Свята Тарасова гора
(Закінчення. Початок у номері за 21 травня).
До 155-ї річниці перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі
Могила Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі впорядковувалася й доглядалася на пожертви свідомих українців. Громадським коштом створювався і перший музей.
У зв’язку з цим слід згадати ім’я професора, сина козацького нащадка з Лубенщини Володимира Павловича Науменка, який майже 50 років був у центрі культурного життя України, багато зробив для популяризації творчості Кобзаря, піклувався про його могилу та музей-заповідник. А 28 січня 1902-го став власником й упорядником могили, заплативши за землю 100 карбованців, на той час величезні кошти. За активної участі В. Науменка та В. Гнилосирова, першого і багатолітнього доглядача Шевченкової могили, в 1889-у був створений у Каневі музей поета, який згодом став національним заповідником. Цей музей був предметом особливої турботи професора В. Науменка. Впродовж 16 років він редагував журнал «Киевская старина», при якому створив своєрідний центр шевченкознавства, куди надходили пожертви на вдосконалення музею. За два роки зібрали 447 крб 55 коп., а для реконструкції заповідника, до якого Канів-ська дума 12 серпня 1904-го додала чотири десятини землі, потрібно було 664 крб 43 коп. Різницю між пожертвами і витратами покрив В. Науменко.
У всі часи гостро стояло питання реставрації та ремонту будівлі музею, створеного за проектом архітектора Василя Кричевського. В. Науменко опікувався заповідником усе життя: давав гроші на утримання сторожа, посилав ікони, портрети, плакати, предмети побуту. Життя професора обірвалося на 67-у році: 8 липня 1919-го без суду і слідства його розстріляла всеукраїнська ЧК, бо був міністром освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Боялася радянська влада не лише самого Шевченка, а й носіїв його ідеї.
За часів радянської влади нищили Кобзаря професійно. З нього зробили революціонера-демократа, витравлюючи з творів усе українське, національне. Частина з них переслідувалася радянською цензурою, заборонялася. Це твори, в яких Шевченко гостро й однозначно висловлював протести проти національної політики російського самодержавства. Як зазначає Іван Дзюба в статті «Вартовий пам’яті народної», «те, чим Шевченко був небезпечний для режиму, і те, чим він виражав історичну сутність буття українського народу, — замовчувалося».
Традицію покладати квіти до підніжжя пам’ятників Шевченкові та проводити зібрання з ушанування поета 22 травня, у день його перепоховання, офіційно було заборонено в 1964-у. Того ж року, а це був рік 150-літнього ювілею Т.Г. Шевченка, за вказівкою секретаря з ідеології Київського міськкому КПУ Бойченка був по-варварськи знищений щойно створений вітраж «Шевченко. Мати» у вестибюлі червоного корпусу університету, що носить ім’я Великого Українця. Автор вітража-шедевра Алла Горська незабаром була вбита, а співавторів — Опанаса Заливаху, Галину Зубченко, Галину Севрук і Людмилу Семикіну — режим узяв під особливий контроль.
Не оминула гірка доля й Канівський музей-заповідник. У 2010 році там було виконано реставраційні роботи, модернізовано на свій смак, унаслідок чого не залишилося «жодної інформації, яка показує Шевченка велетнем українського духу» («УМ», 18.09.2010). За реєстрацію відповідала Лариса Скорик. «Реставрували» без урахування досвіду музейників. Весь колектив закладу усунули від творення експозиції. В основному фонді музею — 50 тисяч експонатів, 20 тисяч з них зберігаються в науково-допоміжному фонді. За час роботи в заповіднику було видано 850 унікальних книг. «На сьогодні, — казав Ігор Ліховий у 2010-у, тоді вже екс-директор Шевченківського національного заповідника, — ви цього нічого не побачите. Там нема Шевченка-поета. Там є Шевченко-художник». Модернізація зводилася до показу поета на балах та у високому товаристві.
І. Ліховий робить висновок, що робилося це з метою принизити українців, показати, що влада може знущатися над могилами наших митців безкарно. Навіть більше: у 2010 році на Тарасовій горі велися гідромеліоративні роботи без урахування проекту ландшафтної архітектури, який свого часу розробили українські зодчі В. Кричевсткий та П. Кострик. Територія заповідника замощувалася гранітом, робилися лотки для стоку води, тобто непрофесійно, без урахування напрацьованого попередниками.
