Від доброго кравця все до лиця

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. І справді, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, — надзвичайно широкий. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, чим він займався, ким був. Серед цього розмаїття першооснов знаходимо і пов’язані з професійним заняттям виготовлення одягу, простіше кажучи — кравцем. Це одна з найдавніших на землі професій — одягати людей.

Якщо сказати, що кожна українка від народження кравчиня, то в цьому нема перебільшення, бо голка та нитка супроводжують її із самого малку і допоки бачать очі. Пам’ятаєте, як у вірші

П. Грабовського «Швачка»:

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти...

Ці рядки ми знаємо ще зі шкільних років. У них усе нелегке життя жінки, руками якої був пошитий і вишитий весь одяг українців.

І хоч слова «кравець» і «швачка» близькі за своїм значенням, але певні відмінності все ж мають.

Кравці — це фахівці, які можуть виконати технологічну обробку будь-якого, навіть найскладнішого, вузла одягу і зібрати всі його деталі в готовий виріб.

Відомий француз Гійом Ле Вассер де Боплан у своєму «Описі України» писав про козаків, що між ними немало досвідчених знавців всіх ремесел, серед яких — «шевці, бондарі, кравці та ін.».

Професія кравців має дуже давню історію і в усі часи вважалася вельми почесною, адже від їх таланту і смаку залежав зовнішній вигляд як простих людей, так і високопоставлених персон. Це було пов’язано з тим, що аж до кінця ХІХ ст. кравці займалися всіма етапами виготовлення одягу — від проектування моделей до пошиття.

Секрети кравецького мистецтва накопичувалися впродовж тисячоліть. Проте найбільшого підйому майстерність виготовлення одягу досягла з винаходом швейної машини.

Основним одягом козаків, а за ними й усіх чоловіків-українців були сорочка, шаровари, шапка та жупан. Крім пошиття, одежу здобували і на війні, як трофей.

Козацький одяг був простим. Переслідуючи звіра безкраїми степами, глибокими яругами, непролазними лісовими хащами, вкладаючись на ночівлю просто неба, висиджуючи у засідках по кілька годин у грузькому болоті та густому очереті, запорожці зовсім не нагадували славетних західноєвропейських лицарів на королівських вечірках у дорогому вбранні.

Але з плином часу, з одного боку — вдалі війни, з іншого — сам розвиток життя, багато змінилося у поняттях і побуті запорізьких козаків. Розбивши татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили із собою безліч грошей, одягу і дорогих тканин. На війні здобували собі шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, смушкові шкури тощо. Вони хоч і любили гарно вдягатися, але перше берегли свою честь, тому не дуже переймалися дорогим одягом, у якому, бувало, й на коня не видерешся, як у Т.Г. Шевченка у «Гайдамаках»: «Хвалилися гайдамаки, / На Умань ідучи: / «Будем драти, пане-брате, / З китайки онучі».

1763 року гетьман Кирило Розумовський підписав спеціальну інструкцію щодо козацького одягу, згідно з якою жупан мав бути сукняним, темно-синього кольору, з червоними вилогами, підперезуватися червоним поясом. Під ним — білий піджупанок і білі штани. Шапка з чорної смушки і низьким дном. Плащ повинен бути синім. Традиційним одягом запорожців вважався кармазиновий жупан, широкі шаровари, чоботи та шапки із суконним дном. І все це (і не тільки це) було зроблене руками українських ткачів, кравців, шевців, вишивальниць, які своє вміння демонстрували за допомогою простих засобів, що збереглися й до сьогодні як основне знаряддя праці кравців, — голки та нитки. Адже в ті далекі часи існували незаперечні вимоги до одягу різних верств суспільства, обмеження низьких станів у використанні дорогих тканин, хутра, коштовностей, кольорових тканин.

У добу Гетьманщини формується національний костюм, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства.

Своєрідно розвивався у цей період одяг міського населення. Ткацтво виділилося в окреме ремесло. А найголов-ніше те, що і серед самих кравців почалася (сьогоднішньою мовою) спеціалізація. Найменувань одягу та атрибутів, які його супроводжували, було так багато (а з часом ставало ще більше), що кравці вважали за доцільне займатися кожному своєю справою: кому шити костюми, кому — жупани, а кому спеціалізуватися на модному одязі чи святковому вбранні — варіантів було багато.

У ті далекі часи заможні українці любили похизуватися закордонним вбранням, переважно польським, російським, угорським і, безумовно, німецьким чи австрійським. Особливим попитом користувалися німецькі фраки, які були значно коротшими від інших європейських. Завозити їх з-за кордону було невигідно, бо статури людей різні — піди вгадай, кому підійде. Ці фраки в Україні називали  к у ц а м и, тож і за кравцями, які спеціалізувалися на їх пошитті, закріпилася ця назва. Так поруч  із  к р а в ц е м  з’явився  к у ц, фахівець з пошиття коротких німецьких фраків.

Але кравці шили не тільки одяг. Час вимагав від них більшого. Подивіться на сучасну жінку: ви не побачите жодної без сумочки. Скажемо більше: сумочка для неї — найнеобхідніший аксесуар її індивідуальної суті. Тому вона так ретельно вибирає її. І не приведи Господи, якщо в колеги чи подруги з’явиться подібна — свою не носитиме. Тому в часи, про які ведемо мову, жінка шукала майстра, що знався б на пошитті дамських сумок, і замовляла собі ексклюзив.

Такого майстра в Україні у XVIII—XIX ст. називали б о р д ю ж а, від українського «бордюк» або «бурдюк», за аналогією з тваринним бордюком, з якого шили ексклюзивні сумки, з наступним художнім оздобленням. Такі сумки не намокали під дощем, не мали численних швів, були ви-тривалими у користуванні. Сьогодні їх уже не виготовляють, але прізвисько фахівця із часом стало спадковим прізвищем.

Збереглася й назва українського міста Суми, яке у давні часи було центром з виробництва сумок, особливо дорожніх. Придивіться уважно до картин тих часів, і ви обов’язково побачите суму в її багатофункціональності: школяра із сумою, портфелем чи рюкзаком (що є теж сучасним різновидом давньої суми), сліпого кобзаря з поводирем, за спиною якого обов’язково висить сума подорож-нього, тощо.

А скільки разів у певній ситуації ми кажемо: «Від суми не зарікайся...» або «Погано жити тому, кому Бог послав суму».

Модернізувалися всі ті сумки, але їх необхідність для людини залишається незамінною.

А починалося все з простого — голки з ниткою, бо в народі кажуть: «Без сокири — не тесляр, без голки — не кравець». Саме вона, голка, подарувала українцям цілу низку професій, від назв яких утворилися прізвища: Кравець, Кравченко, Кравчук, Куц, Куценко, Бордюжа, Сумченко, Штука, Швець, Шевчук, Швачка і, нарешті, Шевченко, яке носив наш великий Кобзар.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.