Роздуми про політичну кризу

Основна боротьба на самознищення велася і, на жаль, ведеться у Верховній Раді, де псевдокоаліційні й опозиційні фракції настільки захопилися азартним протистоянням та змаганням за свої вузькопартійні інтереси, що вже забули про те, для чого вони при-йшли в парламент, а саме для порятунку української держави в час найтяжчих після Другої світової війни випробувань — у час російської агресії. На мій погляд, більшість нардепів, прикриваючись пустопорожньою балаканиною про захист народних інтересів, дбали і дбають лише про власні рейтинги і рейтинги своїх політичних сил, виявляючи абсолютне несприйняття альтернативної думки, повне небажання і нездатність домовлятися, досягати консенсусу і компромісу, усувати розбіжності під час нормальної дискусії, без образ, таврування і голослівних взаємних звинувачень у «запроданстві та зраді». При цьому власна правота і непогрішність зводиться в абсолют й істину в останній інстанції. Напевно, ніхто із них ніколи не чув про відомий вислів великого Вольтера: «Мені ненависні ваші переконання, але я готовий віддати життя за ваше право висловлювати їх».

Навіть вороги інколи змушені домовлятися. То чому ж не можуть це зробити «соратники і побратими» по коаліції, тим більше, що це їх прямий обов’язок? Звісно, наполегливо працювати, не пропускати пленарних засідань, брати участь у роботі комітетів, пропонувати проекти законів, програм і реформ, аргументовано й доказово викривати недоліки функціонування різних гілок влади, брати на себе відповідальність за все, що діється в країні, набагато важче, ніж займатися дешевим піаром і популізмом та паплюженням колег — вчорашніх союзників і побратимів.

Що сталося 16 лютого?

Але повернемося до того, що сталося у парламенті місяць тому — 16 лютого. Півгодинний звіт А. Яценюка у ВР цього дня був суто формальним, оскільки всі вже багато разів чули від нього в різних варіаціях те, що він сказав. Потім ще понад три години виступали депутати, голови парламентських комітетів та лідери фракцій, які, здебільшого, нещадно і подекуди істерично та образливо (Ю. Луценко, Ю. Тимошенко, О. Ляшко,

В. Рабинович) критикували прем’єра та уряд. Основні претензії до Кабміну А. Яценюка висловлювалися не раз, і вони загальновідомі. Проте, на мою думку, головним мотивом претензій до прем’єра є не стільки констатація відсутності ефективного впровадження необ-хідних реформ, скільки боротьба за рейтинги та важливі посади в уряді.

На завершення «історичного й істеричного засідання» Верховної Ради відбулося голосування: 247 народних депутатів визнали роботу Кабінету Міністрів та прем’єра незадовільною, але за резолюцію про недовіру уряду голосів «чомусь» забракло. Як відомо, відставку уряду підтримали лише 194 депутати при потребі 226 голосів, що викликало здивування, розгубленість й обурення як у парламенті, так і по всій країні. Втім, як на мене, нічого страшного не сталося. Якщо ви-знали роботу уряду незадовільною, але у відставку його не відправили, це означає, що він має працювати далі, виправляючи ті численні недоліки, на які йому вказали.

Відразу після голосування лідери фракцій «Самопомочі», Радикальної партії Ляшка та «Батьківщини» звинуватили президента і прем’єра у «змові з олігархами». В ефірі різних телеканалів і в соцмережах почали поширюватися різноманітні конспірологічні версії про «олігархічний переворот», про «договірняк» між прем’єром і президентом, оскільки, мовляв, нові парламентські вибори не вигідні для них та їхніх політичних сил — «Народного фронту» і «Блоку Петра Порошенка «Солідарність».

16 лютого в ефірі одного з телеканалів Ю. Тимошенко заявила, що народним депутатам нібито пропонували хабарі в розмірі 1 млн дол., щоб вони не голосували за відставку уряду А. Яценюка, але при цьому лідер «Батьківщини» не назвала ні прізвищ, ні обставин спробу підкупу обранців, що робить її заяви пустопорожніми, таким собі «сотрясанием воздуха».

17 та 18 лютого «Самопоміч» і «Батьківщина» вийшли з коаліції. О. Ляшко заявив, що його Радикальна партія вийшла з коаліції ще 1 вересня 2015 року, проте й досі це не оформлено юридично, як передбачено регламентом ВР, оскільки депутати від цієї партії не забрали свої індивідуальні письмові заяви про членство в коаліції. Лідер фракції «Опозиційного блоку» Ю. Бойко виступив з дуже дивною, на мій погляд, заявою про те, що його фракція не голосувала у повному складі за уряд А. Яценюка, оскільки… «не хотіла брати участі у цьому спектаклі» (?). Якби ж усі депутати фракції «ОБ» проголосували за відставку уряду, то для цього набралося б достатньо голосів — 229. Але схоже, що екс-«регіонали» керуються безпринципним принципом: чим гірше для нинішньої влади — тим краще.

