Польща — Україна: звідки поворот у відносинах

Різниця в тому, що досі ці 20%, назвімо їх умовно «україноскептиків», вдавалося якось контролювати. Велику роль у цьому відігрівала польська еліта — як політики, так й інтелектуали чи журналісти, котрі пояснювали їм, що варто сховати ці антиукраїнські настрої до кишені, бо Польща мусить зі стратегічних причин дружити з Україною. Проти Росії, звісно. Адже страх перед Росією був сильнішим, ніж евентуальне почуття кривди за Волинську трагедію.

Україноскептичні настрої присутні в різних партіях, з «Громадянською платформою» і лівими включно, але вони найбільш притаманні польській правиці. Те, що про них досі не було чути, — це заслуга сильних, авторитетних лідерів, які вміли пояснити своїм прихильникам, що про Волинську трагедію краще так багато не говорити в ім’я примирення зі «стратегічним партнером» — Україною.

З лівого боку такі сигнали постійно подавав колишній президент Олександр Кваснєвський, а до електорату правих успішно апелював покійний президент Лех Качинський. Для нього примирення і союз з Україною були абсолютним пріоритетом. На жаль, для його брата, а нині — неформального і фактичного «надпрезидента» Польщі Ярослава Качинського це правило вже не діє.

Причому сказати, що Яро-слав Качинський є антиукраїнський, було б неправдою. Він, перш за все, щиро ненавидить Росію і здає собі справу з того, що Україна є надійним «буфером» у протистоянні з Москвою (і з його точки зору — нічим більшим). При цьому в Ярослава Качинського нема тієї симпатії до України, яка була притаманна його покійному братові та іншим колишнім президентам — Броніславу Коморовському чи Олександру Кваснєвському. Для Ярослава Качинського, але також для Дональда Туска і Радослава Сікорського, допомога Україні ніколи не була самоціллю і вони завжди були готові Україною пожертвувати, якщо так виникало з поточних політичних калькуляцій. Приклад цього — нинішня політика Яро-слава Качинського та політика уряду Дональда Туска у 2007—2013 роках, коли він проводив разом із міністром закордонних справ Радославом Сікорським політику «нормалізації» відносин з Росією.

Від декількох років до цього дійшов ще один чинник: армія платних російських тролів, які масово пишуть у польському інтернеті антиукраїнські та проросійські коментарі. Така діяльність розпочалася ще давно, до Майдану, я про це пам’я-таю ще з давніх років — наприклад, 2005-го чи 2007-го. А після Майдану ця діяльність тільки підсилилася. Від десяти років неважливо, який би текст про Україну в польському інтернеті не з’явився, можна було прочитати під ним безліч коментарів у стилі: «знову ці бандерівці», «давайте не будемо дружити з українцями, бо вони всі антипольські і ставлять пам’ятники антипольському вбивці Степану Бандері», і таке подібне. І так постійно, нон стоп, упродовж

10 років, а може навіть довше. «Українці = бандерівці», «Бандера = вбивця поляків», «Бандера = Волинська трагедія». Отакі асоціації мали у поляків уґрунтуватися — таким було завдання російської пропаганди. Як бачимо, вони виконали це завдання успішно.

Отже, тепер уже пізно прояснювати полякам, що українці славлять Бандеру не з огляду на те, що вони хочуть цим докорити полякам, а культ УПА має, швидше за все, антиросійський вимір. Про це треба було переконувати в 2004 чи 2005 роках. Зараз уже пізно — поляки в це, звичайно, не повірять.

І наступний чинник. Ще донедавна партія Ярослава Качинського «Право і справедливість» мала монополію на праву частину політичного спектра. «Кресові» і націоналістичні середовища були тільки однією із фракцій, які так чи інакше голосуватимуть за «ПіС» та братів Качинських, а тому їх можна було легко контролювати, апелювати до них, що краще українцям таки пробачити Волинь, оскільки справжній ворог — Росія. Саме так робив Лех Качинський, а коли його не стало — багато інших політиків, з Ярославом Качинським включно (до часу).

