Виповзок

Дарма, що країна котиться в прірву і день за днем втрачає суверенність. Дарма, що від коаліції лишилися роги і копита, «фронтовики» і «бепепешники» у найганебніший спосіб змайстрували нову, «на двох», силу, яка дає їм змогу далі триматися на плаву. І як завжди, у них є пояснення — це все заради порятунку країни, стабільности і завтрашнього щастя. Брешуть. Ця риторика є маскуванням спроби уникнути відповідальности за два роки нищення України — раз. І розуміння провалу своїх партій на дострокових парламентських перегонах. Народ — поганий учень, але потроху розуму таки набирається.

Жахлива криза, яка справді загрожує втратою державности, є наслідком діяльности теперішньої влади. І вперше в новій історії рівно відповідальною за це разом із президентською і виконавчою владою є український парламент. Ніщо і ніколи не завдавало Україні таких репутаційних втрат, як бездарний і клептократичний уряд Яценюка. Мало що він протягом двох років тягнув країну у прірву. Коли парламент показав йому червону картку, він іще два місяці, як німці за Берлін, воював за владні крісла, що спровокувало важезну політичну кризу. Її наслідки — Україна втрачає симпатиків і союзників в усьому світі.

Запам’ятаймо: сьогоденна україн-ська влада, хто б її не очолив після Яценюка, має вичерпаний до дна кредит довіри і в країні, і в світі. Найкращим виходом із кризи були б дострокові парламентські вибори, але страх опинитися на полі-тичному узбіччі виявився для «НФ» і БПП сильнішим за страх щонай-більше втратити державність. А щонайменше — завести країну в іще важчий кризовий стан, вдаючись до косметичного ремонту, аби відтермінувати свою агонію.

Влада живе у своєму, ірреальному світі. Вона доповідає про успіхи і реформи, які очевидні й успішні тільки для неї. Це нагадує колишні з’їзди КПРС, на яких ЦК доповідав народові, що все виконано і перевиконано, називав адреси вікопомних звершень, а на полицях магазинів — пустота, на серці — злість і безнадія. Сьогоденна олігархія всотала у свою плоть і кров усі принципи і правила імперії — вичавлюй із природи, із промисловости чи аграрного сектору, із людей все до останньої краплі. Старші, із радянського часу люди, пам’ятають про плачі за Байкалом, який труїв один-єдиний ЦБК, про тривожні виступи преси, коли чорні бурі замітали не лише далекий Казахстан, а й наші степи. Усі співчували Узбекистану, що стогнав під тягарем бавовняних плантацій. А тепер роззирніться — безжально вирубують ліси в Карпатах, безкраї степи засіяні соняшником чи соєю, що ніяк не краще за виснаження землі бавовником, від мережі автомобільних доріг лишився тільки слід, суціль — вимерлі села Лівобережжя і Центральної України. Найбільш показовою характеристикою сучасної влади стало безсилля перед бурштиновою мафією. Протягом двох років вона знищує Полісся. Знищує — не образ. Полісся перестає існувати як самобутній, створений природою край. Жоден геній вже не побачить посеред його хащ купрінську Олесю, як диво і загадку. Навіть у глухих закутках Африки жодна країна, хай там і умирають з голоду, так жорстоко не нищила свою землю. Навіть перемита драгами Колима не зазнала таких тортур, як Полісся.

