Пропускаю усе через біль свого серця...

Доволі часто зустрічалися ми з Аліною Григорівною і впродовж останніх 15 років, особливо коли я очолював Одеський філіал Національного інституту стратегічних досліджень. Вона не тільки брала участь у наших конференціях і «круглих столах», а й часто просто заходила, щоб порадитися чи обговорити якесь питання. Незважаючи на поважний вік, вона має стільки енергії, молодого завзяття й запалу, непереборного оптимізму, відзначається такою працездатністю і жагою до життя, що не кожна молода людина зрівняється з нею. Спілкуватися з Аліною Григорівною дуже цікаво, адже її пам’ять зберігає подробиці далеких подій. Вона називає точні дати, імена і прізвища, цитує відомих людей. З огляду на прожите й пережите їй є що сказати нинішнім молодим українцям.

А ще вона служить нам прикладом, як маємо сьогодні боронити словом нашу Україну від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Пані Аліна не дуже любить розповідати про себе, але інколи мені вдавалося «розговорити» її, і в такі хвилини вона ділилася наболілим, поринала у минуле, в роки своєї молодості, і її розповіді були схожі на сповідь. Спробую передати те найважливіше, що я запам’ятав і занотував під час бесід з нею, у вигляді інтерв’ю.

Ось що розповіла мені Аліна Григорівна про своїх батьків і своє обпалене війною дитинство:

— Народилася я 20 травня 1936 року в місті Козятин Вінницької області, де на той час мій батько, Григорій Тимофійович Пляченко, працював в управлінні залізницею, а мама, Тетяна Денисівна, — зоотехніком, маючи середню спеціальну освіту. У мене ще є сестричка Ліда, 1933 року народження. Німецько-радянська війна застала нашу сім’ю у селі Волиця Фастівського району Київської області, куди мого батька перевели на посаду завуча школи. Батько був безкомпромісною, чесною людиною. Вважаю, що безкомпромісність у мене від батька, на генетичному рівні.

На початку війни, хоч батько і не був партійним, його залишили для підпільної роботи на окупованій території — у рідному селі моєї мами, куди він відвіз нашу сім’ю і ще дві родини вчителів. У перших числах січня 1944 року батько не повернувся із розвідки у партизанському загоні ім. М. Щорса в районі балтських лісів на Одещині. Посмертно його нагородили медаллю «За відвагу» за організацію підпільної групи, котра надала дієву допомогу радянським військам при звільненні нашого району від фашистів. Після отримання повідомлення, що наш батько «зник безвісти», нам із сестрою на двох спочатку виплачували по 10 карбованців, а потім — по 100.

— Розкажіть, будь ласка, про свої шкільні роки. Що вплинуло на ваше формування як свідомої українки?

— Спочатку — про мамину родину. Мій дідусь, Ліфоренко Денис Пилипович, дуже шанував книги, багато читав і спромігся всім дітям дати освіту. У його хаті на покутті висів портрет Шевченка і лежав «Кобзар». А ікон не було. Їх забрали сусіди під час розкуркулення. Помер дідусь у 1947 році. Мамина мама жодного дня не вчилася в школі, але читала вільно і всім цікавилася.

Мама не жила з нами, працювала на інкубаторній станції, бо в колгоспі нічого не платили, а їй треба було допомагати сестрі Ліді, яка вчилася в Золотоноші. Отже, я жила з бабусею, а мама приходила на вихідний завжди втомлена і за-клопотана. До інкубаторної станції мама працювала в колгоспі завідувачем твариницької ферми. В той час кожен колгоспник, який тримав корову, зобов’язаний був здавати телят на так звану контрактацію. Якось, коли мама була далеко в полі, із хліва пропало теля. Один з керівних товаришів привів його на ферму на контрактацію, а через другі двері вивів — і вдома зарізав. Про це знало півсела. Але в цьому звинуватили мою маму на показовому суді в сільському клубі. Це судилище організували керівники-комуністи. Виручив директор школи, товариш мого батька по під-пільній роботі. Це я згадую завжди, коли чую гасло «Никто не забыт, ничто не забыто».

Що й казати — жили ми тоді дуже бідно. Від ранньої весни до пізньої осені ходила до школи босою, не мала що взути. Незважаючи на це, брала участь у шкільних театральних постановах, зокрема в «Сорочинському ярмарку» та «Нескореній полтавчанці».

Старший мамин брат, Олександр, був у німецькому полоні, а потім — у радянському ГУЛАГу, бо посмів не застрелитися (мав четверо дітей), коли його частина потрапила в оточення. Коли дядько Сашко повернувся з Джезказган-рудника, його мама, моя бабуся, запитала: де було важче — в гестапо чи в ГУЛАГу? «Один чорт», — сказав він. Під час допитів радянський слідчий дав йому його досьє ще з довоєнних часів, звідки дядько Сашко дізнався, що ще в час роботи вчителем фізики у нашій школі доноси на нього писав його колега — Охрім Свириденко, який вчив мене і з дочкою якого я дружила. Закінчив цей сексот своє ганебне життя в психушці. Головою сільради у нас був дезертир з Червоної армії, який усю війну просидів у «Палажчиному погребі». І таких комуністів-керівників з подвійною мораллю було дуже багато. У селі всі — як на долоні.