Згідно із законом «Про Кабінет Міністрів України», за відставку уряду можна голосувати лише один раз упродовж однієї сесії Верховної Ради. Друге таке голосування буде можливим лише після 2 вересня, коли почнеться друга сесія парламенту в цьому році. Юридичних підстав для проведення повторного голосування під час нинішньої сесії ВР за резолюцію про недовіру уряду нема. За Конституцією, у разі розпаду чинної коаліції парламенту дається місяць для того, щоб створити нову. Якщо ж це не вдається, президент може розпустити парламент й оголосити позачергові вибори.

Таким чином, уряд А. Яценюка має залишатися до осені, зберігаючи імунітет від звільнення, але за умови збереження або переформатування коаліції, яка де-юре ще зберігається, і тому нема підстав рахувати 30 днів від моменту розвалу коаліції для оголошення нових позачергових парламентських виборів. До того ж, президент лише має право у цій ситуації розпустити парламент, але не зобов’язаний це обов’язково робити. Він може дати парламентарям додатковий час на формування нової коаліції. Ще 17 лютого під час зустрічі з депутатами від партії БПП «Солідарність» П. Порошенко висловився категорично проти перевиборів парламенту і виходу його фракції з коаліції.

А ще сказав, що з власної ініціативи уряд А. Яценюка у відставку не відправлятиме. І цієї позиції президент наразі дотримується.

Отже, жодних юридичних підстав вимагати відставки А. Яценюка й очолюваного ним уряду нині нема. Тим більше, що коаліція «Європейська Україна» поки що де-юре зберігається, оскільки до її складу, навіть без депутатів трьох фракцій, які вийшли з коаліції («Батьківщина», «Самопоміч» і РПЛ), входить 232 депутати: 213 — члени фракцій БПП і «НФ», 19 — позафракційні. При цьому кількість коаліціантів може зрости за рахунок позафракційних, бо згідно з рішенням Конституційного Суду від 2010 року «...окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції, мають право брати участь у її формуванні…» Не виключено також, що бодай одна із трьох фракцій може повернутися до парламентської більшості за умови виконання таких вимог: відставка А. Яценюка (лише добровільна), заміна генерального прокурора, внесення змін до Конституції, переобрання ЦВК та ухвалення нового виборчого законодавства з нормою про відкриті партійні списки.

Із 22 лютого до 15 березня була зроблена перерва в пленарних засіданнях парламенту, щоб нардепи могли попрацювати в комітетах і зустрітися з виборцями. Проти цього виступили керівники деяких фракцій, які наполягали на проведенні консультацій у парламенті за участі президента для обговорення питання про переформатування коаліції та перезавантаження уряду А. Яценюка, а також визначення для нього програми невідкладних дій до кінця 2016 року. Однак цього не відбулося. Позачергові тритижневі «канікули» парламенту породили чутки, домисли, взаємні звинувачення політиків, але аж ніяк не варіант виходу із політичної кризи.

Криза — можливість оновлення

Особисто мене дивує вимога відставки прем’єр-міністра А. Яценюка після того, як парламент цього не зробив 16 лютого. Пропонувати нову кандидатуру на цей пост сьогодні нема жодних юридичних підстав. Та все ж, кулуарно і неофіційно такі спроби робляться. Називаються кілька кандидатур на той випадок, якщо Арсеній Петрович не витримає морального тиску і сам подасть у відставку. Але, думаю, він цього не робитиме. Останнім часом А. Яценюк зробив кілька заяв щодо своєї можливої відставки, які можна звести до такої тези: можете зняти мене з посади прем’єр-міністра законним способом — знімайте, а не можете, то, як сказав, «треба навчитися перегортати сторінку і закопати сокиру війни. Криза — це завжди можливість, і ми зобов’язані цю можливість використати для політичної стабілізації ситуації у країні».

На мій погляд, це цілком логічна і слушна заява. Чітку позицію фракції «НФ» озвучив також її голова М. Бурбак: уряд буде готовий піти у відставку тільки тоді, коли буде офіційно запропоновано кандидатуру нового прем’єр-міністра, повний склад нового Кабміну і його програму. Сьогодні ж офіційних пропозицій кандидатури на пост прем’єр-міністра ще не було, та й не може бути, поки в парламенті не створена нова коаліція. Але створення якісно нової коаліції з тих же політичних сил практично неможливе. Може бути якесь обмежене переформатування коаліції, але її основа залишиться тією, що й була досі.