За точку відліку дворічної бурштинової лихоманки я беру Майдан. Той, який і довірив долю України сьогоднішній владі. І на очах якої тепер відбувається безпрецедентне варварство. Воно стало можливим тільки завдяки потуранню Адміністрації президента і Кабінету Міністрів, під крилом яких губернатори, міліційні генерали, есбеушники із кров’ю ЧК, екологи і податківці безкарно нищать країну. Сьогодні, за вельми приблизними даними, земельні угіддя України зменшилися на територію середньої області. І завдяки вугільним розрізам, і бездумним затопленням подових полів «морями» від середньої течії Дніпра до пониззя. Тепер ось пейзаж доповнюють мертві зони за копачами бурштину. Не секрет, що сонячний камінь у тих краях мили віддавна. Але тільки в порценюківські часи, коли корупція стала стилем життя, поліщуки немов зірвалися з прив’язі. У старателі пішли безробітні сільські пролетарі і селяни, правоохоронці, сільська інтелігенція. Можна було б — що почасти справедливо! — звинувачувати копачів у правопорушеннях, у засліпленні високими заробітками, у жадібності та інших гріхах. Якби не одне «але». Від доведених до крайньої межі зубожіння людей безсовісно вимагати патріотизму, коли влада — в усіх її вимі-рах — жере, що бачить і скільки влізе. Суспільною нормою в Україні стало порушення закону і правил. Якщо треба хоч плач, то все можна.

Ось саме у ці дні вулканічно вибухнув офшорний скандал. Від часів плівок Мельниченка країна не знала такого потрясіння — Петро Порошенко уже в ранзі президента, в час боїв за Іловайськ, реєструє на ВБО свою офшорну компанію. Глава його адміністрації мало що не сплатив державі податок із продажу свого медіа-холдингу (самі рахуйте, скільки це буде від 315 мільйонів евро), так іще й дивується — які претензії? Це звична для бізнесу справа. Норма. Така позиція огидна сама по собі. Але стократ огидніше, що тут таки знайшлися добровільні захисники, народні депутати із БПП, його підлеглі урядовці, які із запіненими ротами також верещать, що в офшорних практиках президента немає ані порушень права, ані гріха совісти. Інакше, мовляв, не міг наш гарант продати імперію «Рошен». Такі злецькі для бізнесу умови утворені в Україні. І тут — питання.

Чи це не Порошенко та його любі друзі створювали ці неможливі умови? Наш президент в активній полі-тиці багато років. Займав найвищі посади і міг впливати на формування бізнес-клімату. Про це — мовчання. Так само мовчання і про обіцянки Порошенка під час президентської компанії оголосити хрестовий похід на офшоризацію. Це навіть не подвійні стандарти. Це відсутність будь-яких стандартів, що ріднить нас із феодальними часами. Тож у влади нема морального права вимагати від поліських селян затягувати паски чим тугіше, щоб не пухнути з голоду. Якщо президент дозволяє собі порушення Конституції і закону хоч на макове зерно, то кожен громадянин має таке ж моральне право порушити його у сто разів більше.

Звичною для імперської влади поведінкою була байдужість на ремствування і протести населення. Невдоволених, у кращому випадку, по-батьківськи «урозумляли», траплялося, як у Новочеркаську, розстрілювали, найбільш затятих — «лікували» у психіатричних лікарнях чи саджали в табори. Чи не тхне відрижкою сталінізму від недавнього засудження одного, здається у Вінниці, протестанта, який пошматував портрет нашого гаранта? Три роки ув’язнення. Почалося?

У роки горбачовської «перестройки» новонароджений Рух, обстоюючи ідеї суверенного існування, розповсюджував листівки. На них була порівняльна таблиця — виробництво валової продукції в металургії, хімічній галузі, атомній та гідроенергетиці в Україні та Европі. Україна випереджала більшість країн Заходу. Отож, робили ми висновок, заживемо самостійно краще за німців чи французів. Через 25 років незалежности із держави середнього достатку Україна перетворилася на злидня. Чого нам бракувало?

