Анатолій Ройченко «Тут у серці моїм розгорілася ватра...»

Тихо котяться хвилі до Чорного моря,
На рибальських човнах
пропливають віки.
І, здається, ще юність
знаходиться поряд,
Заховавшись на мить у кущах осоки.

Я поет Придністров’я —
дивовижного краю.
Тут я вірші найкращі свої написав.
Сивий Дністер нестримним
шумить водограєм,
Навкруг озера Білого —
неповторна краса.

Сонячний вірш

Я буду чекати тебе вічно,
    а треба — і більше.
В любові немає ні плину часу,
    ані меж.
Щовечора для тебе писатиму
    сонячні вірші,
Гадатиму, як ти
    далеко від дому живеш.

І вірити буду, що скоро
    скінчиться розлука,
З чужинських країв
    ти у рідне село прилетиш.
Я візьму тебе,
    мов за крила,
        за стомлені руки —
І в серці народиться
    ще один сонячний вірш.

Ми знов заблукаєм
    до ранку у травах високих
І будемо пить
    чарівний аромат васильків.
І сонячна пісня
    у небо злетить, наче сокіл,
Щоб наше кохання
    пронести крізь прірву віків.

***

Я в Біляївку приїхав навесні.
Місто ніби потонуло в білизні —
Буйно цвітом затуманились сади,
Виглядають білі лілії з води.

Я по вулицях пройшовся, як колись.
На одну стару хатинку задививсь.
Почорніла, перекошена, сумна,
Вікна зморщені примружує вона.

Підпираючи спиною живопліт,
Вигрівається на призьбі сірий кіт.
А подвір’я вкрила килимом трава.
Стара хата вік самотньо дожива.

А колись тут дівчина жила одна.
Моє серце розтривожила вона.
Я стежину протоптав до тих воріт,
Розплітав розкішні коси до зорі.

Я в Біляївку приїхав навесні,
Повернувсь в далеку юність, мов у сні,
Та ступити не посмів на той поріг,
Який тепло в своїй пам’яті зберіг.

Чом співали дрозди?

З красоти не напитись води.
А я жадібно пив твої губи.
Мелодійно співали дрозди,
І я вірив, що ти мене любиш.

Серце збуджував радісний спів,
Що навколо розхлюпався лунко.
І ми знали: не треба там слів,
Де говорять хмільні поцілунки.
Я приїхав торік у той ліс —
Наче в юність далеку полинув,
Та стежки, що були тут колись,
Замережила густа ожина.

Лише зірка чарівна, як ти,
Загадково мені підморгнула.
І до ранку співали дрозди
Про кохання, якого не було.

Мов підстрілений
лебідь
       В. Гетьману

Сховалося сонце в густий очерет,
Зірки спалахнули у небі.
Сидить на старезній колоді поет,
Неначе підстрілений лебідь.

Додолу схилилась його голова
І смутком наповнились очі.
Терпкий аромат розливає трава,
І верби так ніжно шепочуть.

Під дятлів і одудів стук-перегук
Тут бродять легенди прадавні,
Спішить об’єднатись
з Дніпром Турунчук,
Пробивши дорогу крізь плавні.

Аби знов відчути розраду душі,
З пліч скинуть роки перезрілі,
Впірнути б оце у густі комиші
І виплисти в озері Білім.

Найкращу лілею коханій зірвать,
Аби заплела собі в коси.
Та ноги сплітає висока трава,
Громи вітер грізний доносить.

Згоріли, мов ватра, нестримні роки,
У вічність полинули друзі.
І радують серце лиш хвилі ріки
Та інколи усмішка Музи.

Сховалося сонце в густий очерет,
Зірки спалахнули у небі.
Сидить на старезній колоді поет,
Неначе підстрілений лебідь.

Зваріть мені,
мамо, борщу

Коли відлетять всі негоди
з вітрами торішніми,
Примружиться сонце,
я, втомлений, в хату зайду.
Зваріть мені, мамо,
борщу і вареників з вишнями,
Разом пообідаємо у старому саду.

Птахи із заплави вітатимуть
нас перегуками,
Довкіль розливатимуть
свій аромат чебреці.
Ви будете з радістю бавитися
із онуками,
Хоча й заіскриться росинка
на вашій щоці.

Згадаєте батька, який попрощався
з турботами,
Коня засідлав і в останню атаку
рвонув.
Відлуння підків не стиха до сих пір
за воротами.

І ми посумуємо трішки
за днями колишніми,
Можливо, від вашого серця
я біль відведу.
Зваріть мені, мамо,
борщу і вареників з вишнями,
Разом пообідаємо у старому саду.

***

Жив на світі поет,
    наче сонце, веселий.
З вітром міг навперейми
    скакать на коні.
У його небагатій
    та гостинній оселі
Не стихали ніколи пісні.

Друзів пригощав
    всім, що в хаті мав:
Хлібом запашним і вином хмільним.
Танцювали вальс літо і зима,
Гноми чарівні поселились з ним.
Жив на світі поет,
    був, як діти, щасливий,
Та на радість велику
    свою чи біду
Він дівчину зустрів
    із очима, як сливи
Темносині в своєму саду.

Літо на Півдні України

Пролетів веселий вітер,
Переплутався в дротах.
Наче вершник, скаче літо
По полях і по лугах.

День скотився у долину,
Заховався у кущах.
Темна ніч, як гук совиний,
Розсипа навколо страх.

Та втіка чимдуж, лиш півень
Світлий ранок просурмить.
Різнобарв’ям щедрим південь
Зачаровує умить.

Ця прекрасна панорама
Є небесна благодать.
Йду у сад, немов до храму,
День грядущий привітать.

Жадібно росу п’ють квіти.
Видав трелі ранній птах.
Мов господар ходить літо
По полях, садах, лугах.

Українська мова

Українська мова — материнська мова,
В ній звучить безсмертна
ніжна колискова,
В ній добром палає кожен звук і слово.
Материнська мова — це життя основа.

Зважена, ласкава, гарна, соковита,
Квітом оповита, росами умита.
В ній звучать братерські
заклики єднання,
Вірності, звитяги, щирого кохання.

Українська мова має дужі крила,
Що злітають в небо, як дзвінкі пісні.
Материнська мова в спілкуванні щира,
Українська мова грізна у борні.

Мова ця вінчає найсвятіші храми,
Вільної держави є величний стяг.
Тож грими гром ами,
слово тата й мами,
Не стихай ніколи у людських серцях!

Погадай мені, циганко

Гримить на Сході зранку.
Як сьогодні важко жить!
Погадай мені, циганко,
І всю правду розкажи.

Чи ще довго в цьому світі
Буду я топтать росу,
Чи думки свої завітні
У безсмертя понесу?

Чорна хмара грізно суне,
Шлях в невідоме біжить.
Погадай мені, красуне,
І всю правду розкажи.

Бачу, ген горить діброва,
Як колись у пічці хмиз.
Чом замовкла, чорноброва,
Опустила очі вниз?

Під Донецьком на світанку
Син проснувся в бліндажі.
Що там трапилось, циганко?
Ти всю правду розкажи.