Зловісні примари минулого

Для міста статтею витрат на вирішення цього питання є виготовлення нових табличок з номерами та назвами вулиць. А от скільки у нас збереглося старих покажчиків? Хіба не доводилося блукати вулицями, шукаючи потрібний номер, бо на будинках нема нумерації? Для Білгорода-Дністровського, на жаль, це звичне явище. Міській владі потрібно було давно оновити таблички-вивіски. Перейменування вулиць — прекрасна нагода для цього. Адже після ухваленого рі-шення сесії управління житлово-комунального господарства замовить і встановить таблички з новими назвами. Вартість такої таблички (взято з  прикладу витрат іншого міста) сьогодні становить приблизно 150 гривень. Тож, наприклад, перейменування вулиці Радянської чи Димитрова (кожна завдовжки чотири квартали) коштуватиме міському бюджету по 2400 гривень (з розрахунку чотири таблички на квартал), а довгі вулиці, як-от Сверд-лова та Дзержинського (кожна має 10 кварталів разом з провулком) — по 5400 гривень, що є незначною сумою для міста (для порівняння: щорічні витрати на «почесних громадян» становлять 120000 гривень). Якщо сьогодні ми змінюємо назви 25 вулиць, то навіть якщо припустити, що кожна вулиця має 10 кварталів, цілком вкладаємося у суму 135000 гривень. Що ж стосується заміни табличок у приватному секторі, то це питання вирішує сам власник. Нема такого закону, який зобов’язував би це робити. Не потрібно також буде міняти документи на право власності. Вони залишаються дійсними.

Можливо, для когось сума (85 коп.), яку необхідно витратити на перереєстрацію, значна, зважаючи на нестабільну ситуацію в країні. Проте, на мій погляд, тільки коли духовне збагачення українців стане первинним, тоді прийде покращення і матеріальне. Примітивний приклад: м’яко кажучи, не комфортно жити на вулиці Каїна й одночасно спокійно ходити у православний храм та сподіватися на милість Божу. Справжній християнин зрозуміє це. Так само не можна жити на вулиці Радянській і ходити у болгарську церкву, занапащену тим режимом, розграбовану, перетворену на спортзал, а потім на відхоже місце всяких пустоголових пройди-світів.

Як можна змиритися з тим, що мешкаєш на вулиці, названій ім’ям убивці: Дзержинського, Свердлова, Леніна, Котовського тощо? Можна, звісно, призвичаїтися жити з цими фантомами ганебної історії, як оце жили досі і живемо зараз, але це означає жити без надії, а в такому разі не слід сподіватися на щасливе майбутнє без насилля та безладу. Пам’ятаєте: як корабель назвеш, так на ньому й попливеш? Інженер «Титаніка» на запитання репортерів відповів: «Титанік» такий надійний, що навіть сам Бог не зможе його втопити». Чи то була правда? Відповідь не забарилася, всім відомо. Так колись такий же «титанік» — радянський союз республік «свободних» — теж канув у Лету, залишивши по собі лише пам’ять у вигляді назв вулиць — привидів минулого. Й от яка штука: ці привиди ніяк не щезнуть і вже 25 років торохтять кістками темними ночами, лякаючи перехожих. Усі оті Лазо, Орджонікідзе, Фрунзе та інші «джентльмени удачі»  кривавої громадянської війни. Що вони зробили доброго, що не суперечило б принципам християнської моралі. Ніхто не сумуватиме за ними.

У нашому місті жив колись відомий в Україні і за кордоном письменник Павло Наніїв. Мало хто знає, що автор історичного роману «Тричі продана», автобіографічної повісті про Голодомор «Лозинова труна» і багатьох інших визначних творів, у тому числі з краєзнавства Одещини, мешкав на вулиці Першотравневій, біля «Гавані». Він був за-сновником туристичної галузі в нашому місті, автором  текстів буклетів про Білгород-Дністровський, фортецю, збирачем легенд Аккермана. Впевнена,  що його книжки є в кожній родині містян. Тутешні літератори добре пам’ятають цю Людину з великої літери і з повагою ставляться до творчості Павла Наніїва. Втім, і досі нема ні пам’ятної дошки на будинку, де жив письменник, ні назви вулиці на його честь, а минуло вже півтора десятиріччя від його смерті. Переконана: жодна людина не скаже, що він не гідний вшанування, однак чомусь мовчать і його численні друзі, і журналісти, і топонімічна комісія.

А ще треба згадати й увічнити пам’ять Вікентія Пенькевича, видатного бесарабського хірурга, який упродовж кількох післявоєнних десятиліть врятував велику кількість наших земляків. Оперуватися до нього їхали з усієї України. Багато найкращих сучасних хірургів навчалися у нашого Вікентія Пенькевича, коли проходили інтернатуру. Навіть попри те, що не було ні приладдя, ні належної діагностичної апаратури, за дефіциту всього — ліків, систем, шприців, витратного матеріалу, видатний хірург бездоганно проводив операції і за своє недовге життя подарував тисячам людей здоров’я. Без сумніву, він був Лікарем від Бога, яких народжуються одиниці, і тепер з’явилася нагода віддячити йому.

Вулицю Калініна, на якій була чи не єдина  на всю Ізмаїльську область хірургічна лікарня (нині пологовий будинок) було б  справедливо назвати не Олімпійською, а Вікентія Пенькевича. Чому зараз деякі знавці топоніміки, вважаючи себе істиною в останній інстанції, намагаються кулуарно нав’язати громаді свою, на їхній погляд, найкращу у всіх сенсах назву? Причому, як мені здається, нічим не аргументовану. Невже розташований на нинішній вул. Калініна занедбаний стадіон якимось чином притягне за вуха Олімпіаду у наші «Великі Васюки»?