Нам бракувало українців. Не середньостатистичних громадян, а саме українців — із Україною в серці. Із яких міг прорости клас чесних і принципових політиків та управлінців. Їх бракувало і бракує, бо ми зазнали страшної згуби. За 25 років незалежности Україна втратили два покоління. Перше загублене покоління — це ті, хто в час проголошення незалежности лише вступав у свідоме життя. Політичний клас, уряд, нові господарі життя змусили молодь жити за законами кримінально-олігархічного світу. Підсвідомим протестом була еміграція, внаслідок якої утворилися численні українські громади в Польщі, Чехії, Італії та Португалії. За два десятиліття більшість наших співвітчизників поповнили у цих країнах середній клас — основу й опертя національних економік. Немало їх ладні були після першого Майдану не просто повернутися на Батьківщину, а й стати найбільш потужним джерелом інвестицій у малий та середній бізнес. Але ці українці із заробленими потом і мозолями грішми, із досвідом чесного ведення бізнесу виявилися Україні не потрібні. Чому? Бо тут уже ввійшли в силу і домінували їхні ровесники, що прийняли принципи кримінально-олігархічного світу. Для яценюків, порошенків, коваленків, пашинських et cetera вони були не просто чужими, а небезпечними, бо ведення бізнесу по-европейськи вимагало і від них дотримання чесних правил.

Друга втрачена генерація — народжені в дев’яності. На щастя, втрачена частково, бо вони зростали під впливом ідей двох Майданів, головною із яких був супротив кримінальній владі. Це покоління тепер лише виступає на авансцену політичного та економічного життя. Воно вражене вірусом пристосуванства, але воно водночас і бунтує проти нього, воно захищає Вітчизну на Східному фронті і Перекопі, не мовчить і повстає. Це покоління стоїть перед важким вибором. Дії влади і політичного класу переконують його, що вірність ідеалам Революції Гідности, національній ідеї — химера і примара. Що піти стежкою порценюків набагато вигідніше. Оновлена, европейська Україна — журавель у небі, а можливість зараз і негайно нажитися — реальна синиця. Це як під збільшувальним склом видно із діяльности парламенту. Він завжди і всюди є точним зліпком суспільства, і його поведінка свідчить, що значна частина новобраних народних депутатів на гачок наживи таки не клюнула. Хтось налічує їх не більше півста, хтось — удвічі більше. Але вони вже є, вони протистоять імперській інерції більшости, і вони не лише закопають її в могилу. Вони увіб’ють у неї осиновий пакіл.

Набагато складніша ситуація із суспільством. Із «простими людьми», під яких уже й партію злампічили. Як і в кожному суспільстві, у нашому також є ті, що владарюють, ті, що продають країну, і ті, що зціпивши зуби, стоять за правду і справедливість. Хочеться, аби було навпаки, але наше громадянське, тобто відповідальне за свої дії, суспільство іще в колисці. Більшість складають ті, хто міняє совість на гречку. Особлива розмова — у чому причина і коріння їхнього споживацтва. Це важливо знати і розумі-ти, бо без знання причин важкої хвороби скорого одужання сус-пільства не буде. Свого часу Франклін Д. Рузвельт визначив чотири стовпи, на яких твердо стоїть громадянське суспільство. Це — свобода слова, свобода совісти, свобода від бідности, свобода від страху. А тепер визначте самі, чого нам бракує, щоб бути вільними у своїх діях і помислах.

Пересічний українець не просто податливий на обман, на подачки, на ілюзорні обіцянки. Він тяжко хворіє на брак національної свідомости й ідентичности. На викривлене розуміння вигод і чеснот. Саме із цих викривлень і проріс 12466281 голос за царювання Януковича. Ніби все демократично, за кого хочу — за того й голосую. Повірили й обрали. Але через бездумність і безвідповідальність цього 12466281 голосувальника українці стояли три морозних місяці на Майдані, із перемоги Януковича почався відлік наших лих, крові Небесної сотні, втрати Криму і війни на Донбасі. Близько 10 тисяч убитих, десятки тисяч поранених і пропалих безвісти, два мільйони переселенців в Україну і невідь-скільки в Росію — ціна вибору маси, серед якої були не суціль бомжі чи декласований пролетаріат. Ці прихильники Януковича — не тимчасове затьмарення розуму. Це особлива свідомість й особлива категорія громадян. Одні із них ненавидять країну, в якій живуть, другим вона просто байдужа, треті хочуть іти вперед із головою, повернутою назад, у совковий соціалізм, у щастя і достаток, якого насправді ніколи не було.

