Діти різних історій, або Війна у зоні війни

Під нинішню пору, із державним визнанням ОУН—УПА воюючою стороною, нібито мало б прийти примирення між тими й тими. А тут — «ми й досі, як на війні». Так, ми всі це бачимо в реальному нашому житті, навіть незважаючи на те, що знову перебуваємо в стані війни. Війни практично з тим самим ворогом, проти якого боролася свого часу УПА. І в яку ми увійшли, на думку режисера-постановника Стаса Жиркова, з міфами іще попередньої війни. З її ранами та її проблемами, з її міфами, з її свідомістю. Війна, каже він, всередині нас. Хоча насправді війна — всередині лише частини з нас, у цьому легко переконатися, проаналізувавши причини цієї війни та ставлення до неї в частині суспільства. Перевиховати цю, хоч і невелику, частину неможливо — це та п’ята колона, що постійно підживлюється нашим дуже недружнім сусідом, фактично — ворогом.

Мають вирости нові покоління. Такі, як син совєтського ветерана (артист Дмитро Рибалевський), котрий симпатизує онуці бандерівця, та при цьому відмовляється дати гроші на операцію її дідуся, хоч і має для цього всі можливості. Але все це лише на рівні емоцій, бо не може він осягнути все до решти, та й не надто прагне цього. Через те, може, артист виглядає не дуже виразним у своїх нечисленних з’явах на сцені, він дещо, сказати б, невпевнений. Усе це реалії, що сьогодні конкретно існують. Молодих не цікавлять перипетії історичного минулого, вони живуть у своєму світі своїми інтересами, у них — інше, краще майбутнє. За тієї умови, певна річ, якщо суспільство подолає всі ці протиріччя всередині себе.

І такі, як онука його (артистка Віталіна Бабій), котра не розрізняє дідів і готова слугувати обом — й не лише зі службового обов’язку медсестри. Народжена десь на просторах чужої країни, яка знедолила її і яку захищав один й проти якої боровся другий — рідний її дідусь, зазнавши всієї гіркоти й невизначеності свого соціального стану, вона, без сумніву, мудріша за обидвох. Для неї вони однаково рівні, однаково хворі.

Та от біда: шпиталь цей не є звичайною лічницею, він — для совєтських ветеранів, котрих тут лікують коштом держави. То що ж це виходить? «Одні ветерани кращі за інших»? Операція дорога, і зрозумі-ло, що у бандерівця таких грошей нема. Щоб врятувати дідуся — єдину рідну їй душу на цілім світі, вона може продати навіть єдину їхню кімнату й поїхати в село. Коли ж дідусь категорично проти, вона й на фальшування документа готова піти, щоб лише не зостатись одною на світі.

Така ось фабула вистави. Здавалось би, нічого аж такого незвичайного, а проте вся вистава, від першої до останньої мізансцени, тримає глядачів у напрузі, а кожна репліка, кожен порух того чи того персонажа викликає шквал емоцій, часом навіть сльози, а назагал — бурхливу реакцію. Причин кілька. Це, передовсім, безсумнівна майстерність акторів. У стосунках між ветеранами часом бачимо на сцені немовби живі картинки, які нерідко доводиться спостерігати в реальному житті. Заслужені артисти України Олексій Гнатковський та Сергій Кияшко цілковито органічні, дуже правдиві у своїх ролях. Доходячи інколи аж до гротеску, внаслідок чого бандерівець часами виходить трохи навіть шаржованим, сказати б, коміксним. Забагато зайвих емоцій, подекуди — пафосу. Воно, можливо, й потрібно, адже в ньому говорять (волають!) задавнені і біль, і злість, і образа, а тут ще й соціальна нерівність — у рідній таки державі, за долю якої стільки вистраждано…

Другий фактор емоційного впливу на глядачів — суто режисерський. Упродовж усієї вистави дія відбувається в одних і тих же декораціях: нічого зайвого, лише ліжко (режисер поклав обох дідів на одне — до певної зміри умовне — ліжко), дві тумбочки. Цей аскетизм якраз і допомагає глядачеві зосередитись на головному. Лише деякі спец-ефекти зі світлом чи відео часом натякають на певні якісь біографічні моменти. Вся увага зосереджена на діалогах, репліках персонажів. Вистава напружена, динамічна, сконцентрована в часі; у ній немало вдалих режисерських знахідок.

