Час цвітіння кульбаби

Особливість програми ще й у тому, що автори цих фільмів опісля майже нічого не знімали. То було втрачене покоління режисерів. Хоч вони мали ідеї і хотіли їх втілювати, і змогли б це зробити. Але змінився не лише час — змінилися умови життя. А може, вони вичерпали теми, не змогли увійти в систему. Якби українське кіновиробництво не розвалилось, а наш ринок не був би відданий на відкуп росіянам, то скільки гарних фільмів ми б іще отримали! Беручи, крім усього, під увагу, що ті картини були експериментальними й навіть авангардними — на думку відомих кінознавців, з унікальною кіномовою. Лише поодинокі майстри змогли втриматися у тій ситуації. Серед них і Кіра Муратова. Зробивши досить легкий та жартівливий, трохи навіть абсурдистський фільм «Чутливий міліціонер» (1992 рік), показаний у вже названій програмі, вона продовжувала знімати стрічку за стрічкою, підтримуючи реноме українського кіно — щоправда, герої знаної режисерки розмовляють російською — то була, вочевидь, орієнтація на російський ринок. Під нинішню пору Кіра Муратова перестала знімати, але інтерес до творчості майстра не підупав, а лише посилився.

Всі ці фільми нині існують лише на плівці, і в цьому також їх унікальність. А найголовніше: деякі з тих картин можна вважати пророчими, їхні автори, знімаючи на початку дев’яностих років минулого століття, немовби зазирнули у майбутнє. Для прикладу можна згадати роботи «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та «Шамара» Наталії Андрейченко (1994). В обидвох стрічках заторкнуто мілітарну тематику — щоправда, у зв’язку з винятковими ситуаціями. У першому випадку — техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС, у другому — спалах епідемії холери. Там і там фігурують танки — як привид майбутнього, інтуїтивно побачений у час найвищого творчого злету. До слова сказати, «Розпад» став першим художнім і найвідомішим ігровим фільмом про Чорнобиль. А також першою українською стрічкою, у якій звук робили у США.

З тих п’яти відібраних для української ретроспективи картин не можна не згадати справді смішну кінокомедію Вадима Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана» та фільм «Цвітіння кульбаби» режисера Олександра Ігнатуші (відповідно, 1993-й та 1992-й). До слова сказати, Вадим Кастеллі у ті ж таки роки зняв нині вже призабуту картину «Посилка для Маргарет Тетчер» — про те, як дід з українського села хотів передати «залізній леді» писанки в дарунок.

Ті, хто зустрів ті роки у вже зрілому віці, не можуть не пам’ятати, скільки балачок, і нерідко цілком серйозних, точилося тоді у ЗМІ про легендарні скарби гетьмана Полуботка, заховані ним у якомусь британському банку. Верховна Рада навіть обговорювала питання про «скарби» на запит депутата Володимира Яворівського. Цілком сер-йозно урядовці підраховували гіпотетичні відсотки та обіцяли кожному українцеві того скарбу досить велику частку. Англійська газета «Ґардіан» здивовано писала, що Україна вимагає від Великої Британії своє золото й обіцяє кожному україн-цеві з нього по 45 кілограмів. Усі ми тоді були наївними та романтичними, вірили в національну утопію, в те, що можна бути щасливим, не доклавши ніяких зусиль. Вірили в те, що Україна обов’язково скористається своїми стартовими можливостями, а фантастичний той скарб допоможе країні стати врівень з іншими.

Жодного золота, звісно ж, не знайшли. Справжні скарби заховані у нас самих, у нашій любові до Батьківщини. В іронічній, гротескній формі творці фільму наблизилися до розуміння цих простих речей. Але й сьогодні, як бачимо, ці ідеї знову на часі, ми знову надіємося на допомогу Заходу (а декотрі, й це дуже прикро і соромно, сподіваються на прихід окупантів), замість того, щоби всією нацією протиставитись навалі орди. Творці робили комедію з усіма атрибутами жанру, в іронічній формі, із соковитим українським гумором, ставлячи у ній доволі серйозні запитання. Тоді, у 1991-у, постімперські українці замислювалися над своєю тотожністю з козацькими гетьманами. Сьогодні, в постмайданну добу, перед нами знов постають подібні проблеми, й вони так само актуальні. Напевне, саме тому фільм «Вперед, за скарбами гетьмана» дивиться легко й невимушено.

