№ 37-38 (21714-21715) четвер-субота 28-30 квітня 2016 року

Верховна Рада пішла на великодні канікули. До 10 травня народні депутати збиратися на пленарні засідання не будуть. Але політичне життя в Україні не завмерло. Його центр перемістився на сусідні з парламентом вулиці. На Банкову, де Адміністрація Президента починає тіснити секретаря Ради національної безпеки і оборони Турчинова, та в будинок уряду, де прем’єр-міністр Гройсман збирається приступити до масштабних реформ.

Передсвяткове обрізання повноважень

До достоїнств Олександра Валентиновича Турчинова слід віднести абсолютну лояльність до Президента і беззаперечне дотримання правил субординації. Під час двомісячної урядової кризи Турчинов, один з лідерів «Народного фронту», ні разу не дозволив собі публічно виступити на захист Яценюка і, за чутками, зберігав мовчання, коли «чудова сімка» обговорювала, яким способом відставити колишнього прем’єра.

У ніч із 25 на 26 квітня на Думській площі невідомі у балаклавах напали на «Антитруханівський майдан». Сонних протестувальників били, намети трощили, а речі скидали у КамАЗ, що стояв з боку Стамбульського парку. Нападники, а було їх десь чотири десятки, приїхали організовано, на автобусі. П’ятьох із них затримала поліція.

За дивним збігом обставин, камери спостереження мерії, що працюють у постійному режимі, у той момент були відключені.

Далі ситуація розгорталася так. На сайті мерії з’явилась інформація про перенесення сесії міської ради із 27 квітня на 18 травня, а також про те, що Геннадій Труханов відбув до аеропорту, щоб леті-ти у Стамбул. Але з аеропорту повернувся, сесію міськради вирішили провести таки 27 квітня, і Геннадій Труханов у закритому режимі дав брифінг обраним журналістам. На сайті Odessit.ua опубліковані матеріали цього брифінгу, де міський голова назвав події, що сталися вночі на Думській площі, «наслідком невміння керівництва Одеської ОДА визнавати свої помилки». А ще Геннадій Труханов пообіцяв найближчим часом оприлюднити документи, які доведуть його непричетність до офшорного скандалу та спростують інформацію про російське громадянство.

20 квітня відбулося засідання історико-топонімічної комісії виконкому Одеської міськради. В черговий раз за ініціативи громадської організації «Одесі—600», серед інших, на розгляд цього органу було винесене питання щодо встановлення пам’ятної дошки на місці колишнього Хаджибейського замку на Приморському бульварі (відомого згодом як Ені-Дунья), на відтинку між Воронцовським палацом і пам’ятником Дюку (Приморський бульвар, 7).

Цього вимагає історична справедливість та здоровий глузд, адже кожне місто пишається своїм давнім походженням. На місці Одеси були античні й генуезькі поселення, але саме з часів пізнього Середньовіччя життя тут було майже безперервним. Півторастолітнє запустіння Хаджибея (наступника Коцюбієва) у період козацьких набігів (XVІ—XVІІ ст.) — це порівняно незначний відрізок часу в історичному сенсі. На його околицях життя продовжувалося. Встановлення меморіальної дошки в серцевині Одеси вказувало б на її витоки. Вона ж, як відомо, розрослася саме на місці згаданої фортеці (замку) та околиць, де були татарські села, волоські та українські поселення, жили греки та поодинокі представники інших національностей ще до моменту утвердження назви «Одеса» (1795).

Під час зустрічі з представниками Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій Президент Петро Порошенко наголосив на важливості створення єдиної помісної православної церкви.

«В умовах гібридної війни, коли Україна протистоїть збройній агресії сусідньої держави, наші вороги намагаються використати релігійний фактор у своїх інтересах. І найголовніша духовна зброя нашої перемоги, те, чого боїться ворог, — це наша єдність. Атаки спрямовані, в першу чергу, на те, щоб розколоти нашу державу і розхитати її зсередини», — зазначив глава держави і підкреслив, що попри міжнародну підтримку боротьби України проти агресора перемога залежить від самих українців — їхньої віри та зусиль.

Напередодні Воскресіння Христового предстоятелі та єпископи українських церков звернулися до вірян і духовенства з посланнями, присвяченими цьому світлому празнику.

«Дорогі браття і сестри! Сердечно вітаю вас, преосвященні архіпастирі, боголюбиві пастирі, чесне чернецтво, улюблені браття і сестри зі святом світлого Воскресіння Христового! Вітаю з Пасхою Христовою Президента України Петра Порошенка, Верховну Раду, український уряд, Збройні сили України, які в складних умовах, віддаючи своє життя, захищають нашу свободу, нашу територію, нашу Батьківщину. Вітаю з великим християнським святом весь український народ і всіх українців у всіх країнах світу, на всіх континентах.

