Виповзок

Але є речі, про які не домовишся. Уповільнений в тисячі разів процес наростання клітин нової шкури під старою все ж відбувався. І близько чотирьохсот останніх років Змій відчував, як докучає по лінії хребта гарячий свербіж, як він перекидається на підчеревину, як горить шкіра на губах. Цей, суто біологічного характеру, неспокій збігся із часами, коли в краї йшли карколомні, непередбачувані зміни у довкіллі, й важливо було чи не кожні півстоліття пристосовуватися до змін і навіть, всупереч своїй природі, плазувати по-іншому. Та все має свою межу.

Десь із чверть віку тому Змій відчув — час. Нова шкура наросла під старою, із химерним розфарбуванням під Червону добу, яке було найбезглуздішим від часу Райського саду. І Змій вибрався на пошук місця, де буде безпечно не тільки позбавитися від старої шкури, а й мати надійний прихисток на час, допоки нова набуде міцности броні. Генетична пам’ять вела його то в один, то в інший бік, де колись він змінював вид свій. Та за минуле тисячоліття країна так змінилася, що Змій не упізнавав старі гори, урочища і степи. Він направився зрештою в улюблений, затишний колись глухий яр, де перехрещувалися звірині чорно-тропи. Але й там тепер гуло і гриміло, замість річечки текла тверда дорога із бридким запахом гудрону, а схили виявилися як не забудовані, то мощені каменем. Та часу на пошук іншого місця вже не було. Однак і червоний граніт схилів придався. Змій чухрав об нього шкуру на губах, здираючи її до крови, терся об гострі краї головою, щоб здерти помутнілу на очах пліву, і нарешті мускулисте тіло, плазуючи по гостряках, вибиралося із старої, добре зношеної, що пережила безліч пристосувань і змін кольору, шкури. Скоро у колишньому яру лишився прозорий, із геометрією зміїного орнаменту, виповзок.

Старий Змій зник у кам’яних хащах, що стояли на берегах Хрещатого яру, іще не знаючи, що назавжди втратив здатність міняти колір і пристосовуватися до доби.

Втеча із вогню в полум’я

У дні вшанування другої річниці Революції Гідности одеські активісти закладали пам’ятний знак, щоб потім (колись!) на цьому місці встановити монумент борцям за нову Україну. Як на мене, місце обрали вдало — на площі перед обласною адміністрацією. Вдало, бо Одеська адміністрація, як і Одеська міська рада, в часи Революції шкварчала на київський Майдан злістю і ненавистю. В столицю задля підтримки янукоїдів споряджали поїзди підтримки, переважно із бюджетників та студентів, а для ворогів Майдану влада в Одесі створила режим абсолютного комфорту. У раді на Думській звили кубло «тітушки». Дім профспілок, з якого так і не вивітрився дух обкому КПРС, віддали під штаб контрреволюції, побіля над наметовим містечком і барикадами розвівалися російські триколори, гриміли заклики створювати Одеську народну республіку. Що трапилося у цьому кублі 2 травня 2014-го відомо, а ось чого трапилося — притомного аналізу досі нема.

Майбутній монумент, який би увічнював героїв Революції Гідности, мав нагадувати чиновникам, що йтимуть на державну службу, про зрадництво і підлість їхніх попередників. На відкриття знака до невеликої групи патріотично налаштованих одеситів прийшли голова обласної ради, висуванець від президентського блоку, та представники інших політичних сил. Прогресивних. І тут трапився конфуз.

Заледве голова облради взявся виголошувати «речь», як із публіки вийшов чоловік і сказав приблизно так: ідеєю Революції Гідности була розбудова суверенної України, остаточне позбавлення російського ярма. За це і кров лилася. Тож чи не був би пан голова настільки люб’язний, аби, як персона офіційна, перейшов із мови нашого ворога на державну. Голова ради, зауважу побіжно, державною мовою володіти зобов’язаний. Але на таку пропозицію щиро здивувався і відповів, що українською не вміє. Коли дійшла черга промовляти представникові «Молодої Батьківщини», той заявив, що українською володіє. Але говорити буде російською. Принципово. «Потому что это язык большинства одесситов».