Запропонувати просто інше прізвище на пост прем’єр-міністра замало. Люди мають знати, що це за кандидат, який у нього досвід роботи в урядових структурах, який авторитет у суспільстві, як він збирається виправляти недоліки уряду А. Яценюка, яку пропонує програму виходу з економічно-соціальної кризи і подальшого розвитку держави, які має погляди на реформування недосконалої пострадянської державної системи в Україні. Все це потрібно знати для того, щоб не міняти шило на мило.

Останнім часом пропонують призначити технократичний уряд, який не залежав би від політичних партій. Так, це доцільно зробити, але, на мій погляд, це може стосуватися лише заступників міністрів, керівників департаментів, радників та інших рядових співробітників. У всьому світі переважна більшість прем’єр-міністрів і міністрів — це, передусім, політики. Інакше, навіщо тоді створювати коаліцію в парламенті, що передбачено Конституцією, якщо вона не делегуватиме політиків на посади міністрів в уряді? Звісно, полі-тики, яких призначають на посади міністрів, мають бути компетентними у відповідних сферах. І вони повинні обов’язково проходити жорсткий і прозорий конкурс, а не просто бути креатурами тих чи інших політичних сил. А щоб міністрів-політиків «не заносило», куди не треба, в міністерствах слід якнайшвидше відновити інститут державних секретарів — високо-професійних фахівців, але на якісно новому і кращому рівні, ніж це було при президентові Л. Кучмі. Міністри-політики можуть змінюватися, а державні секретарі мають працювати на постійній основі.

Щодо технократа на посаді прем’єр-міністра, то він однозначно буде дуже слабким, оскільки не матиме за плечима політичної сили, яка його підтримуватиме. На прем’єра-технократа легко тиснути, навіть якщо це професіонал високого рівня. Саме тому уряд повинен очолювати надзвичайно досвідчений та авторитетний урядовець-економіст і водночас популярний, харизматичний і сильний політик нової генерації.

Як не мене, саме таким є Арсеній Петрович Яценюк, який у свої 42 роки має великий досвід державної і політичної діяльності. Як відомо, він двічі був міністром економіки — АРК та України, має ступінь кандидата економічних наук, бездоганно володіє англійською мовою, працював першим заступником керівника НБУ, у 2005 році був на посаді першого заступника голови Одеської облдержадміністрації, у 2007-у посідав пост міністра закордонних справ, у 2007—2008 роках очолював Верховну Раду. І, нарешті, вже два роки керує урядом у надзвичайно тяжкій ситуації, в якій опинилася наша країна внаслідок російської агресії та активі-зації «п’ятої колони». Як політик він створив та очолив дві партії — «Фронт змін» і «Народний фронт».

А. Яценюк має високий авторитет серед керівництва і політиків західних держав. Іншими словами, Арсеній Петрович — унікальний спеціаліст-урядовець і політик, яких поки що не так багато в нашій країні. Саме такий діяч має очолювати уряд України, і ми маємо дати йому ще один шанс разом з усіма нами створити нову державу. Думаю, саме з цього й виходила частина народних депутатів, яка не проголосувала 16 лютого за відставку Кабміну А. Яценюка.

Вважаю, призначення навіть найдостойнішої нової людини на пост прем’єр-міністра аж ніяк не призведе відразу до поліпшення економічної ситуації в країні. Скажімо, якщо уряд завтра очолить Ю. Луценко, Ю. Тимошенко, Н. Яресько, А. Садовий, В. Ковальчук, Б. Ложкін, О. Ляшко, А. Турчинов, П. Клімкін чи

В. Демчишин, то, по-перше, чим вони кращі від А. Яценюка за рівнем організаторських здібностей і досвіду роботи в державних структурах на високих посадах? По-друге, що вони можуть зробити? Швидко запровадити цілу низку реформ? Збільшити зарплати і пенсії? На 50% знизити тарифи на комунальні послуги? Заткнути дірки в бюджеті? Анулювати приватизацію державних підприємств і продаж державних земель? Знизити ціни на предмети першої необхідності для народу? Звільнити Крим і Донбас? Маю великий сумнів, що вони все це зроблять. З іншого боку, чому ми маємо чекати ще рік чи два, поки названі вельмишановні особи вчитимуться (окрім Ю. Тимошенко) працювати на посаді прем’єра, якщо А. Яценюк уже пройшов цей непростий вишкіл?

Уся проблема у нас не стільки в недолугих керівниках, скільки в недосконалій і неефективній державній системі. За такої системи ніхто з очільників, навіть найгеніальніших і найпорядніших, не зможе бути успіш-ним. Саме ця недосконала державна система поро-джує регулярні політичні кризи у нашому суспільстві. А щоб змінити систему, треба не рік і не два, а щонайменше 10—20 років. Попередніх 25 років не вистачило, бо серйозно нічого не робилося для запровадження нової європейської державної системи. Були лише спроби косметичного ремонту пострадянської, яка виявилася навіть гіршою від радянської.

