Мов аркуші учнівських зошитів...

Двоюрідний брат Мирослав повів сестричку по одеських вишах. Спочатку — в сільськогосподарський інститут (так називався тоді нинішній аграрний університет). Трохи розгледілись, а сміливості додавало скерування від правління колгоспу, який хотів мати свого таки зоотехніка. Батько ж бо — заслужений механізатор (так по-совєтськи пишномовно тоді казали, а був собі комбайнером — хоча й кращим, а відтак і фермою керував). Отож, від «сільгоспу» пішли далі по Одесі. Забрели в інститут низькотемпературної техніки та енергетики (в народі — «холодильний»). Тут найбільше вразили уяву сільської дівчини оті великі мармурові сходи — почувалася на них маленьким горобчиком. Вийшли на вулицю, а там якраз навпроти — Одеський державний (нині національний) університет ім. І.І. Мечникова. Велична будова з високими вікнами, масивними дверима, за якими, здавалося, усі знання світу заховані. Оце б тут навчатися!

«Та куди тобі?» — кузен Мирослав на те. Село, мовляв! Цього слівця, може, й не вимовив, та зрозуміла й без того. Але й мовленого ним стало доволі, щоби викресати з її характеру, з її вдачі природної, оту іскру впертості, прагнення таки домогтися бажаного, яке завше подвоюватиме їй сили та енергію. Було це природою, самим Господом подароване, чи скристалізувалося в ранній юності — хтозна… Коли у підлітковому віці, на ровері стрімко їдучи, в’їхала у кам’яну стіну, мало було оптимістів стосовно подальшого здоров’я дівчини. Скільки довелось тоді перебороти труднощів! Тривала нерухомість, милиці, довге виснажливе лікування… Будь-кого це могло зламати. Усе здолала, все перетерпіла, мужньо боролася — і перемогла… Тепер знов перед нею була кам’яна стіна, але ці масивні двері вона відчинить, що б там не було!..

«То як? — кузен до неї. — Йдемо далі?». «Ходімо додому, готуватись».

Уявіть собі: гаряче літо, Одеса, десь там, за вікнами, безбережне море, ласкаві плюскочуться хвилі… А ти сиди в хаті і мордуйся тими підручниками, які вже майже напам’ять вивчила… Та ба! Ані слівця спротиву!.. Завалити вступні не можна, вступити — ось найвища мета і рішучість. Не огиналась, не противилася тому режимові, який влаштували їй тітка з дядьком: щодня по кілька уроків, десятихвилинна перерва, велика — п’ятнадцять…

Сидимо, розмовляємо з донькою Тетяною та чоловіком — паном Миколою. Зовсім не факт, що Ганна Антонівна сама стала б розказувати про себе, бо чим така особлива? Вчителька… Таких багато, є кращі, є, мабуть, гірші… Любити дітей, навчати їх усього того, що любиш сама: людей, життя, батьків своїх та власних дітей, Батьківщину — це найсвятіше, бо об’єднує у собі все… Прості істини…

Так, вона стала вчителькою. Педагогом. Вихователем. Сільське господарство країни нічого не втратило, не дочекавшись тоді одного дипломованого зоотехніка. Зате національна педагогіка, українська школа — і в загальному, широкому сенсі, і конкретна одеська школа №26 — отримали дуже багато. Не всі, можливо, розділяють таку думку, але найкраще свідчення цьому — колишні учні Ганни Антонівни. Чи не з цілого світу телефонують, приїздять, про все розказують, діляться особистими радощами, планами на майбутнє, жаліються, говорять про якісь винятково житейські речі, питають поради… Все це, як нині мовиться, дорогого варте.

Ще до диплома родичі взялися, було, допомогти їй з роботою. Вже начебто мали взяти випускницю українського відділення філфаку в одну з престижних одеських шкіл. Залишалося відбути співбесіду в школі. Чи змінилась вона за роки навчання? Хіба що у виразі обличчя, в очах побільшало упевненості в собі, твердості — це від знань, отриманих в університеті, що розширили їй життєві обрії, а може, й створили передумови для твердої громадянської позиції, додали сміливості; та лишилися все ті ж самі довірливість та безпосередність, а ще — доброта, щирість, світло всеосяжної любові.

Школа та — вже на той час одна з кращих, елітна, можна сказати (так-так, були колись в Одесі такі школи з українською мовою навчання — й це не лише від начальства залежить). А тут приходить звичайна дівчина, хустиною білою шовковою пов’язана — отако по-сільському, безхитрісна — це видно одразу, скромна… Завагався директор — і дарма. «Знаєте, ми не можемо вас прийняти…». Що ж, коли наше не в лад, то ми й назад… Опісля запрошували її в ту, елітну, гімназію. Не пішла. «Я хотіла там працювати, але мною знехтували, і більше я туди не прийду».