Чи актуальні ці фільми сьогодні? Та вони — просто про ту реальність, яку маємо зараз в Україні. Не випадково показ цієї ретроспективи збирав на фестивалі повнісінькі зали, а після кожного перегляду глядачі довго не відпускали представників стрічок, задаючи купу цікавих запитань.

Й ось один з таких фільмів — «Цвітіння кульбаби». Розповіді режисера-постановника Олександра Ігнатуші часом нагадували справжню сповідь мистця, майже загубленого у безладі пострадянської України, коли стрімко розвалювалося все, а передовсім — кіновиробництво.

— У 1991 році я запустився з фільмом «Цвітіння кульбаби», але інфляція з’їла всі гроші. Закривалися кінотеатри. Витолочене поле, спалений час: «купи-продай». Я поїхав до США, зняв там невелике кіно про українську церкву. Вернувся, а тут уже цілком інші закони, хто вскочив у цей човен — тому пощастило, та й то відносно… Роднянський ризикнув з фільмом «День народження Буржуя» — вся Україна тоді прилипала до телеекрану. Люди хотіли і не бачили свого кіна. В кінематографію стала заходити молодь — ініціативна, з «плечима»… Я чекав запрошення… Не запросили… Аж у 2012-у на студії Олександра Довженка дали «убитий» проект — зробив «тортово-чоколядову» історію «Мама, я льотчика люблю». Вже гадав, що кіно окремо — я окремо. А потім обвалився прокат, студія завмерла. Я випав з кіновиробництва. Забули. Як актора запрошували, а як режисера — ні. Пішла нова хвиля, вони вже інші, не такі, як ми. Ще з’їздив на роковини до Івана Миколайчука. Трохи знімаюся у «Сватах» (яких чи й дивиться хтось?). Розумію: все це — не те. Але є робота… Знаєте, колеги плюються, знімаючи всі оті серіали, «стрілялки» тощо… Їм це не подобається, але — знімають. Зараз у кіновиробництво старших не беруть, після 40… Наразі дуже несподівано виявив себе у цій ретроспекції. Трохи таки піднесло на дусі… Особливо та атмосфера, що панувала в залі після перегляду «Кульбаби». Я дуже люблю цей фільм.

Картина починається з погоні — люди у військових строях женуться за юнаком. Йому вдається втекти. І відтак протягом всього фільму він буде під пильним оком правоохоронців. Чому вони пильнують за ним? Бо він сидів у в’язниці за хуліганство. Не доведене ніким і нічим. Вернувся вже в часах незалежності. Попри те, знову сяде, і надовго — вони це знають, бо вони — це репресивний механізм, який на таких людей не зважає. І ще тому, що ненавидить зраду, а зрадив його друг, і це — найстрашніше. Друг — ось хто є головним антагоністом героя. Сьогодні ця історія могла би повторитися один до одного, вважає режисер-постановник. І має слушність. У фільмі показано діагноз того періоду, й він, як не дивно, і нині так само чинний. На жаль. Оті бульдозери та екскаватори, що викопують людські кістяки — вони риють по нашій пам’яті. Отой водій самоскида з Донецька, що перевозить те все — він каже: «Нам все равно, что там строят, мне сказано возить…». І все-все в цій старій картині до болю нагадує нам про наше сьогодення. Мимоволі замислюєшся: куди ми прийшли через чверть століття? Невже на ті самі позиції? У фонограмі фільму чути голос Леоніда Кравчука. Президент говорить про те, що ніколи більше чужий солдат не ступить на нашу землю… Це коментується сьогодні? До слова сказати, доля героя чимось нагадує долю головного персонажу картини «Той, що пройшов крізь стіни».

Свою кінематографічну діяльність Олександр Ігнатуша починав в Одесі, разом з режисером Павловським працював на фільмі «Архімеди». Потім навчався у Москві на кафедрі комедії у Рязанова. Повернувся до Києва. Добрих сценаріїв не було. Цей прочитав і відчув: висікає іскру. Дещо змінив. Художнім керівником картини був Леонід Осика — славетний майстер українського кіно.

Він знімав у фільмі свою добу. То був час, який порівняти можна з цвітінням кульбаби. Швидкоплинний, короткий… А потім подув вітер — легесенькі насінинки розлетілися навсібіч і ніде не зачепилися за плодючий ґрунт…

Роман КРАКАЛІЯ.