Який головний аргумент провладних діячів проти дострокових виборів? Це те, що на них переможе «Опозиційний блок»! Якщо слухати «фронтовиків» і «бепепешників», то ніякі вибори нам більше ніколи не потрібні. Бо поки й вони, риторика «Опозиційного блоку» буде популярна. Причина? Вони кажуть правду.

Інертна маса, яка голосувала за Януковича, а тепер підтримує осколки Партії регіонів, не викликає симпатій чи поваги. Вона є найважчим завданням для патріотичних сил країни. Не влади. Влада наразі примружується на цю масу та думає, як її в черговий раз надурить на найближчих виборах. Та правда також у тому, що й усі попередники Януковича, і політичні сили, що його підтримували, були хай не так відверто прокремлівськими та проросійськими, але до ідеї національного відродження і суверенності чужими. Найпрогресивніші із них хотіли панувати і багатіти самі, не ділячись із «старшим братом».

Колись, полишаючи Банкову, президент Кучма дуже потішив Україну: «Ви ще за мною пожалкуєте!». Стояв регіт. За його владарювання населення країни зменшилося на 6 мільйонів, зовнішній борг сягав більше 10 мільярдів. Усупереч здоровому глузду і совісті на всі ключові посади пхали своїх і вірних, а не розумних і вмілих. На руїнах ладу радянського постав кримінально-олігархічний лад. У двері грюкав Майдан. Нація чухала потилицю — Ющенко чи Янукович?

Тепер за смертністю Україна у світі поступається тільки Південно-Африканській Республіці. Зовнішній борг збільшився у десять з хвостиком разів. За зубожінням українці скотилися навіть не до лиховісних дев’яностих, а набагато далі. Якщо Сирія, притча во язицех через тривалу війну і втрату контролю над країною, має інфляцію на рівні 33—35 відсотків, то Україна — 49. Але печаль іще й у тому, що виродження не буває одновимірним. Якщо рубають лісосмуги, висаджені в українських степах одразу по війні з німцем, коли, здавалося б, було зовсім не до озеленення і краси, то це має пряме відношення і до теоретичної фізики. Бо над усім панує дух і духовність. Тваринна жадоба панівного класу до збагачення і безжальне нищення народу — як наслідку цього збагачення — невідворотно веде не лише до зубожіння мас, але і до втрати державности. Панівний клас мало турбує, що його також затягне вир катастрофи. Згадайте, до чого призвело відверте жлобство донецьких. Де вони тепер? Нині на ці ж граблі наступають вінницько-чернівецькі. Англомовні. Із дипломатичним шармом і досвідом. Але так само безжальні до України.

Таємний код

Економіка і мораль, як би це дивно не звучало, не різні царини суспільного життя. Хоч ми все іще вважаємо, що економіка первинна, що вона — основа, а все інше надбудова, насправді мораль і совість є найточнішими вимірами економічних, наукових чи будь-яких інших успіхів і досягнень. Інерція стилю, яку ми успадкували від імперії, не просто заважає розвитку. Вона цупко тримає нас, не пускаючи вперед, у суверенне життя. Це досі не усвідомлений нами постімперський синдром, на який ми не робимо поправки при прогнозах чи проектах розвитку країни. Саме у ньому пояснення, чому у ворожі «ДНР/ЛНР» контрабанда пре не тільки ваговозами, а залізничними ешелонами. Чому у загарбаному Криму досі існує Вільна економічна зона, яка є насправді легалізацією бізнесу із ворожою стороною. «Там же наші люди, не можна їх кидати напризволяще!» Чому і через два роки війни у нас процвітають російські банки, чому ми досі транзитна країна для Росії, чому у нас працюють російські підприємства і без страху робить свою чорну справу «п’ята колона»? Чому, нарешті, для когось війна — кров і сльози, а для когось — джерело збагачення?

