Дві держави — один народ?

Що після РУЇНИ? Знесилена країна впала до ніг московських деспотів-більшовиків. Зрив селян за панську землю (близько 20%) закінчився через десять років повною конфіскацією селянської землі разом з цими неправомірно захопленими 20%. Картярські шулери завжди, перш ніж повністю роздягнути клієнта, спочатку дають йому трохи виграти. Вигравши битву проти військового кому-нізму й отримавши від більшовиків НЕП, махновці та їм подібні програли війну. У 1932—1933 роках їх уже мільйонами нищили голодом і репресіями. Ті ж, хто боровся за волю України, тоді програли, але завдяки саме їм Україна тепер є незалежною державою.

Вбити поляка — це те саме, що вбити українця. Вбити українця — це те саме, що вбити поляка. Зневажити поляка — це те саме, що зневажити українця. Зневажити українця — це те саме, що зневажити поляка. Якби українці-русини і поляки почали дивитися на світ такими очима, то щира приязнь цих народів могла б народити нову світову культурну й економічну потугу у центрі Європи. Основою цієї потуги могло б стати гасло «Дві держави — один народ», але в жодному разі не гасло: «Два народи — одна держава».

Проте ухвала польського Сейму щодо Волинської трагедії свідчить, що у польському сус-пільства відсутня еліта рівня, відповідного таким високим ідеям. Більше того, складається враження, що за останні 300 років не тільки польська еліта, а й усе польське суспільство так і не відмовилися від сприйняття українця як «пшеклентого хлопа-хама». Вражає навіть не те, що Сейм прийняв таку постанову, а те, що не знайшлося жодного голосу проти неї. Ба більше, жодна шанована й авторитетна в Польщі людина не виступила публічно проти. Хвороба під назвою «пшекленти хлоп-хам», судячи з усього, зайшла надто далеко.

Як слід оцінювати цю постанову без огляду на її зміст?

По-перше, поляки вважають Україну слабкою, не здатною адекватно відповісти на відверту провокацію через крайню загроженість свого становища. Слабшою, ніж будь-коли, оскіль-ки Сейм міг би прийняти цю постанову і п’ять років тому, і десять, або через п’ять років, чи через десять.

По-друге, вони частково позначили територію своїх домагань, навіть якщо прямі переговори з цього приводу і не ведуться. З цього випливає, що польська сторона прогнозує подальше небезпечне загострення російсько-української війни, з можливою поразкою України. Ця постанова може бути певним сигналом агресору. Ділити територію своїх сусідів Польщі не в новину. У сімнадцятому сторіччі вона ділила Україну з Московією. У вісімнадцятому — Московія вже тричі ділила саму Польщу з Пруссією та Австрією. У 1921 році Польща ділила територію України з Московією. У 1938-у Польща ділила Чехословаччину з Німеччиною. У 1939-у Німеччина і Московія ділили вже територію Польщі. У 1945 році Польща знову ділила території Німеччини й України з Московією. Проте поляки мають пам’я-тати, що кожного разу, коли їх беруть у спілку для поділу території сусіда, надалі ділять уже їхню територію.

По-третє, поляки зовсім не беруть до уваги той факт, що у 1943 році на Волині було не дві діючі особи — поляки й українці, а принаймні — чотири. Найважливішою діючою особою, як завжди в таких справах, були московські спецслужби. Чи пробували поляки дослідити їхню роль у цій трагедії? Також важливою стороною на Волині мусила бути Німеччина, оскільки все відбувалося на окупованій німцями території. Слід зважити, що райхскомісаром України був Еріх Кох, завербований російськими спецслужбами задовго до початку Другої світової війни. Цікаво, що після війни на польському суді (чому польському?) Кох заявляв про свої симпатії до СРСР, ставив собі за заслугу протидію планам Альфреда Розенберга утвердити на окупованій території Українську державу. До речі, самого Розенберга, колишнього райхсміністра у справах окупованих територій, було засуджено до смертної кари, хоча особливих підстав для цього не було. Альфреду Розенбергу пригадали його бажання створити Україн-ську державу в кордонах Гетьманської України 1918 року. Тобто у складі не лише Криму, але й частини Північного Кавказу та Поволжя.

Замість смертної кари, цілком ним заслуженої, Еріх Кох отримав довічне ув’язнення, утримувався в польській в’язниці в комфортних умовах, помер у 1986 році(!). Московит Д.М. Медведєв, співробітник однієї з ро-сійських спецслужб та автор книги «Сильні духом», приписує Коху такі слова: «Мені потрібно, щоб поляк при зустрічі з українцем вбивав українця і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо до цього по дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно». Цілком ймовір-но, що такою була установка саме російських спецслужб.