Довкола мовного питання в Україні стільки накручено, що приєднуватися до безглуздих і безплідних сперечань на цю тему сенсу немає. І в нашому випадку йдеться зовсім не про мову, а про кореневу систему, форму, зміст і межі імперських впливів на сьогоденну Україну. Вони не просто взаємопов’язані, це таке ж ціле, як вибудувана із блоків піраміда — висмикни один, і конструкція валиться. Із суми впливів, традицій та стратегії розвитку нації і народжується політичне життя суверенних країн. Або не народжується. І тут доречно поставити питання — чи є ми насправді суверенною державою? Он усі російські засоби інформації, як і їхній президент та прем’єр, стверджують — «недогосударство».

Задля об’єктивної і чесної відповіді доведеться повернутися до подій давніх.

Як на мене, проголошуючи незалежність, Україна й українці, надто поспішно, без необхідного осмислення, перегорнули одну із найбільш драматичних сторінок своєї історії — колоніального життя у складі Російської імперії. За мовчазною суспільною згодою Україна зробила вигляд, що колонією і не була. Скоромовкою зазначили, що так, не все гаразд було від Переяслава до Біловезької пущі, але що було — минуло, ось тепер нове життя, історія із чистого аркуша і гопак у шароварах. «Кто старое помянет, тому глаз вон». Чому і задля чого ми це зробили — нема відповіді. Скоріш за все, із бездумности. І відбулося приблизно те, що буває із лінькуватим і не надто старанним учнем, який пропустив важливу для розуміння предмету тему. У подальшому навчанні ця прогалина постійно стає каменем спотикання, нерозуміння. І немає ради — тільки повернутися до прогалини і вивчити матеріал.

Природа колоніалізму загадкова, якщо не містична. У його витоках лежить почасти вроджена агресивність людської спільноти, але більше таки набута у певних історичних обставинах. Це потім імперії задля виправдання своєї агресивности придумали і несення культури та науки відсталим тубільцям, і долучення їх до скарбниці світових надбань та ще казна що. Гола ж правда полягає у тому, що колонізація насправді була і завжди буде синонімом загарбання чужих земель, відбиранням їх у близьких сусідів чи заокеанських народів та їх уярмлення. Загарбання — гола ідея і будівельний матеріал імперій. Не ресурси, не поклади, не життєвий простір. Жодна із європейських країн не страждала на перенаселення, а Росія і поготів, але нестримна сила вела їх за моря-океани, щоб прирощувати свою територію і привласнювати чуже.

Усі імперії починалися у ранньому чи пізньому середньовіччі, а розвалювалися у нас на очах вже у ХХ столітті. Й усі сьогоденні політичні процеси у світі так чи інакше обумовлені тими вирами, які завжди супроводжують гибель імперій. Хай би як давно це не відбувалося. Однією з останніх конала імперія Російська, яка мала амбітну претензію на світове панування. Її геополітичні впливи і справді не мали кордонів і сягали від Індокитаю до Африки, країн Орієнту та Европи, схід якої безпосередньо перебував у васальній залежності від Москви. Дим і курява від розвалу CРСР досі нам застять очі і заважають виконати ту домашню роботу, яку давно зробили як поневолювачі, так і поневолені інших імперій — осмислити надбання і втрати епохи колоніалізму. Втрати — обов’язкове завдання.

Більш як чотирьохсотрічна епоха імперій стала темою багатьох світових художніх текстів, наукових досліджень і кінематографа. Головна тема цих творів — взаємини носіїв західної культури і західних знань та досвідів із «тубільцями». Перелік авторів довший, ніж список кораблів у Гомера. І майже перед кожним зніми капелюха — від Дефо, Діккенса, Кіплінга, Конрада чи Селіна до Пушкіна, Лермонтова і Толстого, Міцкевича, Шевченка і Рильського. Всю художню літературу і кінематограф усіх імперій об’єднує спів на славу імперіалістичної потуги своїх націй. Тубільці у цих творах завжди тупі, ледачі, примітивні. Варвари. Інша справа — економічні, соціологічні, культурологічні і політичні студії. Вони досліджують не стільки процеси колонізації, як її наслідки для колонізаторів і поневолених. Спільною стала думка, що колоніалізм мав важкі наслідки для обох сторін. Підкреслюю — для обох. Попри те, що людські і природні ресурси колоній справді сприяли зростанню економік метрополій. У чому шкодили, питання окреме.