— Як далі склалося ваше життя?

— Після закінчення середньої школи я поїхала до далеких родичів у Закарпаття, де закінчила Хустський культосвітній технікум, клубний відділ. Він мені багато дав у справі пізнання України та особливостей сприйняття радянської влади в різних регіонах. Цікавою була робота у Чорнобаївському районному будинку культури на сході Черкащини, передусім ставлення райкомівських керівників до проблем української культури. У 1959 році після смерті бабусі вступила на філологічний факультет Одеського державного університету, який закінчила у 1964-у. В університеті мені пощастило слухати лекції великого вченого, безпар-тійного професора Андрія Володимировича Недзвідського, який залишався у тодішньому суспільстві вільною людиною. Він міг дозволити собі брати у свій дисертантський семінар студентів-філологів за покликанням, а не за походженням. Дисертацію на тему «Біогра-фічна драма в українській радянській літературі» я захистила аж у 1983 році в Київському педаго-гічному інституті. Оскільки була безпартійною і знала, що потрапити у виш на викладацьку роботу не зможу, то влаштувалася перед захистом у бібліотеку Одеського вищого військового об’єднаного командно-інженерного училища ППО. Там же отримала звання доцента.

Якось за рік до виходу на пенсію мене запросив на розмову офіцер управління СБУ. Коли я його запитала, що могла зробити поганого для України, він відповів: «Ви мені нічого не розповідайте, бо ми про вас усе знаємо»… Стаж моєї педагогічної роботи — 46 років. У військовому училищі захопилася національно-патріотичним вихованням, яке в незалежній Україні ведеться ще не на належному рівні.

На пенсію мене відправили у вересні 1991-го, коли мені сповнилося 55 років, і зітхнули з полегшенням, але ненадовго. У жовтні 1992-го мене поновили на роботі за трудовою угодою, і я працювала до липня 1998-го. На той час я очолила Одеську організацію Ліги українських жінок і почала запрошувати до курсантів патріоток на виховні години.

У 2002-у вийшов мій перший збірник статей «Створюймо Україну в наших душах». Упродовж останніх 10 років організувала і провела 64 передачі з патріотичної тематики на Одеському держаному радіо.

— Аліно Григорівно, в Україні відбулися Помаранчева революція і Революція Гідності, але змін на краще, на жаль, не сталося. В чому бачите причини? Чи не охоплює вас зневіра і розчарування від усвідомлення того, що ми практично втратили перші 25 років незалежності?

— Я думаю, тут кілька причин. Передусім, наш державний устрій залишається олігархічним, і двом революціям його не вдалося зламати. Олігархи наймають собі партії і політиків. Бізнес і політика не відокремлені, а бандити не сидять у тюрмах через те, що правоохоронні органи є залежними від влади. І найголовніше — ще не маємо повноцінної політичної нації, згуртованої навколо національної ідеї. Й досі в Україні діють проросійська п’ята колона і кремлівська агентура. Але є й позитивні зрушення. У нас формується потужне громадянське суспільство, яке не дає владі комфортного життя, вимагаючи проведення реформ.

З великим душевним болем я сприймаю російську окупацію Криму і Донбасу. На мою думку, нам не треба сподіватися на женевські і нормандські формати, тим більше, що, як на мене, від них нема жодного толку. Путін веде проти нас не лише війну із застосуванням найновіших озброєнь, а й інформаційну, якій ми все ще не можемо ефективно протидіяти. Звісно, допомогу від ЄС і США треба приймати, але ніхто, крім нас, не звільнить нашу землю, рясно политу кров’ю запорізьких козаків, тому ми маємо сподіватися лише на власні сили, на українське військо.

З не меншим болем я сприймаю нинішню політичну кризу у верхніх ешелонах української влади. Те, що три парламентські фракції з колишньої європейської коаліції перейшли в «широку опозицію», я вважаю дуже негативним і шкідливим кроком. Ми обирали народних депутатів для того, щоб вони долали свої розбіжності, домовлялися і спільно працювали на благо України, а не займалися лише критиканством. На мою думку, проведення нових позачергових парламентських виборів, до чого закликають лідери цих фракцій, в умовах війни є вкрай небезпечним, оскільки це призведе до послаблення української влади, і ще невідомо, хто прийде в новий парламент на тлі тотального розчарування виборців нинішньою владою. До того ж, проведення позачергових парламентських виборів викличе розчарування і негативну реакцію з боку наших партнерів — США та ЄС, без підтримки яких Україна не вистоїть у конфронтації з путінською Росією.

— Що вам дає наснагу жити активним життям, писати статті, готувати радіопередачі, організовувати заходи, присвячені життю і творчості Т.Г. Шевченка та інших видатних українських діячів?