Українське націоналістичне підпілля на Волині у 1943 році було вкрай неоднорідним. У ньому були ті, хто орієнтувався на німців, і ті, що орієнтувалися на антигітлерівську коаліцію. Не-однорідним був і польський націоналістичний рух. Частина польських партизанів — Армія Крайова — орієнтувалася на польський уряд у Лондоні, частина — Армія Людова — на Москву. Крім націоналістів, по лісах було повно радянських партизанів — насправді диверсійних підрозділів російських спецслужб і ще Бог знає кого. Хто саме з українських і польських націоналістів брав участь у трагічних подіях і якими були їх стосунки з російськими спецслужбами? Всі ці факти польська сторона навіть не намагалася дослідити. Насторожує і різнобій в оцінці кількості жертв з польського боку. Різні оцінки відрізняються вдесятеро. Нема надійної оцінки українських втрат. Одне слово, ситуація настільки заплутана, що будь-яка безапеляційна її оцінка виглядає як відверта провокація.

Винна й українська сторона. Де тонко, там і рветься. Українське життєве кредо — «якось то воно буде» — не спрацювало. Слід було б давно на державному рівні дослідити Волинську трагедію. Найкращі ліки для українсько-польських стосунків — це історична правда і безсторонність у дослідженні всіх аспектів трагедії. Те, що це досі не зроблено, свідчить не тільки про брак розуміння стратегічної важливості українсько-польсь-ких відносин, а й про слабкість української історичної науки. Більшість професійних українських істориків, на мою думку, і досі залишаються радянськими істориками.

В Україні завжди так було і так є, що всі події, до яких причетні російські спецслужби, або не розслідуються, або їх розслідування губиться у часі, або їх результати замовчуються. Деякі з них можу навести. Це загибель у 1996 році в Одесі чеченського співака Імама Алімсултанова — вбитий автоматною чергою у помешканні, де проживав. Це вбивство лідера Народного руху України В’яче-слава Чорновола у 1999-у — автомобільна катастрофа в добре опрацьованій спецслужбами ситуації. Це діяльність в Одесі сумнозвісного Маркова, що відверто роками знущався над українською владою та україн-ською громадою міста, вільно проводячи чисельні провокативні акції. Його зв’язки з ро-сійськими спецслужбами були очевидними. Це масова загибель людей в Одесі 2 травня 2014-го — впродовж кількох місяців будинок обласної профспілки в центрі Одеси, де поряд вокзал і всі обласні державні установи, включно з облдержадміністрацією, на очах одеситів і на очах самої влади перетворювався на бойовий штаб спротиву українській владі. Тільки масова загибель людей врятувала Одесу від долі Донецька або Луганська. Це події на майдані Незалежності під час Революції Гідності. Хіба роль у них російських спецслужб детально досліджена і результати широко оприлюднені? Так, щось сказано крізь міцно стулені зуби, і на тому все. А події в Криму і на Донбасі? Де широке інформування суспільства про роль російських спецслужб, хоча у даному разі вона просто очевидна? На моє глибоке переконання, теперішня Україна обплутана густою російською агентурною мережею. Це стосується також правоохоронних органів та органів державного управління. Наша ж центральна влада намагається робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.

«Пшекленти хлоп-хам» — може, в цьому є щось від об’єк-тивної реальності? Можливо, вже час позбавитися свого родового клейма? Поляки мали 4% високоосвічених людей у 1917 році. Більшість з них була патрі-отично налаштована. Тому від-родження Польщі було закономірним, а диво під Варшавою, де були зупинені азійські орди більшовиків, зовсім не було дивом. Бути патріотом — це най-більша чеснота людини, і в поляків вона завжди була присутня. В Україні у 1917-у інтелігенція становила, як і у всій Московії, лише 2% населення. Лише частина цієї інтелігенції була українською і лише частина останньої була національно свідомою. Програш визвольних змагань у цій ситуації також був закономірним. Шляхтич шаблею захищає свою державу, хлоп і хам грабує панський маєток. Тому поляки продемонстрували світові диво над Віслою, а українці — розгул махновщини.

«Єще польска не згінела…» — так починається гімн сучасної Польщі, мазурка Домбровського, написана ще у 1795-у. Лише через 67 років (у 1862-у) з’явився вірш Павла Чубинського, що став гімном сучасної України. Цей гімн починається словами: «Ще не вмерли України…». Відчуваєте подібність? Але зверніть також увагу на різницю у часі між національним дозріванням поляків та українців-русинів. Не випадково це дозрівання чітко відповідало концентрації польського населення на території України-Руси. Там, де концентрація поляків була більшою, там дозрівання відбувалося швидше. Багато важив приклад поляків. Особливу роль при цьому відіграло польське антиросійське повстання 1863 року. Українці в цей час якраз були на шляху від етнічного патріотизму до правдивого українського націоналізму. Чи бажали поляки пробудження україн-ського націоналізму? Далеко-глядні поляки бажали, розуміючи, що самі вони з Московією не впораються. Саме вони найдовше в світи, довше, ніж ми самі, називали нас русинами, а москалів — москалями. Не слід забувати, що у 1920 році поляки заради нас відбили Київ у більшовиків. Лише організаційна слабкість українського визвольного руху не дозволила нам закріпити цей успіх. Слід пам’ятати і те, що саме Польща першою на європейському континенті визнала незалежність України.