Нехай воскреслий Господь Своєю благодаттю захистить Україну від зовнішнього агресора і внутрішніх ворогів і допоможе нам навести лад у нашому українському домі. Світло Воскресіння Христового нехай подає нам благодатну силу перетерпіти та перебороти всі труднощі, які випали на нашу долю, щоб нам досягти миру й добробуту в земному житті і стати спільниками вічного життя, завжди радіючи і прославляючи нашого Спасителя Господа Ісуса Христа, Який Своїм розп’яттям і воскресінням подолав наш гріх і смерть», — пише у великодньому посланні патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ.

Трагедія, яка забрала тисячі життів, сталася у не такому далекому 1986-у. 26 квітня о 1.24 ночі на 4-у енергоблоці Чорнобильської АЕС пролунав вибух, який повністю зруйнував реактор. Будівля енергоблоку частково обвалилася. Працівники станції, пожежники, військовослужбовці — всіх їх направили на ліквідацію катастрофи. При цьому люди навіть не усвідомлювали всієї небезпеки, яка на них чатувала. Про наслідки їх просто ніхто не попередив.

Чим станція живе зараз, в якому стані 4-й енерго-блок і як Україна бореться з наслідками аварії на ЧАЕС — відповіді на ці питання журналісти шукали під час екскурсійного туру до Чорнобиля.

Дипломатичні зусилля Заходу в пошуку політичного вирішення українського конфлікту зайшли у глухий кут.

Імплементація Мінських домовленостей, серед яких — широкі права на автономію Донбасу в обмін на виведення російських військ та озброєння, проведення регіональних виборів під міжнародним наглядом, контроль України над кордоном з Росією, призупинилася. Обміну полоненими наразі не відбувається. Постійно порушується режим припинення вогню. Українська армія щоденно повідомляє про нових поранених та вбитих.

Донбас постійно отримує підкріплення у вигляді російських військових та озброєння. Сепаратисти регулярно перешкоджають діяльності моніторингової місії спостерігачів ОБСЄ. Кількість біженців з окупованих територій складає близько 1,5 мільйона осіб.

Донбаські маріонетки Гітлера-2 відклали вибори, заплановані під окупацією на 24 квітня, аж на липень.

Причина?

Такий прийшов наказ від Гітлера-2. Без наказу донбаські маріонетки нічого не роблять.

Виходить, Гітлер-2 не хоче поспішати з виборами на загарбаних землях. Це не Крим — раз, і час не той — два. Треба бути дурним, щоб напередодні перевиборів президента США псувати марку Мінських угод, що їх Захід має за реальний шанс розв’язати конфлікт на Сході України. Москві наразі треба, щоб Захід так думав і далі. Бо є ж голоси й на Заході за рішучіші дії. То хай ці голоси й далі будуть голосами, а Меркель з Олландом вірить в ідею фікс.

Окупація

Окупація серця,
Окупація душ, —
Кожен сприйме, як серпня
Спеки лютої душ...
Бо в гарячому пеклі
Не врятовує тінь...
Вас, байдужих, з респектом,
Теж зачепить жарінь...

«Сепаратизм піднімає голову в Одесі: що таке порто-франко?» — прес-конференція під такою назвою відбулася у міському прес-центрі «Одесит». Сьогодні громадськість занепокоєна створенням нового об’єднання в Одеській міськраді — міжфракційної депутатської групи «За порто-франко». Одразу після цього місто накрила хвиля агітації та пропаганди у певних ЗМІ. Тож опоненти скликали прес-конференцію, щоб застерегти громадськість: рух «За порто-франко» — не що інше, як сепаратизм та нова спроба розхитати ситуацію у мирній Одесі.

Павло Паламарчук, економіст, член правління обласного відділення партії «ДемАльянс»: «Того дня, коли відбулася відома провокація з винесенням депутата Олександра Боровика із сесійної зали Одеської міськради, там було створено міжфракційну депутатську групу  «За порто-франко». Навіщо це робиться? Це додаткова легітимація у суспільній свідомості ініціативи, котра позиціюється як суто економічна. Є підстави припускати, що це рішення — одна з ланок у ланцюжку таких подій, як «гастролі» Наталії Королевської з новим проектом «Жінки за мир» або інших депутатів від колишньої Партії регіонів чи створених ними  громадських організацій. Подій, які мали місце у Чернігові та Харкові за участі Добкіна та йому подібних, де Олена Бондаренко наголошувала, що в Україні йде громадянська війна й необхідно відновлювати та налагоджувати економічні зв’язки з державою-агресором Росією. Ми вважаємо все це елементами гібридної війни.

