Духовна подорож, мета якої — Пасха

Кожен, хто пережив бодай раз у житті ту єдину в світі радість великодньої ночі, «світлішої від сонячного дня», розуміє це. Але про що та радість? Чому ми можемо співати в час великодньої заутрені: «Нині все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні»? В якому сенсі ми «смерті святкуємо умертвління, пекла знищення, іншого життя вічного початок»? На всі ці запитання є одна відповідь: Нове Життя, яке майже дві тисячі літ тому просіяло з гробу, було дане всім, хто вірує в Христа. Воно було дане нам у день нашого хрещення, коли, як говорить апостол Павло, ми «поховані з Ним через хрещення в смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми почали ходити в оновленні життя» (Рим. 6:4).

Кожен з нас отримав цей дар нового життя, отримав здатність прийняти його і жити з ним. Дар цей радикально змінює наше ставлення до всього на світі, включаючи смерть. Він дає нам змогу радісно проголошувати: «Смерті немає!» Хоча тут ми ще лицем до лиця зустрічаємо смерть, і колись вона прийде по нас. Та ми віримо, що своєю власною смертю Христос перемінив саму сутність смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Пасхою — переходом у Царство Боже, перетворюючи найбільшу з трагедій в остаточну перемогу: «смертю смерть подолав» (знищив Своєю смертю смерть). Христос зробив нас співучасниками Свого Воскресіння.

Така віра Церкви, стверджена незчисленною кількістю святих. А все ж хіба не помітно з власного щоденного досвіду, що надто рідко ми справді маємо ту віру, що ми постійно губимо і зраджуємо те Нове Життя, отримане як дар, і що в сутності ми живемо так, ніби Христос не воскрес із мертвих, як наче ця непорівнянна за своєю вагомістю подія нічого для нас не значить? Причина цього — наша слабкість і неспромога жити постійно «вірою, надією і любов`ю» на тому рівні, на який вивів нас Христос, коли Він сказав: «Шукайте найперше Царства Божого і правди Його» (Мф. 6:33). Ми забуваємо про це, нам завжди ніколи, ми занурені у щоденні турботи. Гріх робить наше життя знову «старим» — нікчемним, темним, позбавленим будь-якого сенсу: безглузда мандрівка до безглуздого кінця. Інколи ми усвідомлюємо певні свої гріхи і каємося, та все ж не присвячуємо себе тому новому життю, яке Христос дарував нам. Ми живемо так, ніби Христос ніколи не приходив. І це є гріх, трагедія і біль нашого часу.

Ми знаємо, що покаяння — початок і умова справжнього християнського життя. Перше слово Христа, коли Він почав проповідувати, було: «покайтеся». Але що таке покаяння? Грецьке слово «метанойя» (покаяння) означає не тільки розкаяння, але рішучу, хоча іноді й болісну, важку, зміну розуму. Розум повинен змінитися! Від гріха і турбот, від тлінності і знищення розум повинен, змінившись, повернутися до того стану, який спочатку дарував людині Бог. Покаяння є процес всього життя, от чому покаяння потрібне і людині, що вперше усвідомила свій гріх, і святому, що досяг великих висот подвижницького життя. «Я з Христом розіп’явся, і вже не я живу, але живе в мені Христос!» — говорить апостол Павло. І ми повинні задуматися: а хто в нас живе? І принести плоди покаяння.

Покаяння — це коли грішник відмовляється від свого гріха, виганяє його зі своїх думок й ухвалює остаточне рішення — не робити більше цього; як написано: «Так залишить нечестивий шлях свій, а беззаконник — помисли свої».

Щире каяття виявляється не в короткочасному жалі, а в справжній зміні способу життя. Коли ми відчуваємо священний трепет і жах при думці, що можна спекулювати на милосерді Божому. Справжнє розкаяння приносить плоди, які доводять реальність розкаяння.

Навіщо ж нам потрібне покаяння і як привносити його у життя? Великий Піст дає нам відповідь на ці питання. Великий Піст — справжня школа покаяння, в якій кожна людина повинна щорічно заглиблювати свою віру, переглянути своє життя і, настільки це можливо, його змінювати. Піст — це рука допомоги, протягнута нам Церквою, яка може приготувати нас до того, щоб зустріти Світле Христове Воскресіння не тільки як дозвіл їсти, пити і відпочивати, але як дійсний кінець вітхого (старого) у нас, як вступ до нового життя.

Великий Піст є час покаяння і наближення до нашої земної та небесної Пасхи — нашого визволення, до Царства Небесного. Час Великого Посту — це час покаяння й очищення. Без покаяння нема очищення, а без очищення нема спасіння. Покаянням виправдався митар, прощено грішницю, покаяння відкрило благорозумному розбійнику райські врата, через покаяння був прощений і відновлений у чині апостольському апостол Петро, який відрікся від Господа.

Істинному покаянню передує, за вченням Церкви, одна необхідна умова — прощення образ і примирення. Всі ми живемо в суспільстві, у кожного з нас по-своєму складаються відносини з людьми. Ми зобов’язані розуміти одне одного і допомагати одне одному, бо тільки тоді, носячи тягарі один одного, можна виконати закон Христовий (Гал. 6, 2).

Чому ж потрібно прощати своїх ближніх? Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління самого Господа. «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний, а коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить провин ваших» (Мф. 6, 14-15). «Отже, — говорить в іншому місці слово Боже, — все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7, 12): хочете бути прощеними — прощайте; хочете бути любимими — любіть; хочете бути неображеними — не ображайте. Та й у молитві Господній, котру дав нам Сам Бог, ми просимо: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12). І якщо ми говоримо неправду перед Богом, така молитва не принесе нам ні миру, ні Божого благовоління.

Господь надасть нам у дні Великого Посту Свою допомогу в справі покаяння. У Його Церкві створені такі служби для віруючих, які різноманітними засобами і шляхами впливають на наше грішне серце, щоб ми, як вівці, які заблукали, могли повернутися в двір Небесного Отця.

Леонід ЗАТОВСЬКИЙ,
протоієрей.