І поляки, і московити були щодо українців-русинів колонізаторами. Чи можна їх порівняти, скажімо, в період між світовими війнами? В культурному плані дискримінація поляків щодо українців на Західній Україні, безумовно, була. Поляки наполегливо намагалися перетворити українців на поляків, але ніколи не намагалися їх знищити. При тому у Львові видавалось багато українських газет. Після Другої світової війни там видавалася лише одна україномовна газета — орган Львівського обкому КПУ. На Східній Україні московити пішли радикальнішим шляхом. Нема людини — нема проблеми. Таким було засадниче гасло їх вождя. Тут українців не намагалися перетворити на московитів. Їх просто почали систематично винищувати за будь-якого приводу. Сама ж русифікація вже була логічним наслідком геноциду українців у намаганні останніх вижити, замаскувавшись якось під неукраїнців. Тим не менш, на Волині горіли саме польські села, а також і українські. При цьому за всю історію в Україні-Русі не було спалене жодне московитське село. Чи не дивно це? Гучні терористичні акції наших націоналістів також були спрямовані проти польських високопосадовців. Щоправда, нібито загинув і якийсь дрібний чиновник російського консульства у Львові. Але це могла бути звичайна підстава російських спецслужб і, насправді, ніхто не загинув або загинула анонімна людина, яку після смерті наді-лили певним прізвищем і посадою. Як нам бракує ґрунтовної та об’єктивної історії України-Руси!

Можливо, геноцид щодо українців-русинів був Божою карою за кволість їх національної самосвідомості у часи Національно-визвольних змагань 1917—1921 років? Часто й сьогодні ми бачимо, що українці легко відмовляються від своєї національної ідентичності на користь майже безумовного рефлексу пристосування до навколишнього середовища. Найчастіше вигода від цього цілком примарна, а втрати вагомі.

У вихованні молоді ми мусимо пам’ятати, що українська література ХІХ сторіччя створювалася у несприятливих умовах. Бажання героїзувати нашу історію козацької доби обмежувалося вузькими рамками. Серед всіх навколишніх народів на сторінках художніх творів безпечно було перемагати лише недержавних поляків і кримських татар. Саме їх і перемагали козаки в інтерпретації Миколи Гоголя — геніального українського прозаїка світового рівня. Але письменник залишає поза увагою той факт, що елітна частина козаків входила до реєстру і мала щорічне утримання від польської корони. Ігнорує також те, що Запорізьку Січ знищили не поляки, а імператриця Московії. Його знаменитий «Тарас Бульба» був написаний не для того, щоби письменник став мучеником за Україну, а щоби сподобатись російському читачеві та імператорській родині, стати відомим і прийнятним для московитської еліти. Саме імператор і підтримував матеріально Миколу Гоголя у часи його довгих перебувань за кордоном. Микола Гоголь замолоду відмовився від служіння Україні-Русі, а чи виборов, натомість, власне щастя? Його рання і трагічна смерть свідчить, що ні.

Коли я пригадую появу у себе ще в дитинстві упередженості проти поляків, то однозначно пов’язую її із прочитанням саме цього твору нашого генія. Це попри те, що у мене самого є частка польської крові. Я б тепер добре подумав, чому варто вчити наших дітей і з якою метою.

Я впевнений, що зараз ситуація і в культурному, і в патріотичному сенсах кардинально змінюється. Більшість випускників шкіл уперше в історії України мають можливість навчатися у вишах. Це вже не частки відсотка, як до Першої світової війни, не 15% — 20%, як за радянської влади, а всі 85%. Якісна вища освіта разом з патріотичним вихованням(!) — це запорука нашої впевненості у світлому майбутньому нашої країни і її народу. Ми обдаровані від природи. Примножмо цей дар освітою і наполегливою працею в ім’я України-Руси.

І все-таки у майбутньому я бачу дві держави і один народ. Один не тільки генетично, а й ментально. Лише тоді ми станемо надійною підтримкою один одному. Коли саме це станеться? Це залежить і від поляків. Інтенсивний культурницький рух назустріч один одному слід починати не гаючи часу. Альтернатива також завжди є. Можемо знову разом повернутися до складу новітньої Золотої орди. Нашою ж стратегічною метою не є досягнення миру з Московією. Історія наших стосунків з нею впродовж останнього тисячоліття свідчить, що це неможливо. Нашим надзавданням є знищення Московії як імперії.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук
вищої школи України.