У 2014 році все змінилося — на правиці виросла конкуренція для «ПіС», яка не визнає аксіоми «Росія — ворог Польщі». А навпаки — готова з Росією домовитися проти України, так як це робив їхній ідол — довоєнний лідер ендеції Роман Дмовський. Йдеться про проросійського та антиєвропейського політика Януша Корвіна-Мікке, який у 2014-у став євро депутатом, і про нову парламентську фракцію «Рух Кукіз-15» Павла Кукіза, який має у своїх рядах проросійських націоналістів.

Ось і тепер Ярослав Качинський не має такого комфорту, як колись, — не може вже сказати, що Волинська трагедія не має значення і що не треба про неї стільки говорити. Адже в такому разі електорат відпливе до Кукі-за та Корвіна, які можуть розраховувати на підтримку з Москви (особливо Корвін-Мікке, бо Павел Кукіз — це, швидше за все, «корисний ідіот»). Це і є просте політичне пояснення, чому партія Качинського проголосувала антиукраїнську постанову щодо Волині. І якщо питаєте, чи є шанс її скасувати в ім’я добрих відносин з Росією, скажу чесно: ні. Це в нинішньому Сеймі (тобто до 2019 року) абсолютно неможливо, що не означає, що треба на Польщу ображатися — адже Кукіз, Корвін і Качинський це ще не вся Польща.

Поляки втомлені Україною і відсутністю реформ над Дніпром

Отже, ми вже прояснили ситуацію з радикальними «україноскептиками», тобто націоналістами, особами з імперським мисленням, прихильниками гасел зразка «польський Львів». Як я уже написав, ця група «польських нациків» чи, швидше за все, «імперіалістів» — це лише 15—20%. Це переважно всякі «гопники» і «тітушки», польською — kibole i dresiarze. Вони, радше, не грішать інтелектом, однак становлять доволі важливу сіру масу, від якої залежить, чи партія «Право і справедливість» матиме (як сьогодні) абсолютну більшість місць у парламенті, чи ні.

Ну добре, а що з рештою поляків? Чи можна сказати, що прихильники нинішньої опозиції (ліберальних партій «Громадянська платформа» і «Сучасна») — це особи, які мають проукраїнські симпатії?

На жаль, не зовсім. Таких свідомих проукраїнських поляків, адвокатів України, відносно мало — не більше, ніж 10%. Хоча це середовище досить впливове, це журналісти, полі-тики, інтелектуали, лідери суспільної думки, і тому може здаватися, що таких осіб значно більше.

Натомість, переважна біль-шість поляків, десь 60%, — це особи, яким Україна в принципі байдужа (ніколи тут не були або були раз у житті на екскурсії у Львові), але які є потенційними симпатиками України. Хоча за інших обставин ця симпатія може закінчитися. Це люди, які симпатизують Україні, коли бачать, що Україна — це не, як вони думали раніше, «совок» чи «така друга Росія», а нормальна, цікава, центральноєвропейська держава, «така, як ми», «щось, як Словаччина чи Чехія». Головне в їхньому ставленні до України — побачити, що Україна — не Росія. Що українці — не російськомовні, а мають власну мову, яка звучить трохи так як словацька, і яку можна з нею (словацькою мовою) переплутати (дуже часто такі ситуації траплялися — наприклад, поляки думали, що пісня україномовного гурту «Еней», яка починалася зі слів «Добрий день, тут моє радіо», — це словацька або чеська мова). Симпатія до України зростає, коли ці люди бачать, що архітектура українських міст (Львова, Ужгорода, Чернівців) більш нагадує центральноєвропейські (словацькі, чеські), а не російські клімати. І що українці розривають з радянським минулим (як свого часу поляки) та йдуть рішуче на Захід: проводять реформи, ліквідують пам’ятники Леніну, змінюють міліцію на поліцію, віддають перевагу англійській і німецькій, а не російській мові і культурі. Звідти й ентузіазм поляків, коли в Україні відбулася Помаранчева революція і Євромайдан. Поляки побачили в українцях себе самих з часів антикомуністичної революції «Солідарності» 1980-х та прозахідної трансформації 1990-х.