Шляхи виходу з політичної кризи

Після тритижневої перерви в пленарних засіданнях парламенту пошуки виходу з політичної кризи знову відновилися. Сьогодні різні політичні сили і політологи висувають різноманітні варіанти виходу з кризи, штучно створеної безвідповідальними україн-ськими політиками і законодавцями. Як на мене, є три можливі шляхи виходу з нинішньої парламентсько-урядової кризи: 1) добровільна відставка прем’єр-міністра А. Яценюка, 2) проведення нових позачергових парламентських виборів, 3) переформатування парламентської коаліції і перезавантаженняуряду А. Яценюка.

Щодо першого варіанту, то, на мій погляд, Арсеній Петрович має достатньо міцні нерви й сильну волю, та й не та він людина, щоб зробити «подарунок» своїм опонентам і піти добровільно у відставку. І правильно зробить. Стратегічні рішення, які стосуються долі держави, повинні мати правову основу, а не базуватися на емоціях, інтригах, кулуарних домовленостях і навіть на даних соцопитувань. У неділю, 13 березня, у традиційному телезверненні А. Яценюк заявив про те, що готовий прийняти будь-яке законне рішення колег про свою відставку, але добровільно залишати пост не збирається. Непоступливість Арсенія Петровича ламає всі плани тим, хто вже почав проводити кастинг можливих претендентів на прем’єрське крісло.

Щодо другого варіанту виходу із кризи, то, переконаний, проведення позачергових парламентських виборів в умовах війни є вкрай небезпечним, оскільки це призведе до послаблення української влади в цілому, зокрема до ще більшого гальмування запровадження реформ у країні, що викличе розчарування і негативну реакцію з боку Заходу, без підтримки якого Україна не вистоїть в конфронтації з путінською Росією. До того ж це посилить агресивні і підривні дії Кремля проти України і дасть можливість Путіну заявити: «видите, мы же говорили, что киевская хунта не способна управлять государтсвом!» А ще проведення нових парламентських виборів без внесення відповідних змін до Конституції і виборчого законодавства, без давноочікуваної зміни складу ЦВК, аж ніяк не призведе до якісного оновлення ВР. Якщо ж нових парламентських виборів не вдасться уникнути, то українські виборці мають зробити все можливе для того, щоб жоден з нинішніх нардепів не був знову обраний. Жоден! Не можете працювати і домовлятися, йти на компроміси — нічого вам робити в парламенті!

Отже, залишається третій варіант виходу з кризи — переформатування парламентської коаліції і перезавантаження уряду. По суті, Верховна Рада 16 лютого дала А. Яценюку ще один карт-бланш, ще один шанс здійснити довгоочікувані реформи в країні, які бодай трошки покращили б життя простих українців. Якщо ж до осені або до кінця року Кабміну А. Яценюка цього не вдасться зробити, тоді вже точно Верховна Рада буде зобов’язана відправити цю команду у відставку.

15 березня Кабмін оприлюднив свій план дій на 2016 рік. На думку багатьох експертів, цей план досить якісний, з конкретними цілями і завданнями, термі-нами реалізації і результатами. В його основі — 379 конкретних, предметних завдань, які уряд зо-бов’язався виконати за підтримки парламенту і пре-зидента. Кожне завдання містить чітко визначені заходи, відповідальних виконавців, терміни реалізації та очікувані результати. Повний текст документа доступний на урядовому сайті. Чому б не дати Камбіну А. Яценюка ще один шанс виконати цей план бодай наполовину?

У цій складній ситуації надзвичайно важливою є ефективна взаємодія між прем’єр-міністром і президентом. 10 березня в інтерв’ю турецькому телеканалу TRT World, відповідаючи на питання про політичну кризу в Україні, П. Порошенко вкотре категорично відкинув можливість оголошення ним позачергових виборів Верховної Ради і зазначив, що готовий співпрацювати з будь-яким прем’єр-міністром. При цьому він наголосив, що парламентські політичні сили мають знайти вихід із ситуації, що склалася, і заявив про готовність прийняти будь-який вибір парламенту. Відповідаючи на питання про своє ставлення до прем’єр-міністра А. Яценюка, П. Порошенко сказав: «У мене фантастичні особисті взаємини з прем’єр-міністром.

Я вважаю, що він — реформатор і що він робить відмінну роботу». Але це було сказано в Туреччині, хоча й на весь світ. Було б бажано, якби це саме Петро Олексійович сказав у своїй офіційній заяві у Києві. Хотілося б також знати, в чому саме полягає «фантастичність» особистих відносин між президентом і прем’єр-міністром, оскільки їх особисті взаємини можуть бути лише офіційними і публічними, допоки вони обіймають свої посади. А ще хотілося б, щоб ці взаємини були конструктивними і такими, які сприяли б виходу із нинішньої політичної кризи та подальшому розвитку нашої держави.

Олексій ВОЛОВИЧ.