У нашому політичному просторі це поле досі не оране. Україна вимірює як своє минуле, так і сьогодення не фактами, а легендами і міфами, витвореними імперською ідеологією. Один із них, найбільш поширений, про спільне коріння і спільну долю, про три пуди разом з’їденої солі, про рівність і братерство. А як брати — то яка ж нерівність?

Розвал СРСР дещо нагадував розірвання шлюбу по-азійськи. Через провину, справжню чи надуману, чоловік там виганяє жінку у чому та стоїть, що на ній — те і її. Звідси традиція, що азійська жінка завжди носить на собі всі прикраси, хай би вони і заважали порати худобу чи ткати килим. Так і союзні республіки одержали, що було на їхніх землях. Метрополія ж успадкувала все інше — зведений старанням усіх республік промисловий потенціал, транспорт-ну інфраструктуру, оборонні комплекси, закордонну власність та золотовалютні запаси. Хрестоматійний приклад, як уже після проголошення незалежности Україна все іще переказувала в Москву на рахунок «Ощадбанку» мільярди рублів. Якщо міряти від Івана Лютого, який і закладав підвалини Російської імперії, жодній нації не вдалося вирватися із її лещат. Навіть Фінляндія, яка після 1917-го існувала позірно самостійно, була оплутана такими міжнародними зобов’язаннями й умовами, що фактично до останнього часу перебувала під управлінням Кремля. Тож наша «втеча на ривок» у 1991-у, допоки Москва не оговталась, була виправданою. Бідний — не мертвий.

Свобода давала усім новим незалежним державам можливість модернізувати своє життя, стати рівнею країнам европейського світу. Чому вийшло у Польщі, більш-менш склалося у країн Балтії, важко, але не буксує у Болгарії й Румунії, а у нас пішло через пень-колоду?

Якщо говорити про економіку, то СРСР був унікальним утворенням серед інших імперій тому, що його провідна сила — Росія — не страждала вибагливістю і прагненням до високої якости стандартів життя. Радянці навіть хизувалися, що їм байдуже, якого рівня в країні повсякденні товари і послуги. «Зато мы делаем ракеты и перекрыли Енисей». Тож технологічна відсталість усіх галузей господарки була для пострадянських держав запрограмована. Й умовою позбавлення цього колоніального спадку мав бути рішучий розрив із радянським економічним простором. Україна ж трималася за нього, як воша кожуха, із тупою впертістю. Ідеологеми братерства, спільної долі та інші марення успішно завели нашу економі-ку у глуху безвихідь.

Приклад із учорашнього 2013-го. Напередодні підписання Угоди про асоціацію з ЄС група промисловців із Лівобережжя й Донбасу била чолом до Януковича з проханням відкласти процедуру хоч би на рік-два. Чому? Уся наша харчова, металургійна і хімічна промисловість, казали вони, орієнтована на Росію, там ринки і прибутки. Ніщо наше у Европі не витримає конкуренції. Логічно? Тільки на перший погляд.

У нульові роки Україна вийшла на світовий ринок соняшникової олії. Не маючи досконалих технологій, наші аграрії постачали, переважно в Европу, олію першого і єдиного віджиму. Її вихід на одиницю ваги насіння був близько 40 відсотків. Майже вдвічі менше, як у західних виробників. Але технологічну відсталість супроводжувала висока якість! Попит був шалений, і щороку обсяги експорту збільшувалися. Скоро громом із ясного неба стала експертна оцінка, що українські посівні площі соняшника не можуть давати стільки олії. А глибші лабораторні дослідження Заходу показали, що іще вчора запашна українська продукція мало що вже не пахне, а містить великий домішок відпрацьованого машинного масла, щоправда, добре очищеного. Це було нечуване шахрайство. Кілька років наших аграріїв за це не пускали і на поріг західного ринку. Нікого не цікавило, «бодяжили» олію всі чи хтось один. Неписане правило навіть не колективної відповідальности, а національної репутації стало для виробників уроком і поштовхом до модернізації галузі. І сьогодні Україна у світовому рейтингу експортерів посідає провідне місце.