І водночас, падіння симпатій до України можна спостерігати в усіх цих випадках, коли ця частина поляків в Україні розчаровується. Коли вони доходять висновку, що, може, Україна не йде на Захід, не розриває з Росією, російською мовою та тамтешнім культурним простором, не проводить реформ, не бореться з корупцією. «Може, Україна не така, як ми думали? Може, це неправда, що вони тяжіють за реформами і тим, щоб так, як ми, стати частиною Заходу? Може, вони надалі хочуть бути частиною російськомовного пострадянського простору, а нинішня війна — це тільки така тимчасова сварка усередині цього східного табору, а через 10 років вони помиряться і знов будуть разом, як країни колишньої Югославії? Якби було інакше, вони не говорили б російською, не слухали російських пісень, не дивилися російські фільми, запровадили б візовий режим з Росією, замість до Росії їздили б на заробітки до країн ЄС», — думають представники цієї групи, яка, ще раз повторю, — не розбирається в тонкощах українських реалій і дивиться на Україну крізь призму досвіду польської боротьби з комунізмом і польської трансформації.

Як вийти з кризи?

Отже, як вийти з кризи польсько-українських відносин, що склалася?

Простих рішень тут нема. Але спробуймо.

По-перше — затиснути зуби, не звертати увагу на провокації й антиукраїнські заяви польського Сейму та зосередитися на реформах, боротьбі з корупцією і зростанні економіки. В тому числі шляхом експорту україн-ських товарів до Польщі та ЄС. Це може звучить цинічно, але навіть запеклі вороги України будуть Україну шанувати, коли вона, нарешті, стане заможнішою, проведе реформи, наблизиться до Європи.

По-друге — слід переглянути історичну політику і подумати, яких героїв визнавати. Історичну гордість українців можна будувати на постаті Степана Бандери, що гарантує конфлікт з Польшею, Словаччиною і Чехією і на чому спекулюватиме Росія, а можна — на постатях Тараса Шевченка, Івана Франка, Небесній сотні, героях АТО. Чудовий приклад того, що об’єднує, — це участь української армії у недавньому святкуванні перемоги над совєтами 15 серпня (День війська польського). Можна? Можна.

Звісно, я не маю морального права говорити українцям, яких героїв визнавати, але як поляк можу висловлюватися про польських героїв. Отже, не тільки я, а й переважна більшість ліберальної частини польського суспільства абсолютно проти культу Романа Дмовського, попри те, що він — один із батьків польської незалежності в 1918 році. Але водночас він — антисеміт і людина, котра виступала проти України, яку я вважаю нашим союзником. І тому, маючи на увазі те, що вшанування Дмовського оцінюватиметься в Україні негативно, ми абсолютно проти цього й обираємо собі інших героїв, яких у наших народах вистачає. Зрештою, я прихильник того, щоб меншу увагу звертати на політичних діячів, пов’язаних із війною і повстаннями, а більшу — на заслужених діячів культури, науки й економіки. У цьому контексті хочу нагадати про постать Еугеніуша Квятковського, засновника Гдині, якому я б хотів поставити більше пам’ятників і назвати на його честь більше вулиць, у тому числі в Україні, де він також жив і працював.

По-третє — слід усвідомити роль російської пропаганди й російських інтернет-тролів у нинішньому конфлікті. Не піддаватися на провокації, не ображатися на польський та україн-ський народи, а усвідомлювати те, що все це робиться навмисно, з доручення Кремля. Що зробиш — є тяжкий час і просто треба його перечекати й робити своє. Нам теж у Польщі не є легко з тим, що до влади дійшли люди з авторитарними амбіціями, а в парламенті сидять нацики з «Національного руху» (одна з фракцій у рамках Руху Павла Кукіза). Робимо своє і сподіваємося, що після виборів 2019 року таки політична ситуація буде кращою.

І, по-четверте — треба, нарешті, зробити щось із цим патологічним кордоном, ліквідувати черги, навести лад і створити умови, щоб поляки й українці могли в цивілізований спосіб його перетинати і відвідувати сусідню країну. Чим більше польських туристів в Україні, тим менша сила антиукраїнської пропаганди і провокацій. Адже майже кожен поляк, котрий хоч раз побував особисто у Львові, Києві, Ужгороді чи Карпатах, повертався до Польщі захоплений Україною і ставав, так би мовити, «адвокатом України». На жаль, наразі в Україну їздять дуже мало поляків, патологічний кордон до таких екскурсій знеохочує. Пора це змінити.

Якуб ЛОГІНОВ.

Джерело: http://porteuropa.eu/ua.