Усі колонії всіх імперій розвивалися за одним принципом — чим менше затрат і чим більше прибутку. Там, де імперський шлунок був не здатен перетравити без сліду етноси із самобутньою культурою та історією, вписаними в світові цивілізаційні процеси, застосовувався принцип пожирання чужих надбань куснями. Так Московське царство, трансформоване в Ро-сійську імперію у ХVІІІ столітті, раптом заявило, що має «тысячелетнюю историю». Сім століть, що бракували йому до круглої цифри, разом із пам’ятками культури, літератури й усією історією, імперія привласнила собі із доби Давньої Руси, переіначивши її у Київську. Я зумисне оминаю людожерську полі-тику від царя Лютого до президента Путіна, наслідки якої виявилися катастрофічними для народів Центральної Азії, татар Криму чи Волги, народів Кавказу. Міркуємо про Україну. Вона не раз стояла на межі зникнення і розчинення то у Великому князівстві Литовському, то у Московії. Найбільше небезпечним був період радянщини. Небезпечним, бо комуністична Росія вдалася до геніально простої, новомодно кажучи, гібридної тактики. Вона залишала для радянської України оболонку. Шкуру. І наповнювала її імперським, російським змістом. Так день за днем і рік за роком, століття за століттям формувалася спотворена свідомість «російських українців». Особливу роль у цьому мали відігравати й  успішно відігравали імперські форпости — Одеса, Грозний, Вєрний, Баку, брутально зросійщені території Донбасу, Криму чи околиць Кавказу.

І вже не випадком на початку дев’яностих, нової ери України, головну вулицю Одеси прикрашала розтяжка «Моя национальность — одессит». Такі розтяжки могли висіти й у Донецьку, Харкові чи Запоріжжі, де корінне населення перековувалося Росією на «руський мір». Сьогодні, через 25 років незалежности, мешканці Одеси, як і в дев’яності, так само далекі від розуміння того, які складники визначають поняття патріотизм, національна ідея чи національна безпека. Чому так само на постколоніальний синдром страждає все Лівобережжя і Центральна Україна? Чому всі обласні центри до Збруча — переважно російськомовні, а підручники із суспільних наук в освітніх закладах мало різняться від тих, по яких вчилися жовтенята, піонери і комсомольці? Здавалося б, чверті століття було досить державі, щоб послідовно і наполегливо вести одеситів шляхом від «моя национальность — одессит» до «я — український громадянин». Чому не сталося? Чому весь телевізійний простір, про якість якого краще змовчати, також російськомовний? Чому знищено українське книговидавництво і мережу книгорозповсюдження? Якщо у Києві дев’яностих тільки на Хрещатику було 17 книгарень, а в Україні — близько 4000, то тепер на головній вулиці столиці замість книгарень — хутра, золото і шмаття, а в усій країні книжкових магазинів близько 400. По одному — на 460000 жителів. Книговидавництво влада прирівняла за податками до горілчаного чи нафтового бізнесу, і воно тихо сконало. Української мови нема в Збройних Силах, у міністерствах, в Адміністрації президента й адміністраціях обласних, як рудимент державна солов’їна частково збереглася у Верховній Раді. Очевидно, нашим парламентарям і державним службовцям важко втямити те, що стало зрозумілим адвокату Наді Савченко пану Новікову. Москвич, росіянин, він під час процесу над героїнею вивчив україн-ську і спілкується винятково україн-ською з нашими громадянами. Не менше третини депутатів Верховної Ради, як і голова Одеської обласної ради, чи то принципово, чи із свого розуміння комунікації з виборцями, українською — ні слова

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).