Звичайно, якби вся наша олія із машинним маслом постачалася в Росію, соняшникові «королі» досі нічого б не модернізували і не вдосконалили. Ринок бере? Піпл хаває? І на здоров’я. Тепер підставимо замість соняшникової олії назви продукції, яку гнали на російський ринок наші промисловці чи харчовики. І стане зрозуміло, чим приваблива для бізнесменів Росія. Не випадком же будував пан Порошенко кондитерську фабрику у Липецьку, а не у Польщі чи Угорщині, щоб конкурувати з німцям чи французами. Росія заманює невибагливістю, низькими вимогами до якості і бездонністю ринку споживання.

Захапавши в часи приватизації цілі галузі виробництва із вже тоді застарілими технологіями, наші промисловці і бровою не повели, щоб модернізувати їх. Вони витискали із цехів, фабрик і комбінатів максимум прибутку, не вкладаючись у модернізацію. Й ось тепер над Запоріжжям чи Горлівкою, Дніпродзержинськом чи Кривим Рогом не висять ядучі дими. Але не тому, що металургійні комплекси подбали про фільтри. Гіганти металургії чи хімії стоять. І не тому, що у світі нема попиту на феро-сплави, сталь, мінеральні добрива. Вартість і якість української продукції не пролазять у вузькі ворота конкуренції на світових ринках. Згадаймо для прикладу, як у радянські часи у щорічних «битвах за врожай» наша зернозбиральна техніка втрачала третину зерна. Це були втрати технологічні, конструктивні. Звичайно, що молода Україна мала вкладатися в інновації й модернізацію, розвивати машинобудування. І в часи президента Кучми такі спроби справді були, виробничі гіганти нахвалялися ось-ось випускати сучасні тролейбуси, зернозбиральні комбайни і трактори.

Так само як комбайни, жіноча білизна, чоловічі костюми, взуття чи побутова техніка — все кроїлося за принципом невибагливости. Чому? Бо держава тонула у злиднях, а колоніальна свідомість і ментальність першого покоління україн-ських капіталістів хотіла тільки прибутку. Але цим вони і копали собі яму, в яку впадуть, тільки-но замаячить вступ до ЄС. Бо «залізна завіса» давно впала, ми відкрили свій ринок для світу, й у ці ворота гунула маса товарів. Ми дуже виручили Штати та Европу, скуповуючи їхні старі зернозбиральні комбайни, старі трактори і бувалі у вжитку автомобілі, трамваї, технологічні лінії легкої промисловости. Це, безумовно, дало їм поштовх до подальшого розвитку і нових технологічних проривів. Але нас, незалежну Україну, відкинуло на курне узбіччя Третього світу. Нові капіталісти — вухом і вусом не вели. Їх могла змусити до інноваційної політики українська влада. Та вона вже була зліпком із цього ж таки дикого капіталізму, будувати суверенну державу не тільки не вміла, а й не підозрювала, що таке завдання перед нею стоїть.

В історичному просторі є такий мандрівний сюжет. Конкістадори захопили терени одного із племен Нового світу, аборигенів прогнали, а на їхніх землях у стратегічно вигідному місці збудували фортецю. У цьому форпості протікало звичне для оборонного укріплення життя — шикування, муштра, навчальні стрільби і т.д. Потім фортеця втратила своє значення, конкістадори відпливли, залишивши після себе тільки мури. А аборигени повернулися. Через товщу часу етногра-фічна експедиція набрела на їхнє поселення і ледь не вмерла із захвату і подиву. У поселенні стояли бамбукові гармати, плем’я вранці шикувалося із бамбуковими мушкетами і шаблями, віддавало вождеві почесті і виконувало всі його примхи. А вождь щиро скаржився на сусідні племена, які не підкоряються йому, хоч його народ живе за правилами білих прибульців.

Змавпована українським правлячим класом з імперської модель економічної політики й управління стала шляхом до катастрофи. Якщо хочете — шляхом в нікуди. У безвість. Така Україна категорично чужа для економіки Заходу, не вписується у стандарти оборонних військових союзів. Тому наші наукові школи, досягнення у культурному житті сприймаються, радше, як екзотичне явище, а не грань європейської традиції.

У кожній національній невдачі не буває одного винуватця. Їх щонайменше двоє — влада і народ. Й іще невідомо, чия вина в українській катастрофі більша.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).