. 12 вересня з’явилися німецькі танки з боку Білорусі — це була армія Гудеріана. Німецька армада пройшла через село: їхали танки, бронетранспортери, на яких сиділи солдати. Так, награючи на губних гармошках, німці проїхали через наш район. У листопаді з’явилися вантажні машини і кілька мотоциклів у центрі села. Ця німецька команда заарештувала та розстріляла 13 активістів, зокрема голову колгоспу та інших, що брали участь у колективізації. Колгоспів німці не розганяли — просто змінилися назви. Наші колгоспи називалися «Червоний партизан», імені Леніна, імені Будьоного, а стали — «суспільними дворами» № 1, № 2, № 3. Людей так само заганяли на роботу, як і при радянській владі. Такий був німецький порядок: усім потрібно виходити на суспільні роботи. Районом керував німецький військовий комендант, який контролював усі села. Він міг проїхатися по району з перекладачами, і коли бачив, що жінки працюють на своїх городах, а не на полях господарства, міг присудити їм по 20 ударів нагайками. Комендант сварився на місцевих селян: «Ви на комуністів не хотіли працювати, і німцям теж не хочете коритися?». Тож мені, малому, також доводилося працювати у такому «суспільному дворі».

— Чи забирали на роботи в Німеччину односельців? — уточнюю у співрозмовника.

— Забирали і дівчат, і хлопців, але ті, хто не хотів, — втікали. За кілька днів до такої вербовки нас попереджали свої люди: завтра, мабуть, приїдуть німці збирати молодь на роботу. Ми втікали за річку, пересиджували на далеких хуторах. Трьох хлопців та одну дівчину з нашого класу таки забрали в Німеччину. Хлопці повернулися, а дівчина залишилася — вийшла заміж за англійського полоненого і жила потім усе життя в Англії. Одного разу приїздила у рідне село, ми з нею бачилися.

6 серпня 1943-го, через два роки, закінчилася німецька окупація, увійшли радянські війська. Я встиг піти до 9-го класу. Якось на урок зайшов посильний з військкомату і вручив нам, мені та моїм шкільним друзям, повістки на мобілізацію.

Так Василь Сибір став кулеметником Першого Українського фронту. У лютому 1944 року у складі стрілецької дивізії потрапив на Далекий Схід. За наказом головного командування, 25-а армія, в якій на той момент проходив службу, брала участь у війні проти Японії, в боях за звільнення Північної Кореї. Звільняв маньчжурські порти Юкі, Расин, Сейсин, Ронан, Хиннам. Тоді ж у складі 25-ї армії брав участь у переправленні до Північної Кореї їхнього вождя Кім Ір Сена, який до цього працював у міліції на Далекому Сході.

«Ми, рядові, навіть не уявляли, кого ми переправляємо, — зізнається Василь Кузьмович. — Потім потрапили у кровопролитні бої, де полягло багато наших. Ми поховали у братській могилі 175 побратимів».

Тоді ж Василь Сибір отримав осколкові поранення в ногу, груди та голову і практично втратив зір. Пораненого солдата комісували і відправили спочатку до Москви, а згодом до Одеси — в очну клініку імені В.П. Філатова. Три перенесені операції майже не дали результату. А невдовзі зір був втрачений повністю. Але хлопець не здавався: почав навчатися у музичній школі-інтернаті для інвалідів війни, а водночас — у вечірній школі робітничої молоді, яку закінчив із золотою медаллю. Потім подав документи на історичний факультет Одеського університету ім. І.І. Мечникова.

Вчився на «відмінно», отримував іменну стипендію. Після закінчення мав їхати за розподі-лом у Кодиму, але зір погіршився до «нуля» і довелося знову лікуватися в госпіталі. Через півроку пішов в облвно шукати вакансію. Так у 1955-у потрапив у середнє морехідне училище, де почав викладати новий предмет — політекономію. Заочно закінчив аспірантуру. Незрячого викладача ретельно перевіряли люди з «органів» — приходили на заняття. Але придертися не було до чого: він досконало знав і викладав свій предмет.

Особисте життя Василя Кузьмовича також склалося: у 1956-у одружився і прожив зі своєю обраницею Вірою Олексіївною у злагоді 44 роки, поки хвороба не розлучила їх навік. Разом вони виховали чудових дітей та дочекалися онуків.

За час викладацької роботи Василь Кузьмович Сибір випустив понад 30 тисяч фахівців морської галузі: судноводіїв, судномеханіків, експлуатаційників та працівників портів.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність» та «Знак Пошани», медалями «За перемогу над Японією» та «Захиснику Вітчизни», знаками «Почесний працівник морського флоту СРСР», «Відмінник народної освіти України»...

Я попросила Василя Кузьмовича зізнатися, в чому, на його погляд, суть життя, що допомагає йому жити повноцінно й щасливо. Він подумав і назвав свою життєву тріаду:

— По-перше, треба любити все, що вас оточує. Людей, природу, все, що є навколо. Навіть якщо люди не відповідають вашим сподіванням, все одно потрібно їх любити. По-друге, треба працювати, не лінуватися, не можна скиглити. У три роки батько посадив мене на коня і сказав: «Тримайся, синку!». Праця для здоров’я — це найкращі ліки, як найкраща їжа — та, що росте на нашій землі. За 62 роки роботи в училищі я лише раз був на лікарняному: у 1985-у вклала у ліжко травма хребта, а так — завжди ходжу на роботу. І по-третє, завжди тягнутися до знань. Я навчився читати з п’яти років і досі пам’ятаю всі книжки, що мені потрапляли до рук. Уже понад 70 років я незрячий, але й досі читаю щоденно 150—200 сторінок аудіокниг. Діти скачують мені цікаві книги через інтернет на диск, і я, користуючись магнітофоном, читаю. Якраз закінчив «В нетрях Центральної Азії. Записки шукача скарбів» Володимира Обручева про подорожі наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Навколо мене — понад 10 тисяч книг стоїть, почав купувати їх одразу після війни. Радіо слухаю щодня, але читання — це обов’язково.

Вітаємо Василя Кузьмовича Сибіра із дев’яностоліттям і бажаємо міцного здоров’я, душевної радості та нових вражень. Зичимо, щоб його оточувала любов близьких та рідних, повага колег та щоб до нього приходили добрі та вдячні учні. Адже йому є чим ділитися з людьми.

Ольга ФІЛІППОВА.

Публікація підготовлена у рамках програми «Місце зустрічі — діалог» за підтримки фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє».