Пишемо історію разом

Ось одна з таких сторінок. 1990 рік, вересень (Україна тоді ще була у складі СРСР як союзна республіка). Я перейшов у 9-й клас Татарбунарської середньої школи №2. Новий навчальний рік почався із знайомства з новим учителем — викладачем історії. Цей учитель у той період бурхливих  та доленосних змін був не просто викладачем, який сухо читав учням матеріал шкільної програми, а носієм нових для того часу ідей та поглядів, він ішов у ногу з буремними світо-глядними змінами, які пронизували тодішнє суспільство, спрагле за ковтком свіжого повітря свободи після довгого скніння у тоталітарній комуністичній державі. Суспільство тоді справді стояло на порозі велетенських змін, передусім — у свідомості громадян країни, яка зникає, у свідомості народу, який ось-ось знову відродиться. І перейми народження нової держави вже починалися…

Новий учитель за короткі академічні години, передбачені у шкільній програмі на курс історії України, показав нам та максимально доніс увесь драматизм минувшини нашого народу, спонукав співпереживати трагічним сторінкам долі України та пишатися героїзмом і звитягою наших відважних праотців. Він навчав нас не просто хронології історичних подій, він навчав нас Патріотизму!

Пам’ятаю, ми з товаришами дуже любили спілкуватися з цікавим учителем під час перерв та після уроків. Говорили як про історію України, її майбутню долю, так і на звичайні теми, які так цікавили юнаків, що готувалися зробити крок у самостійне життя.

Згадую ще одну цікаву сторінку з того старого календаря. То й же 1990-й, початок листопада (Україна все ще у складі СРСР). Залишалося кілька днів до урочистого святкування так званої «жовтневої соціалістичної революції». У ті часи, традиційно, 7 листопада керівництво району та міста влаштовувало демонстрацію, під час якої центральною площею організованими колонами з радянською символікою проходили класи шкіл, групи ПТУ, представники всіх трудових колективів. Наш клас разом з учителем історії, який тоді був нашим класним керівником, готувався до участі (яка була обов’язковою) у цьому «святкуванні». Ми прийняли незвичайне й непросте рішення: під час масових заходів, усупереч комуністичній ідеології, високо підняти та пронести повз трибуни президії жовто-блакитний український прапор, який тоді ще не був визнаним символом української держави, а вважався елементом націоналістичної, антирадянської символіки та пропаганди. Для реалізації задуманого вдома батько зробив мені нове високе древко для прапора, яке я взяв із собою на захід. А вчитель приніс полотнище самого прапора, яке я сховав у куртку за пазуху. Коли настав час «Ч» — наш клас у колоні демонстрантів наблизився до трибун, центральної точки цього дійства, ми закріпили прапора на древко і з гордістю здійняли серед комуністичної атрибутики й понесли як символ відродження духу української свободи та майбутньої Незалежності! Можливо, комусь, особливо з нинішньої молоді, здасться, що в тій «безвинній витівці» не було нічого незвичайного й екстремального, але тоді цей вчинок був мало не подвигом…

Повз очі пам’яті пролітають пожовклі листки календаря… Осінь 1991 року. Нещодавно було проголошено Акт про Незалежність України. Ми, учні вже 10-го класу — свідки народження нашої Держави, були захоплені першими в Україні всенародними виборами президента та всеукраїнським референдумом. Цікавилися ідеями та поглядами деяких кандидатів, з біографіями та програмами яких нас познайомив наш учитель. Зокрема, Левка Лук’яненка, який 26 років провів у радянських тюрмах за прагнення до самостійності України та був автором епохального Акта проголошення Незалежності України; В’ячеслава Чорновола, провідника українського національно-демократичного визвольного руху, дисидента-«шістдесятника», котрий за державницькі погляди 17 років перебував у неволі. Ми самостійно, без відома вчителя, щоб не насварив, ночами розклеювали листів-ки із закликами підтримати Незалежність України на референдумі та програмами кандидатів-дисидентів, а однієї ночі встановили власноруч зшитий український прапор на водогінній башті. Це був надзвичайно цікавий досвід.

1 грудня 1991 року відбулися перші в Україні вибори Президента та всеукраїнський референдум, на якому понад 90% громадян підтримали Акт проголошення Незалежності нашої держави. Мені й моїм друзям-однодумцям на той час ще не сповнилося 18 років, тож ми не мали права брати участь у цьому волевиявленні, але, хоч і не побували на виборчих дільницях і не тримали у руках бюлетенів, все ж таки, як змогли, долучилися до вирішення долі країни!

Листки календаря пролітають і пролітають, сотнями, тисячами... Й ось через двадцять з лишком років хочу зупинитися на одному з них… То був 2015-й, 13 січня. Під Донецьким аеропортом, село Піски. У ті дні йшли чи не найзапекліші бої за ДАП. Саме в цей день у результаті  обстрілів з танків окупантів упала диспетчерська вежа (найвідоміша споруда-символ утримуваного «кіборгами» аеропорту). За кілька сотень метрів від муру аеропорту ім. Прокоф’єва я зустрівся з легендарним бійцем батальйону «Січ» з позивним «Чорнота». Ми спілкувалися під гуркіт канонади важкої артилерії та бронетехніки. Слово за словом з’ясували, хто чим займався до війни, хто звідки родом. Виявилося, що мій фронтовий співрозмовник знає бійця з Татарбунар! Уявляєте, як приємно чути про земляків далеко від малої батьків-щини та ще й на війні?! Земляком, якого знав «Чорнота», був Тарас. «Дуже хороший боєць!» — відгукнувся про нього «Чорнота». Я здогадався, про кого йшла мова. «Як прізвище?» — запитав я в очікуванні почути знайоме у відповідь. І я його почув…

Через чверть століття після того, як доля познайомила мене з моїм учителем історії, я перетнувся на війні з слідами його сина — молодого патрі-ота Тараса. Тараса Васильовича Апонюка, сина Василя Анатолійовича Апонюка (того самого вчителя, мого земляка). Як з’ясувалося, Тарас гідно підхопив естафету від батька, пішов навчатися історії до Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, але довелося вивчати матеріал не з підручників та лекцій, а з досвіду власної участі в написанні новітньої історії України. Тарас Апонюк у кінці 2013 року змінив студентську аудиторію на простір Майдану для участі в протестних акціях під час Революції Гідності, був поранений… З Майдану вирушив на фронт. І сьогодні захищає нашу безпеку у складі однієї з окремих бригад Збройних Сил України, водночас поновився в університеті та паралельно продовжує навчання.

Підтримують у патріотизмі цих чоловіків і жінки цієї родини: дружина Василя Анатолійовича — Ельгіза та доньки Марія й Анастасія. Ельгіза — етнічна татарка з Татарстану (Ро-сійська Федерація), але, переїхавши в наші краї, полюбила другу Батьківщину — Україну — так, як не люблять її деякі, для яких Україна є рідною землею. Дочки теж з активною громадянською позицією. Зокрема, Настя — лідер місцевого пластунського руху. Я дякую долі, що знаю цих людей, прикладом відданості яких Батьківщині та жертовності заради України можна постійно надихатися.

Ще на багатьох сторінках календаря за останні роки були закарбовані ті чи інші зустрічі з моїми земляками — справжніми патріотами України. Патріотами, які були, можливо, непомітними, але справжніми творцями нашої Незалежності. Не можу розповісти в одній статті про всіх, бо їх немало. Зрештою, в якійсь мірі, це всі ми, всі разом, разом з вами. Головне — розуміти, що історія нашої Незалежності — це історія кожного з нас! Тож привітаймо один одного з Днем Незалежності! Слава Україні!

Ігор ПЛОХОЙ,
колишній військовий капелан.
м. Татарбунари.