Російські шовіністи, з подачі яких принижується наш геній, добре розуміють значення Шевченка в житті українців, знають, що він завжди боронив і боронитиме свій народ, тому й нищать де тільки можуть. Чого вартий, скажімо, фільм «Тайна генія Шевченко», не так давно показаний на каналі «1+1», де йдеться, що Шевченко — позашлюбний син свого пана... Аякже, хіба може в селянській сім’ї народитися геній?! Потрібно оббрехати, бо у високе мистецтво художнього слова він прийшов з твердого селянського світу, що вперто зберігає історичну пам’ять і мову. Згадаймо слова В. Бєлінського, які сьогодні особливо актуальні: «История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне никогда не были народом, а тем более государством...». Допоки Російська Федерація залишатиметься імперією, Шевченко буде страшним для ворогів державності України, бо він пробудив націю до духовного і до державного відродження.
«Поезія Шевченка прозвучала високою піснею по всьому слов’янському світі, переконала в здібності українця до вищого поетичного розвитку... Муза нашого Кобзаря піднесла нарід у власних очах, той православний нарід, який під гнітом кріпацької неволі перестав себе вважати за створіння Боже» — так писав біограф Кобзаря, автор трьох книг про його творчість Михайло Чалий. Наші душі пробиваються до національної свідомості голосом Тараса. Не випадково він був на Майдані під час Революції Гідності, і не лише на портретах. Головне — він був у серцях мітингуючих. Найвище покликання творчості Шевченка-поета і Шевченка-художника в тому, щоб рятувати духовну спадщину свого народу і рятувати окрему людину, представника обманутого покоління, від якого історія була захована і викривлена страхом.
Академік І. Дзюба у згаданій вище статті зазначає, що Тарас Шевченко перший глибоко зрозумів значення пам’яток національної історії для національно-культурного самоусвідомлення та політичної долі народу. Народ перестає бути нацією, коли втрачає історичну пам’ять і рідну мову. Згадаймо Шевченкові слова з «Думки»: «Плаче козак — шляхи биті / Заросли тернами». Про це ж — у «Тарасовій ночі» (обидві поезії 1838 року): «Згада козак Гетьманщину / Згада та й заплаче!». Тут мотив минулого як причина запустіння. Адже зцілення духу людини коріниться в пам’яті про минуле. Звідси ствердження: «Тії слави козацької повік не забудем!». У пізніших творах Шевченко постійно нагадуватиме про сумні результати Визвольної війни під проводом Хмельницького: «Ой Богдане, Богданочку! / Якби була знала, / У колисці задушила б, / Під серцем приспала» («Розрита могила», 1843). Або оці рядки, ще сильніші: «Ляхи були — усе взяли, / Кров повипивали!.. / А москалі і світ Божий / В путо закували!» (поема «Невольник», 1845—1858). Це вже про колоніальне поневолення російською імперією, яке несе втрату материнської мови, що дуже відчутно в нашій Одесі.
Тема аж надто актуальна сьогодні: занепад рідного слова — одна з причин зубожіння народу. Про це нагадує нам Шевченків «Кобзар». Отож перечитуймо його частіше! Згадуймо відомі зі шкільної програми рядки, звернені до І. Котляревського: «Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!». Це подяка за те, що писав рідною мовою, що вперше підніс її до високого художнього рівня.
Та найдужче гнітила Шевченка німа покора народу, позбавленого історичної пам’яті. Іноді він аж занадто грубо нагадував про це: «Ви ж таки люди, не собаки!». Знаходив особливо зневажливі слова й образи, тавруючи українське панство, що зрадило свій народ. (Ця тема в незалежній Україні дуже болюча). Нагадаю лише рядки з поеми «Сон», за яку поет, по суті, відбув 10-річну солдатчину: «От і братія сипнула / У сенат писати / Та підписувать — та драти / І з батька, і брата». У травневому зверненні Ініціативної групи «Перше грудня» «Збережімо державу від саморуйнації!» шановані в народі наші вчені стурбовані тим, що «корисливі інтереси полі-тичного класу виявляються сильнішими, ніж тривога за долю народу й державницький інстинкт». Не хочуть українські можновладці засвоювати Шевченкове: «Бо все гине — слава не поляже!».
На завершення хочу нагадати слова Богдана Лепкого: «Шевченко своїм життям, діяльністю, наскрізь українською вдачею став взірцем великого національного патріота, символом нескореності й нездоланності України!». Ось чому українці ходять до Тараса за порадою. Ось чому не можна ні на мить забувати його науки про те, що де «нема святої волі, / Не буде там добра ніколи». Шануймо себе, перечитуймо нашого Пророка частіше!
Аліна ПЛЯЧЕНКО.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206