Іван МАРЧУК: «Я привіз вам ностальгію за прекрасною українською землею»

Одесити радо вітали українського генія у будівлі, де зберігаються полотна геніальних майстрів минулого та сучасності: А. Куїнджі, К. Айвазовського, Д. Бурлюка, В. Кандинського, Н. Гончарової...

Іван Марчук із задоволенням спілкувався з усіма, і було видно, що він розчулений та задоволений теплим прийомом:

— Одеса мене тішить своїм теплом та гостинністю, я дуже радий бачити сьогодні, що культурним життям України, і зокрема моїми роботами, цікавиться така велика кількість людей. Я хочу вибачитися перед одеситами, тому що я трохи інакше розумів Одесу, інакше дивився на вас, ви були трохи далеко від мене.

Я об’їздив усю Україну, був на Донбасі, а в Одесі не був. Чомусь уявляв її собі іншою. Сьогодні побачив те, чого не було в інших містах, ви мене здивували. Одеса відтепер буде моїм містом, а ви — близькими, бажаними людьми, яких хочеться бачити ще і ще.

Алла Шоріна, авторка нещодавно виданої книги «Український геній Іван Марчук», вважає, що хоча світогляд художника видно в його полотнах, він не менш цікавий співрозмовник, ніж його картини. Спілкуючись із журналістами, Іван Степанович розповідав про витоки свого стилю, який назвав «пльонтаризмом» — від маминого «пльонтати», що означає плести, плутати. Саме з дитинства, що минуло у рідній Москалівці на Тернопіллі, зростав та формувався його талант. Митцем усвідомив себе вже після закінчення художнього училища, працюючи на підприємстві, що обробляло алмази. Саме тоді в ньому народилося відчуття «Я — єсмь!», яке й досі не дає йому творчого спокою і весь час кличе до роботи.

Після довгих мандрів світом від 2011 року художник живе і творить в Україні.

Поцікавилася, як він сприймає те, що у нас відбувається, що відчуває і чи бачить світло в кінці тунелю. На що Іван Марчук відповів:

— Я відчуваю те саме, що й ви — суцільний негатив. На жаль, ми падаємо все нижче. Поки що я не бачу ніяких паростків, які б проростали. Реальних реформ нема, змін на краще — нема. А як жити? Виживати, як хто може, іншого рецепту нема.

— Що мусить змінитися в генотипі нації, щоб життя змінилося на краще?

— У нас є чорна заздрість — це та іржа, яка руйнує все. У совєцькі часи ми всі були бідні — заздрість була трохи нижчого рівня. Коли з’явилось різношерстя — той бідний, той багатий, той голодний, той нещасний — виникла чорна заздрість, зло бере усіх від успіхів іншого. Зло, жорстокість, ненависть, нелюбов виникає. Цими жахами люди дихають, як повітрям, у повному розумінні слова. І це зло переходить до душі кожного і проростає там. На жаль, добро не проростає.

— Як ви можете жити, глибоко відчуваючи це, адже це дуже боляче — бачити таке?

— Я все люблю. Мене, може, не люблять, але я все люблю: людей, природу, від мурашки-букашки до Всесвіту. Але мені сумно жити, бо навколо мене — суцільний негатив.

— Ви багато років жили за кордоном, чи в інших країнах життя інакше?

— Я жив 12 років за кордоном і не знав, що таке негативні емоції. Я жив у нормальних, цивілізованих країнах. Австралія — це рай на землі, там дуже вільно дихається. В Америці теж вільно, але там набагато холодніше. Пані Шухевич казала мені: «Івасю, тобі в Австралії — тепло, в Канаді — буде холодніше, а в Америці буде ще холодніше». (Це вона мала на увазі ставлення української діаспори до мене). І це правда. Коли я робив виставку в Канаді, в Українській галереї, там директором — мій земляк, пан Сафранюк з Тернопілля. Повісили картини, він так подивився і каже: «А які у вас ціни, маестро?». Я йому подав ті ціни, які мені запеленгували ще з Австралії і казали не знижувати: не дай Боже, бо там, у Канаді — це великий бізнес. Він здивувався і каже: «Та маестро, у нас і цін таких не було!». А я йому: «Так у вас і картин таких не було!».

На питання, чи можна усі картини об’єднати єдиним стилем, художник відповідає:

— Існує 12 Марчуків, ми привезли вам п’ять. Але, може, наступного разу привеземо ще п’ять інших Марчуків. Я бачу, як сяють ваші очі, хоча я привіз вам картини трохи складні, мудрі. З ними можна медитувати — я привіз вам ностальгію за прекрасною українською землею, на яку ви дивитесь і не помічаєте, яка вона прекрасна. Я звик себе дивувати. Якщо здивую вас — здивую і себе.

Мистецтвознавець Тамара Стрипко розповідає, проводячи екскурсію виставкою картин:

— Ми живемо в час великих розломів, великих драм і трагедій. І якщо у нас фронт на Сході, то ми, Іван Марчук та найближче його оточення, вирішили відкрити народний фронт на Заході. Впродовж останніх п’яти років ми воювали в Європі на цьому фронті народною дипломатією. 70 картин були нашими дипломатами, виїхали до Європи і пройшли через музеї Литви, Німеччини, Польщі, інших країн.

Коли втихомирився гомін відкриття і люди розійшлися, побачила, як картини сміялися, світилися, молились і дзвеніли, наче живі. Не вірите? Сходіть на виставку! Для Одеси це велика честь — приймати такого художника.

Виставка «Генотип вольності» триватиме до 18 черв-ня в Одеському художньому музеї на Софіївській, 5. Вхідний квиток — 20 гривень. Небагато за зустріч із генієм сучасності.

Ольга ФІЛІППОВА.