— Під час Революції Гідності у міському транспорті я зустріла колишнього колегу — полковника Гілка, котрий сказав мені, що його старший син, який навчався в групі, де я викладала (щороку змінювалися предмети: українознавство, історія українського війська, потім — історія України, а мову на той час уже не викладали в інституті), попросив батька запитати мене: чи українці вже не знівечена нація? Мені було дуже приємно, що через три десятки років один з моїх вихованців пам’ятає, як я пояснювала, чому українці — знівечена нація. Отже, я не даремно прожила своє життя. Крім цього, я маю багато справжніх друзів та однодумців, спілкування з якими додає мені сил і наснаги. І ви, Олексію Олексійовичу, — один із них. Моїм другом, соратником і помічником є мій чоловік Григорій. Якби не його допомога, то я не зробила б і десятої частини того, що вдалося зробити. На жаль, Бог не дав нам власних дітей, але ми виховали і вивели в люди п’ятеро наших племінників, якими сьогодні пишаємося…

Нещодавно я мав тривалу зустріч з пані Аліною з нагоди підготовки до друку її книжки «Шануймо борців за державність України», що містить 46 статей переважно про видатних українських діячів, які зробили вагомий внесок у розбудову Української держави. Збірник включає також статті з проблем української культури, мови, освіти, національної самоідентифікації і патріотичного виховання української молоді. Усі статті, вміщені у цьому збірнику, були опубліковані в газеті «Чорноморські новини» впродовж 2008—2015 років. Слід також зазначити, що їх більша частина вийшла у 2010-у—2013-у, коли редакція цієї єдиної української газети Одещини на чолі з Іваном Мельником зазнавала жорстокого тиску і переслідувань з боку очільника місцевої «української» влади — голови облдержадміністрації Е. Матвійчука, якого у травні 2010-го Національна спілка журналістів України включила в «десятку душителів української журналістики».

Збірник публіцистичних статей Аліни Пляченко — надзвичайно актуальний і цінний за своїм змістом, оскільки змушує нас замислитися над тим, чому ми практично втратили ці 25 років для розбудови Української держави, чому не скористалися як слід надбаннями кращих синів українського народу, які боролися за вільну, демократичну і суверенну Україну в сім’ї європейських народів. Аліна Григорівна не просто переказує відомі факти про життя видатних українських діячів, вона, за її словами, «пропускає все через біль свого серця, сповненого глибокої любові до людей і прагнення допомогти всім прозріти та полюбити Україну заради майбутнього».

У більшості статей пані Аліни йдеться про драматичні і трагічні сторінки історії, які дають нам право сказати, що здобута у 1991 році незалежність не була для нас подарунком долі, а стала результатом багатовікової боротьби кращих синів і дочок українського народу. І сьогодні ця боротьба продовжується — і з зовнішніми, і з внутрішніми ворогами. Як зазначив відомий правозахисник, проректор Україн-ського католицького університету Мирослав Маринович, «якщо не говорити про минулий біль, нас перестануть розуміти наступні покоління». Аліна Пляченко говорить про минулий і нинішній біль, щоб кожен з українців зрозумів  — хто ми, чиїх батьків діти, щоб онуки і правнуки знали, яку мають багату історичну та культурну спадщину, за захист і збереження якої сьогодні тисячі українських лицарів кладуть голови на українському Донбасі…

Аліна Григорівна спонукає нас по-новому поглянути на життя і діяльність борців за державність України і запитати самих себе, що ми не так робили і робимо, що на 25-у році незалежності маємо ро-сійську агресію, олігархічну державу, тотальну корупцію, занепалу економіку, безкінечні внутрішні чвари і боротьбу на самознищення між українськими політиками, розчарування та апатію переважної більшості наших співвітчизників, які не живуть, а виживають на мізерні зарплати і пенсії. Отже, на мій погляд, найбільша цінність збірника Аліни Пляченко в тому, що він спонукає нас задуматися над нашим минулим та сьогоденням і налаштуватися на боротьбу за краще майбутнє. Ці статті не дають українцям впасти в летаргічний сон байдужості, розпачу і безсилля, допомагають відродженню української духовності та вихованню гордості за приналежність до української нації.

Через усе своє життя Аліна Григорівна Пляченко пронесла нетлінні та невмирущі людські цінності, вірність рідній землі, національним традиціям, навчала і продовжує навчати молодь долати труднощі й бути гідними свого народу.

Олексій ВОЛОВИЧ.

Дорога Аліно Григорівно!

Редакція «Чорноморських новин» та всі друзі-однодумці щиро вітають Вас — багаторічного автора «ЧН» — зі славним ювілеєм. Щиро бажаємо Вам доброго здоров’я, міцності духу і наснаги для нових звитяг і звершень задля нашої України. Нехай Ваші мудрість та життєвий досвід і надалі служать почесній і відповідальній місії — виховання молоді. Нехай тепло та затишок родинної оселі надійно захищає Вас від життєвих негараздів, а в майбутньому на Вас чекає ще багато наповнених корисними справами і земними радощами років. Нехай доля буде прихильною до Вас, даруючи радість життя, незрадливу удачу, вірних і надійних друзів. З роси і води на многії літа!