Того року перший запис у її трудовій книжці було зроблено в Одеській школі №26. Перший і… останній. Відтак 45 років з дня у день Ганна Антонівна Рудик, улюблена вчителька і непоступливий, незручний для декого член колективу, заходила на це шкільне подвір’я, переступала поріг свого класу, вимовляла звичне «Добрий день, діти!», а вони дружно відповідали їй. Потім сталися в країні відомі революційні події, щось наче помінялося в житті, чи то лише так здавалось. Тепер вона віталася з класом вже словами «Слава Україні!». Й чула у відповідь дружне «Героям слава!». Довго чи ні так тривало, але одного разу це звичне вже привітання повисло в повітрі. Вчителька ще раз, і ще… Мовчання. В цій тиші вухо різонув добірний матюк, то котрийсь із учнів звернувся до товариша. «Що ж, коли вам дозволено отако вітатись, якщо я вам вже не потрібна, якщо набридла вам, то ось вам завдання на дошці, працюйте. А я піду». І вийшла. По хвилі кілька дітей вийшли з класу, вибачаються, запрошують повернутися. У класі оточили її, обнімають, вибачаються… «Нас, — кажуть, — намовили не відповідати на ваше привітання, бо так віталися бандерівці. Але ми все одно будемо».

Було й таке. Зайшов до класу хтось із шкільного керівництва, мацнув очима по стінах, по шафі з книжками… А там — портрети Степана Бандери, інших діячів та героїв, а в шафі — книжки: Іван Мазепа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Коновалець, Петлюра… «Оцього не треба тут, заберіть усе. Політика не для школи». «Якщо вам не треба, то забирайте, а я не буду». Багато було таких дзвіночків попереджувальних: мовляв, начувайтесь, Ганно Антонівно! На них не зважала. Бо слухала тільки ті, що на урок. З нею, на її уроках, не завше й того дзвінка, що на перерву, дослухав клас, заворожений словами та інтонаціями своєї вчительки. А які твори вони писали, як відповідали на уроках — не п’ятірки чи там дванадцятки хотілося ставити, а всі сто балів! За всім цим — не лише праця і праця, за всім цим — велика любов і велике терпіння…

Відшелестіли шкільні роки щоденниковими сторінками, аркушами учнівських зошитів, одлетіли у далечінь. Та не в минуле, ні — у майбутнє вони подалися, туди, де й сама Вчителька і душею ще молодою, й думками та мріями своїми. Бо ж не на минуле працювала ціле життя — на майбутнє. Не лише красу українського слова відкриває дітям Ганна Антонівна Рудик, а й навчає шанувати українську історію, знати і па-м’ятати визначних українців. Саме так, у теперішньому часі, — хоч могла ще довго перебувати в улюбленій праці, та змушена була піти на пенсію. Такий нині маємо час — ніяк не поверне він у бік української людини. Тож невтомно вчить нас усіх любові: до людей, до України — її історії та її героїв, бо цим якраз і приростає держава, що постала з руїни — національної, ментальної, держава, що будується на випаленій пустелі духу. Будується, авжеж!.. Стара, як світ, істина: кожен на своєму місці. Робити все, може, навіть зверх можливого, щоби стала вона державою твоєї мрії, якою бачили своєю уявою мільйони героїв, поетів, тих світлих душ, ненависних сусідам, котрі Великим Мором, кулею в потилицю, а сьогодні — танками та «градами» хочуть знову перетворити її на захланну територію вірнопідданних малоросів. Але правда — у нас, вона у таких, як Ганна Антонівна Рудик. Володіючи тією правдою, мудра Вчителька, Педагог, Українка всі роки свого вчителювання віддавала її разом з часточкою своєї любові. Як активістка громадських організацій, виступаючи на радіо у патріотичних програмах… Коли зродилась в українців надія на якісь переміни, на справжнє — не янучарське — покращення, без вагань пішла разом з усіма, пройшла горнило Майдану.

— Коли почалися всі ті події, — згадує пані Тетяна, — мама сказала: «Я маю бути там». Добре знаю віддавна: де що відбувається, вона мусить бути в епіцентрі. Я прошу: нікуди не їдьте, дивіться телевізор, нікуди не ходіть… Та коли почалося в Києві, її вже було не втримати. «Донечко, обіцяю тобі, що нічого такого не робитиму, відповідатиму на всі дзвінки. Але я мушу бути там, серед людей». Лише випадково дізналася, що мама там була в самій гущині подій.

Почався одеський Майдан. Щодня — невідомість, щодня — гаряче дихання небезпеки. Ніхто не сказав би тоді, що з того всього може витворитись. Про це згадує пан Микола — Микола Григорович Коваль:

— Найбільше запам’ятався мені день 19 лютого. У Києві пішли чутки про якісь нібито перемовини, мовляв, про те, що от-от все залагодиться… Того вечора ми пішли на якусь квартиру погрітися. Хтось каже: оно Одесу показують. Море людей перед ОДА, якась бійка зчиняється… Дивлюсь, а в епіцентрі — вона!.. Це тоді якраз побили євромайданівців. Чого ж я тут, питаю себе, коли вдома отаке робиться?! Трохи таки їй тоді перепало, на щастя, без якихось серйозних наслідків… Була вона і в Києві на Майдані… Такої активної людини, настільки відданої патріотки, українки я не зустрічав. Мусить бути в центрі всього… Вона вже тоді зробила свій вибір, коли ніхто ще не знав, чим усе закінчиться…

І коли вибір той стає життєвою необхідністю бодай для частини учнів, то велика вчительська місія виконана. А вона ж виховала, навчила, як не спіткнутися на перших кроках самостійного життя, цілий легіон.

Роман КРАКАЛІЯ.