Вважаю, що  в справі перейменування вулиць треба мати волю, бути сміливим і справедливим, адже там житимуть, покоління за поколінням, майбутні аккерманці. А зараз більше схоже, що місцеву владу влаштовує виконати закон про декомунізацію задля галочки і перейти від радянсько-комуністичної топоніміки на московсько-царсько-«історичний» варіант. Справді, якийсь злий дух витає над нашим краєм. Що залишається для українських назв?

Якщо розглядати процес перейменування з позицій заміни топонімів лише тоталітарного режиму, то матимемо місто з центральною вулицею Михайлівською. Така назва існувала за царату, виходить — «історична». Якщо пропонованим проектом передбачається заміна більшовицьких топонімів і повернення тих «історичних», то замість пам’ятника Леніну матимемо пам’ятник імператору Михайлу (увічнено царя Михайла Романова — діда несамовитого Петра І).  А сумний Тарас Григорович Шевченко (пам’ятник біля виконкому), що все життя боровся з російським царатом, стане ще сумнішим і розгубленішим. Ото порадуємо «русскій мір» таким  історичним симбіозом.

Історія не любить слів «якщо» та «якби». Але на мить порушимо це правило й спробуємо уявити, що могло б статися з нашим народом, якби не було Запорозької Січі. Очевидно, тоді зовсім не постала б Україна, не постав би український народ, згинувши, як згинули багато племен і народів, розтерзані ворогами, розтоптані жорстокою дійсністю. Наш народ існує тому, що на його захист стали мужні лицарі Запорожжя. Наперекір усім обставинам вони вибороли нам право жити на своїй землі і бути українцями. І як буває прикро, коли чуємо про воєнне мистецтво римських легіонерів і не маємо уявлення про ратну майстерність запорожців. Знаємо про подвиги Ганнібала і не знаємо про подвиги Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Івана Сірка... До слова, відомі козаки Сірко і Палій бували в нашому місті, намагалися чинити опір туркам, хоч і безуспішно.

Ну а якщо уявити, якби не було Київської Русі, не було ні князя Володимира, ні Хрещення. Усі бесарабці, скоріш за все, прийняли б мусульманство і досі були б під владою Османської імперії. Не було б ні Молдови, ні Румунії — лише племена зі сходу, як і завжди нападали б на ці землі, щоб  асимілювати нас у велику «родину» довічних боржників монголо-татарської орди. Не подобається така перспектива? Тоді чому  Михайлівська? У нас що, нема ні волі, ні фантазії, ні розуму назвати вулицю на честь князя Київської Русі Володимира? Адже ця назва влаштує всіх, бо є історично нейтральною. Втім, якщо мати сміливість, то можна пере-йменувати вулицю Леніна на Шевченка так, як у 1949 році перейменували вулицю Пушкіна на Лесі Українки, а Олександрівську — на Пушкіна. Тоді зробили саме таку «рокіровку».

Ось уривок з радянської газети (див. фото). Зауважте, що рішення приймалося за «рознарядкою» зверху ще 11 жовтня 1947 року, без узгодження з жителями міста, яким під час голодомору 1946-го—1947-го було байдуже усе, що не стосувалося їжі. Почекали два роки... й перейменували, посилаючись на заздалегідь ухвалене рішення виконкому, без згоди мешканців. Проковтнули? Так, бо, дякуючи Богу, наші пращури не знали ані історії, а ні «героїв»  Громадянської війни, тому що до 1940 року були у складі Румунії.

Наші діти, молодь зараз виховуються на іменах активних борців за Незалежність України. А в нашому місті хоч хтось знає, крім тих, хто там проживає, де вулиця Богдана Хмельницького? Скажу: вона далеко від центру, десь на глухих задвірках. А тим часом вулиці Суворова, Кутузова, Ушакова — довгі й розлогі — розташовані у самому історичному центрі. Чи потрібні Україні російські полководці-заво-йовники тоді, коли в Росії закривають українські школи? Нещодавно в Оренбурзі зрівняли з землею пам’ятку культури — будинок, у якому жив на засланні Тарас Шевченко. То хто там шанує нашу історію?

Історією треба не просто цікавитися, її необхідно досконало знати. Вона не просто минуле народу, це його жива душа. Той, хто її не знає, ніколи не зрозуміє свого народу.

Відгриміла Революція Гідності. У містах і селах України з’явилися свіжі могильні горбики, під якими вічним сном сплять безвусі юнаки і мужні чоловіки, позбавлені життя кремлівськими агресорами. Портрети полеглих на стендах та білбордах нагадують нам про криваві злочини російських зайд. Історія України має новітніх Героїв, захисників Вітчизни, в тому числі аккерманців: прикордонників Григорія Горчака, Михайла Кабака, Олега Кислицького, бійця добровольчого батальйону «Азов» В’ячеслава Кирилова, військовослужбовця Павла Іващенка, вбитого на Дерибасівській  Ігоря Іванова. Вони захистили Батьківщину і наш спокій. Коли називали вулицю ім’ям Тимчишина, ніхто не сумнівався у справедливості цієї назви: міліціонер загинув, виконуючи свій службовий обов’язок. Чим відрізняється цей подвиг від подвигу прикордонників на КПП «Довжанськй», які захищали українську землю? Тільки калібром снарядів російських «градів», якими розстрілювали наших хлопців з-за кордону.  Всі, хто загинув за те, щоб ми мали мирне життя і цілі будинки,  заслуговують на вшанування їхньої пам’яті у назвах вулиць, шкіл, бібліотек.

Тетяна ДЕРКАЧ.
м. Аккерман.