Хочу запропонувати вам загадку на кмітливість і логіку. За всесоюзним переписом населення 1926 року, в СРСР проживало 81 мільйон 195 тисяч українців. Росіян — на 3 мільйони 404 тисячі менше. Підкреслюю: йдеться про весь Союз, а не УРСР. Українці обживали землі від Далекого Сходу до Кавказу, будували вітчизняну економіку і Червону армію, були помітною силою у творенні соціалістичної культури. У місцях компакт-ного проживання українців на Кубані, у Казахстані, у Зеленому клину видавалися українські газети, працювали українські школи, українська була офіційно рівною російській в державних установах. Втім, ніхто і не муркнув про «укра-їнський мір».

Скільки наших співвітчизників у сьогоденній Росії? Там із 146 мільйонів населення етнічних ро-сіян 110 мільйонів? Нашого цвіту — ніяк не менше трьох мільйонів. Що сказав би Путін, якби ми кинулися визволяти «український мір», культивувати у ньому антиросійські настрої? І чому ми, і українське сус-пільство, і українська влада — як у рот води, коли по наших вулицях марширують колони під триколорами?

Напередодні 30-х роковин катастрофи на Чорнобильській АЕС у Будинку прийомів Одеської облради відбулося вшанування наших земляків — учасників ліквідації наслідків аварії. В урочистій церемонії взяли участь голова облради Анатолій Урбанський, заступники голови облдержадміністрації Володимир Жмак і Марія Гайдар.

У своєму вступному слові Анатолій Урбанський відзначив, що 30 років, які минули з дня трагедії, — достатній термін для того, щоб осмислити і переосмислити подвиг героїв Чорнобиля, які захистили від загрози не тільки нас, а й увесь світ.

Звертаючись до присутніх, Володимир Жмак, який сам родом із Чорнобиля, з особливим почуттям подякував ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які зробили все можливе, щоб мінімізувати її наслідки. Він також за-уважив дивовижну паралель між числом учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи і числом учасників війни в Афганістані. І там, і там було задіяно до 600 тисяч осіб.

У вівторок у рамках заходів, приурочених до 30-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС, стало відомо, що міжнародні донори ухвалили рішення про виділення додаткових внесків (на загальну суму 87,5 мільйона євро) на реалізацію «чорнобильських» проектів. Таке рішення вони прийняли на конференції зі збору коштів на рахунок ядерної безпеки, що пройшла в Києві.

«Країни G7 анонсували, що вони зроблять додатковий внесок на суму близько 45 мільйонів євро, ще 2,5 мільйона планують виділити інші донори. ЄБРР підтримує рекомендацію про виділення ще 40 мільйонів євро з ресурсів банку», — цитують інформагентства одного з учасників конференції посла Японії в Україні Шигекі Суми.

Саме таке цифрове співвідношення склалося на вже 22-у міжнародному фестивалі «Два дні та дві ночі нової музики», на якому посланці 25 країн з вечора 22 квітня і до третьої ночі 25 квітня представляли, слухали і дивилися новинки сучасного мистецтва.

Відкрив фестиваль видатний класик української музики, народний артист України, лауреат Шевченків-ської премії, художній керівник Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г. Шевченка Мирослав Скорик, який на концерті-прелюдії, що відбувся у Великій залі Одеської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. П.С. Столярського, виступив у дещо незвичному амплуа. Виявляється, серед безлічі музичних напрямків, в яких відзначався композитор і диригент Мирослав Скорик, є і джаз! І що особливо приємно — оркестр учнів школи Столярського під керуванням самого метра блискуче виконав цілу низку його творів у цьому жанрі. Втім, це тільки підтвердило, що по-справжньому талановита людина талановита в усьому.

21 і 22 квітня у Великій залі обласної філармонії відбувся концерт Національного одеського філармонійного оркестру (НОФО) під орудою головного диригента і художнього керівника оркестру, народного артиста України Хобарта Ерла. У програмі — твори С. Рахманінова та С. Прокоф’єва. У Концерті для фортепіано з оркестром № 3 С. Рахманінова соло виконував Вазген Вартанян (РФ).

Уперше цей «концерт-симфонія» прозвучала в Одесі 105 років тому. Про це йдеться у коментарях до спогадів двоюрідної сестри композитора Софії Олександрівни Сатіної. Цитую: «[В сезоне 1910/11 года Рахманинов играл осенью в Англии и Германии (соло и свой Второй и Третий концерты), а в весеннем полугодии в Киеве (Второй концерт), Одессе, Петербурге (Третий концерт)...]».

