Уберіг храм своєї душі

До початку Другої світової війни Віталій Тищенко закінчив медичне училище в Лубнах. Коли призвали в армію, хотіли присвоїти звання молодшого лейтенанта медичної служби, але він відмовився — пішов рядовим разом зі старшим на три роки братом В’ячеславом, на чию честь пізніше назвав свого первістка. Служив вісім років, воював на Ленінградському фронті.

Демобілізувавшись, вступив до Горьківського училища зенітної артилерії, яке в 1949-у разом з курсантами перевели до Одеси. Відтоді Одеса стала для нього рідним містом. Оскільки вчився старанно, активно займався спортом, ні з ким не конфліктував, по закінченні училища в 1962-у отримав запрошення працювати в ньому. Тоді це було Одеське вище військове командно-інженерне училище. Тут дослужився до полковника.

В Одесі зустрів і свою суджену: на танцях у Палаці моряків, що на Приморському бульварі, познайомився з Раїсою Олександрівною, котра наступного дня мала їхати на роботу за скеруванням, бо якраз закінчила філологічний факультет державного університету ім. І.І. Мечникова. Ніяк не могли наговоритися, а коли прийшли до гуртожитку на вул. Пастера, то була вже 12-та ночі, і Раю не впустили. Так перше побачення продовжилося у сквері на Дерибасівській до ранку. А через кілька місяців Віталій Іванович приїхав до своєї нареченої в школу, де вона вчителювала. Якось Раїса Олександрівна про той приїзд згадувала: на красивого, стрункого, високого офіцера, що розмовляв українською, збіглося подивитися півсела...

За всі роки подружнього життя Віталій Іванович своїй дружині, як кажуть на Полтавщині, і «брешеш» не сказав. Виховали двох синів-соколів. Старший — В’ячеслав — нині полковник у відставці, працює в Київському національному університеті оборони України старшим викладачем. Менший — Олександр — кандидат медичних наук, живе з сім’єю у Вінніпезі, працює хірургом, робить складні операції на серці. Займається волонтерською діяльністю, допомагаючи нашим пораненим в АТО воїнам медикаментами і грішми. Як би пораділа матуся за свого улюбленця, котрий таки прийшов до її розуміння України. А воно — у словах Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде!». Колись Раїса Олександрівна ділилася зі мною наболілим: у їхній україномовній родині Сашко розмовляє російською. Ми вірили: настане час і він «прозріє»...

Батьки вчили синів любити Україну так, як любили її самі. Ми з Раїсою Олександрівною в позаурочний час кілька років (навіть у 1995-му, році її смерті) проводили виховні години для воїнів Національної гвардії, яка дислокувалася на території нашого Інституту сухопутних військ, створеного в часи незалежності на базі військового училища. Тоді я й побачила, наскільки вона ерудована, віддана Україні патріотка, як уміє говорити про складні речі просто і переконливо...

Найскладнішою в послужному списку Віталія Івановича була посада начальника кафедри російської мови. Ця кафедра налічувала три десятки викладачів, які працювали з іноземцями. Це були, здебільшого, дружини та дочки офіцерів і високопосадовців. Кожна мала «складний» характер, крім диплома — партквиток, а третина ще й служила «освєдомітелямі», щоб не сказати сексотами (деякі не соромилися цього, а навіть гордилися).

Уже за часів незалежної України В.І. Тищенко викладав на кафедрі українознавства та світової культури, яку очолював полковник В.І. Шевченко. В цей період якось зустріла його на прохідній загальновійськового факультету вкрай стурбованого, засмученого. Запитую, що трапилося. Оце, мовив, вперше в своїй педагогічній практиці поставив на заліку курсантові третього курсу двійку: сільський хлопець не зміг назвати жодної української пісні, не зміг сказати, що оспівував український народ. Боюся, сказав, щоб після цього він не зненавидів усе українське. Тоді якраз в Одесі виступала група артистів з Києва. Пообіцяла, що запрошу до курсантів народну артистку Ніну Матвієнко і вона такий концерт дасть, що запам’ятають народні пісні навіть ті, хто не хоче нічого українського знати. Знайшла, домовилася, переконала керівництво всіх трьох факультетів замість самопідготовки прислати третьокурсників в актову залу факультету тилу на концерт. Більше трьох годин співала і розповідала пані Ніна про себе, про пісню й особливості її в різних регіонах, тричі перевдягалася. То була подія! Полковник О.О. Волович записав концерт на магнітофон. Зворушений Ві-талій Іванович підійшов до мене, обійняв і зізнався: «А я тоді не повірив, що таке можливе».

Віталій Іванович багато читав, черпаючи духовний напій з книг і газет. Він зберіг телефони всіх нас, своїх колег, вітав зі святами, коли треба було — підбадьорював, просто озивався, цікавився, як справи... Кожне таке спілкування дарувало радість.

Зимне життя Віталія Івановича Тищенка добігло горизонту. Він відійшов, нічим не заплямувавши храму своєї душі. Вічна пам’ять!

Аліна ПЛЯЧЕНКО.