Діди, врешті, примирюються. Вони визнають, що обидва — українці, обидва — діти однієї землі. Сьогодні таке примирення світоглядів — це, передусім, загоєння давніх історичних ран. Подивіться, хто першим подає руку примирення, а хто прагне далі роздмухувати протистояння — надто в контексті нинішньої війни, й усе стане на свої місця. В цьому сенсі неважко змоделювати немислиму ситуацію, коли по якімсь часі так само зійдуться отако двоє учасників нинішньої війни, котрі стояли по різні боки т. зв. лінії розмежування. І знову — ворожнеча?..

Це вистава-провокація. Її герої — немовби діти різних історій. А може, все-таки однієї, але штучно і до невпізнання спотвореної? Ця спотвореність не лише історична, вона — ментальна. Ми є свідками корупції небачених масштабів, і те, що відбувається у цьому сенсі в лічниці, є лише маленькою частинкою цієї трясовини. «Слава Богу, що в нашій країні все продається, а то б уже повиздихали», — гірке визнання. Чуємо нарікання на державу, чи, вірніше, на владу. Якщо за інших обставин усе це було б, можливо, природним, то в умовах війни внутрішня ворожнеча становить певну небезпеку. Фактично вся країна перебуває в зоні нової війни. Відображаючи складні внутрішні конфлікти нашої історії в такій ось локальній «війні дідів» на тлі цієї, нинішньої війни, вистава говорить, що ми приречені на примирення, надто — у цих умовах, і що від нього нікуди на дітися. І це — правда. Діди знайшли спільну мову, знайшли те, що єднає їх більше, аніж роз’єднує. І… обидва у виставі помирають. Ще до операції. Це несподівано й неочікувано. Зрозуміло, театр не дає готових підказок, він лише ставить проблему, вирішення якої затребуване суспільством, ставить свої запитання. Одначе вдумаємось: імена дідів — Остап та Андрій. Достеменно, як у Гоголя… Режисура вистави не педалює цього факту — думайте, аналізуйте… Театр — не розвага, якщо це добрий театр. Обидва представлені театри — саме з цієї категорії.

Ця вистава — запрошення до діалогу: нас, що живуть в одній країні, одному місті, в одному дворі чи в одній парадній — до діалогу одного з одним. Дідів допровадила до цього конечна потреба операції. Й вони цілком природно перестали бачити один в одному ворога — коли: на порозі вічності? Вони сказали кожен собі самому й один одному: «Людина людині — людина». Це дуже важливо. Хоча, може, трохи й пафосно. Та й таки є дещиця пафосу у цій виставі. Як-от, наприклад: «З яких це пір українець українцеві ворогом став?». Не той акцент, напевне. Не «став», а — зробили. То чи можливий такий діалог? Уповні. Хоча, може бути, інша потрібна тут операція — на свідомості. Адже ті барикади, що розділяють людей у нашому суспільстві ще й по сьогодні, були вибудувані у їхніх головах.

Ця вистава — оголений нерв, немовби оголений електричний дріт, лишень торкнись… Вона пронизує болем і гіркотою, часом доймає сміхом — бува, й крізь сльози, а часом та напруга б’є по найтонших струнах душі…

А тема ж на позір проста й на видноті, бери — якщо бачиш, звісно. Якщо хочеш бачити. Якщо настановлений до цього внутрішньою потребою. Така нині сучасна драматургія, такий він, сучасний український театр. Він може бути різним, але завжди — в контексті часу. А вже широко відома нині назва першого й місцеперебування другого багато про що говорять.

Роман КРАКАЛІЯ.