Жива легенда українського живопису, всесвітньо відомий художник Іван Марчук представить в Одесі ретроспективну виставку «Генотип вольності».

В експозиції — близько ста полотен шести (із 11) авторських циклів феноменально широкого творчого діапазону: від філософськи проникливого «Голосу моєї Душі», вишуканих натюрмортів і гіперреалістичних пейзажів до шляхетно витончених абстракцій «Білої Планети І», «Білої Планети ІІ», колористично згармонізованого сюрреалізму «Погляду у Безмежність».

Тбіліський державний академічний театр імені Олександра Грибоєдова — один із найстаріших російських театрів поза межами Росії, перший професійний театр на Кавказі, якому в 2015-у cповнилося 170 років.

Театр, заснований у 1845 році царським намісником графом Михайлом Воронцовим і нині не втратив колишньої слави — сьогодні це колектив з хорошою театральною репутацією та гучним ім’ям. Лише за останній рік він побував на гастролях у 12 країнах. У травні він завітає до Одеси зі спектаклем, що має славу однієї з найкращих постановок у сучасному театральному світі. Це — «Холстомер. Історія коня» — присвята великим діячам культури Георгію Товстоногову та Євгенові Лебедєву, творчий шлях яких починався саме у Грузії. Грузинські митці представлять на суд глядачів власну версію вистави, яка була поставлена вперше у 1975 році в Ленінграді у БДТ Георгієм Товстоноговим, а головну роль у цій легендарній постановці зіграв неперевершений артист Євген Лебедєв.

Квітує вишня.
Округ неї — бджілки.
Ранкова свіжість.
Світло на душі.
Буяє цвіт.
А в ньому — мирна тиша.
І благодать Христового «Єси».
Великий день
Весняного цвітіння —
Тобі осанна
І повік хвала!
Святкуємо Христове Воскресіння,
Воістину воскреслого Христа!
Квітує вишня.
Пелюстки від сонця,
Мов білосніжний одяг у Творця.
— Христос воскрес!
І воскресає Слово,
Те — вічне — Слово нашого Отця!

22—23 квітня під егідою Благодійного фонду імені Івана та Юрія Лип, Центру національного відродження й Науково-дослідного інституту українознавства у Києві пройшли VIII Липівські читання. Цей представницький захід відбувся у рамках міжнародної науково-практичної конференції, що традиційно проводиться кожні два роки.

З вітальним словом до учасників зібрання звернулися президент фонду Галина Дольник, голова правління центру Тарас Гребеняк, директор інституту Богдан Галайко, редактор часопису «Шлях Перемоги» Віктор Рог, директор центру «Українські студії стратегічних досліджень» Юрій Сиротюк та інші. Останній, зокрема, зауважив: ««Поки ми досягнемо членства в НАТО і ЄС, може пройти 10—20 років. А що робити весь цей час? Як завершити війну і не допустити повторення агресії з боку Росії?

Із циклу

3. В Дальнику
Ясного сонця не ховали хмари.
Блакитною співала неба вись.
За обрій провели Старі Санжари
З Полтавщини, де Юра народивсь.

Він ще не встигнув усвідомить горя.
І звідки те нещастя виника?
У степ, на Південь, привезли до моря
Півсироту, без мами малюка.

Людська пам’ять нетривка, як це не прикро. Людина живе так довго, як довго про неї пам’ятають. Ця тривкість — коли вже нема живих свідків-очевидців — вимірюється пам’яттю поколінь. Інакше — з поетами, творцями, тими, що творять свій власний світ. Вони живуть вічно. І це геть не загальник. За товщею часу — немовби за грубим склом — читаємо нині Овідія та Гомера, Шекспіра й Сковороду… Уявляємо їх, бачимо їх у їхніх рядках — образах, метафорах… Доки світу, читатимуть поетів. Тих, котрі будуть завше дивувати, наснажувати, захоплювати.

«Я міст до тебе, Україно», «… ідеали свободи і честь України», «Чорт його знає, чим пахне солома»… Кожен з цих поетичних рядків — а вибрані вони тут навздогад — при звучанні своєму одразу являє нам живий образ поета — молодого та збитошного, щиро усміхненого, серйозно замисленого… Й водночас — дуже ліричного, м’якого та ніжного: молодого душею, поезією своєю, очима, серцем… Чи не тому отой — останній — рядок найчастіше звучав на вечорі-спомині про Валентина Мороза. Всіх, котрі знали, любили, шанували, читають і пам’ятають його, скликала недавно до Золотої зали Літмузею книжка про нього. А назву їй дав отой перший зі щойно цитованих рядків — «Я міст до тебе, Україно», далі на обкладинці: «Про Валентина Мороза і його поетичний світ». Покликала, властиво, спочатку до книжки, пані Ірина Меліхова, дружина поета, укладач збірки спогадів.

