Як живеш, об’єднана громадо?

Тетяна ЖАРСЬКА, великомихайлівський селищний голова:

— На голому ентузіазмі не проживеш, як не старайся. А ось коли цього року наша доходна частина збільшилася у 2,5 раза (і це без врахування освітньої і медичної субвенцій, які громаді гарантує держава), то можна вже говорити про бодай якийсь розвиток, про реальні плани, нехай і йдеться не про великі гроші. Це лише початок.

Усередині лютого сільські громади обрали сімох старост, четверо з яких — це нові люди, котрих треба вчити керувати спільнотою, адже робота, за яку вони взялися, — складна і низькооплачувана, тоді як рівень відповідальності — зашкалює. Це добре відчувається сьогодні, коли витрати біжать попереду зібраних доходів, коли люди вже зараз хочуть бачити зміни на краще, мало розу-міючи той факт, що ніхто нам нічого не принесе під поріг, що самі мусимо заробляти і жити на зароблене.

Ось чому ми, схваливши програму соціального розвитку на 2016 рік, активно почали проводити роз’яснювальну роботу серед населення. Особливо серед тих, хто продовжує задарма користуватися громадськими земельними ділянками сільгоспризначення за межами населених пунктів, серед власників не приватизованого нерухомого майна, який не обкладається податком, тощо.

Ці питання допоки не узгоджені законодавчо, тож доводиться переконувати людей, що не можна самих себе дурити, що сплачені ними податки підуть на спільні громадські потреби.

Олександр ЧУМАК, маразліївський сільський голова (Білгород-Дністровський район):

— Хто сьогодні на селі має гроші? Зрозуміло, фермери. Вони нині — наша надія й опора. Ми почали з того, що згуртували всіх керівників фермерських господарств та одноосібників, які без вагань, що, по правді, для мене особисто було несподіванкою, активно зголосилися надавати необхідну фінансову підтримку для розвитку та благоустрою населених пунктів і їх інфраструктури.

Ці люди добре розуміють, що вони користуються громадською землею, тяжкою працею селян, і що вони не для когось, а самі для себе, вскладчину, прокладатимуть і хороші дороги, і протягнуть водопровід, для своїх дітей та онуків придбають шкільні автобуси, обладнають зупинки тощо.

От чому ми раніше не об’єднувалися та не вчилися жити самостійно, а все чекали манни небесної та якогось дива?

Віталій ЛОЗОВ, розквітівський сільський голова (Березівський район):

— Якщо хочеш, щоб люди йшли за тобою, — йди до них. Я так і роблю.  Люди сподіваються на краще, але вислуховую чимало й критики на всіх і на все, особливо з боку нашої сільської інтелігенції, яка об’єднання громади сприйняла якось насторожено і навіть вороже.

Я розумію чому. Держава сьогодні гарантовано оплачує їхню працю, а що буде завтра, коли утримання закладів ляже на плечі громади? Ми не зберемо таких грошей. А людина, спеціаліст, яка ви-вчилася, набула досвіду, яка взяла на себе фахову відповідальність, — безоплатно не працюватиме.

З того, що мали, ми, наприклад, провели капітальний ремонт системи опалення дитячого садочка села Котовське, розчистили узбіччя доріг довкруж сіл, бо жили вже, як вовки в хащах, замовили проект документації для облаштування внутрішнього туалету у школі в Ставковому…

Для розбудови громади потрібні великі гроші, яких у нас зроду-віку не водилося. І нам не рівнятися до багатих громад, де і бюджети, й інфраструктура, і люди живуть — не бідують. Тому ми хочемо подавати гранти і програми, розраховуючи на міжнародну підтримку, поки її обі-цяють, але нам дуже потрібна допомога в оформленні таких складних документів. Згаємо дорогоцінний час — залишимося ні з чим.

Я тепер добре розумію, що нам, керівникам об’єднаних територіальних громад, ще треба вчитися і вчитися, детально розбиратися в усьому. Я особисто, зізнаюся, не до кінця розібрався, які саме повноваження отримав разом з посадою, які маю сфери впливу на  громаду. Допоки на мені лише відпові-дальність, про яку щораз нагадує районна влада, тоді як допомоги від неї, як і підтримки, — нуль.

Підготувала
Ніна ЗАЛЕВСЬКА.