У рамках виставкового проекту «Пророки рідної землі» зал «Закордонне українство» сектору спеціалізованих читальних залів відділу міжнародних проектів ОННБ знайомить користувачів із життєвим та творчим шляхом митця високої гідності і твердості духу Людмили Старицької-Черняхівської (1868—1941).

Майже 75 років минуло з того літнього дня чи ночі 1941-го, коли конвоїри викинули з «телячого» вагону, вщерть набитого голодними і спраглими арештантами, тіло 73-літньої письменниці Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. І ніхто не знає, де її могила. І нема куди покласти гроно червоної калини в пам’ять про цю мужню і нескорену жінку…

У кухні було затишно. На столі стояла старовинна гасова лампа без скляного ковпака, від розтопленого воску в повітрі витав запах меду, у глибокій тарілці лежали білі яйця. За столом сиділи три дівчинки і зосереджено малювали писанки. В руках у кожної був дерев’яний писачок із жестяним наконечником, до якого вкладався віск. Писачок підносився до вогню гасової лампи, віск розтоплювався і через тоненьку цівочку витікав візерунком на біле яйце.

Так уже повелося, що цей останній тиждень перед Великоднем дівчатам було не до навчання. Вони приходили зі школи, обідали, швиденько перекладали книжки на наступний день і бралися за писанки. Уроками в ці дні вже ніхто не займався, тим більше, що мама була у відрядженні, а батько пізно приходив з роботи.

До 105-річчя від дня народження Віри Сергіївни Роїк (1911—2010), української вишивальниці

Народилася Віра Сергіївна 25 квітня 1911 року в м. Лубни Полтавської області. Вона з’явилася на світ у царській Росії, пережила жовтневий переворот 1917 року, Другу світову війну, крах СРСР та становлення незалежної України. Змінювалося все, змінювалася і Віра Роїк. Дівчинка з голкою в поколотих пальцях перетворилася на юнку-артільницю, а з тієї згодом виріс прекрасний педагог і віртуоз, який володів понад трьома сотнями технік вишивання. Не змінилися лише бажання зберегти самобутнє народне мистецтво та любов до вишивки, які червоною ниткою пройшли крізь усе її життя.

Дівоче прізвище Віри Сергіївни — Сосюрко. Коріння батьківської родини сягає у часи Запорізької Січі, реєстрового козацтва. Батько, Сергій Сосюрко, був директором заводу в Лубнах. У роки сталін-ських репресій його заарештували, і в 1943-у він загинув. Місце смерті та поховання досі невідомі.

Саме ці слова, прості, але ємні за змістом, обрав епіграфом до бібліографічного покажчика своїх наукових та публіцистичних праць «Національна ідея, культура і українська державність» кандидат історичних наук, доцент, шанований автор «Чорноморських новин» М.Т. Безотосний, означивши ними власне незмінне кредо.

Микола Трохимович народився 24 квітня 1941 року (тобто цими днями відзначив славний 75-літній ювілей) у селі Вільниця Чутівського району Полтавської області в родині нащадків козаків. У горнилі Другої світової війни загинув його батько, а через два місяці навчання хлопчика в першому класі — померла мати. Тож у роки повоєнного лихоліття Микола ріс круглим сиротою, формуючись у вирі жорстокого тоталітарного режиму. На собі відчув голодомор кінця 1940-х, несправедливість комуністичної радянської системи.

Травма (з грецької — пошкодження, поранення) — результат порушення анатомічної чи цілісності фізіологічних функцій тканин, органів людини, викликана раптовим впливом — зовнішнім або внутрішнім. На виробництві, як і в побуті, природі, травма, як правило, виявляється раптово — як результат впливу на людину небезпечного фактора при виконанні певних обов’язків, завдань.

За походженням виділяють групи травм: механічні (забиті місця, переломи, рани), теплові (опіки, обмороження, теплові удари), хімічні (хімічні опіки, гострі отруєння, задуха), електричні, комбіновані, фізико-хімічні — зумовлені іонізуючим випромінюванням. За ступенем прояву виділяють легкі, важкі, смертельні травми. Крім того, травми можуть бути груповими (двоє і більше працівників).

Для запобігання травмування люди повинні знати причини травм, результати їх проявів та методи усунення. Виділяють технічні — 10% від усіх нещасних випадків, організаційні — 50%, санітарно-гігієнічні — 40% та психофізіологічні.