Якби колосся вміло говорити...

Спасибі тітці Густі!

Українська земля багата на талановитих людей. Але що виводить їхні долі на злітну смугу до висот? Вдача, характер, гени, обставини? Один має розкішну бібліотеку, зібрану різними людьми, а в книжку й не загляне. А другий не вважає за клопіт ходити за десять кілометрів до сусідньої школи, аби освітити душу знаннями.

Саме стільки ходив до найближчої десятирічки і Микола Кіндрук — із села Романівка Романовського району (колишнього Дзержинського) до села Врублівка, що на Житомирщині.

Хлопчина змалку зазнав сирітства. У 1941-у, коли йому було п’ять років, на фронті пропав безвісти його батько  Онисим Олександрович, а через рік померла мати — Пелагея Федорівна. Миколу разом з його старшими сестрою та братом забрала до себе рідна тітка Густя (певно, Устина), в якої було семеро своїх дітей. Пам’яті цієї жінки слід вклонитися до землі. Вона всіх десятьох уберегла, попри тяжкий час окупації, виховала. Щоб дати раду дітям, вдень і вночі ткала рядна. Звісно, ті підсобляли, зокрема Миколка намотував прядиво на шпульки, а ще пас гусей, збирав у полі колоски...

З низин і вершин

По війні, закінчивши школу, Микола вступив до Житомирського сільгоспінституту, де здобув професію агронома. А далі щабель за щаблем піднімався по висхідній лінії, пізнаючи аграрну науку, так би мовити, з низин — колгоспних полів і з вершин — аспірантури в Українській сільськогосподарській академії. Саме в ті часи він серйозно перейнявся дослідницькою роботою, яка невдовзі привела його до славнозвісного Миронівського НДІ селекції та насінництва пшениці (з 1972-го), а звідти — до Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення, розташованого в Одесі (з 1976-го), де й знайшла його заслужена слава. Це зразок непростої долі сільського юнака, котрий прагнув до знань і, незважаючи на труднощі, досяг своєї мети.

Гай-гай, бачили б його тепер — корифея — батьки чи тітка Густя, яку він називав матір’ю...

Історія однієї лабораторії

Із 1976-го по 2002 рік Микола Онисимович завідував лабораторією насіннєзнавства та стандартизації. Це цікава сторінка не лише в його біографії, а й в історії країни.

Як згадує в своїй книжці «Селекційно-генетичний інститут. 100 років» відомий вчений-селекціонер Савелій Лифенко, «на початку 60-х років минулого століття в країні виникла ситуація, за якої насіннєзнавство як наука практично припинило своє існування. Причини — кадрові: старі, раніше добре відомі фахівці відійшли від науки за віком або були ще в довоєнні роки репресовані через надуману підозру в заподіянні шкоди соціалі-стичному будівництву. Не було налагоджено ґрунтовних досліджень з насіннєзнавства й у країнах РЕВ...» Під тиском агрономічної громадськості уряд у 1960 році ухвалив рішення про відкриття в галузевих НДІ лабораторій насіннєзнавства, в тому числі й в Одесі.

Ця історія ще раз свідчить про те, що аграрна наука не завжди йшла верстовим шляхом. Її збивали на манівці лисенковщина, ігнорування генетики та сва-вілля окремих компартійних чиновників... Однак попри все вона поверталася на свої позиції. І саме завдяки таким цілеспрямованим і працьовитим натурам, як Кіндрук. За його участі колектив лабораторії досяг таких вагомих досягнень, що завдяки їм у 1999 році Селекційно-генетичний інститут набув ще й статусу Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення.

Відзначимо ще один факт. Державної премії Микола Онисимович був удостоєний за працю на тему «Формування збалансованих екосистем виробництва національного насіння пшениці озимої». Це, треба сказати, колективна розробка, в якій десять колег з різних дослідницьких закладів доповнюють один одного, але — увага! — всі вони у своїх судженнях базуються на результатах діяльності Кіндрукової лабораторії.

У 2006-у ця структура увійшла до відділу насінництва, а Микола Онисимович став його головним науковим співробітником.

Здобутки, які вражають

З іменем вченого часто пов’язується числівник «перший» чи вислів «один із перших». І це справді так. Він одним з перших розробив новий напрям у насіннєзнавстві — екологію насіння, окреслив визначальні її чинники, виконав великий обсяг робіт з агроекологічного обґрунтування насінництва озимої пшениці. Разом з колегами створив еколо-гічну модель формування врожайних властивостей насіння і на її основі опрацював метод їх прогнозування у виробничих умовах. На підставі проведених до-сліджень з екології насіння вперше в Україні виділив зони гарантованого, стійкого, нестійкого та ризикованого насінництва озимої пшениці.

А ще вчений зробив помітний внесок у розвиток стандартизації й сертифікації насіння. Разом зі своїми колегами підготував нову колекцію цього процесу та на її основі розробив перші національні стандарти на сортові та посівні якості насіння, на терміни та визначення понять у насінництві, на методи випробування насіння. Удосконалив методику інспектування сортових посівів.

За участі вченого розроблялися проекти законів «Про насіння» та «Про насіння і садивний матеріал»... Можна й далі перелічувати здобутки Миколи Онисимовича і лише дивуватися: де він черпає небуденну енергію для своїх справ?

Скільки золота в колосі?

Праця Миколи Кіндрука є зразком служіння українському, споконвічно хліборобському, народові. Але як його досягнення та й узагалі дослідження і відкриття аграрної науки позначаються на обсязі насіннєвої продукції та гарантії її високої якості? Чи поверне Україна собі славу світової житниці?

Розмірковуючи над цими питаннями, Микола Онисимович каже:

— За кількістю зерна, яке сьогодні Україна експортує, вона посідає друге-третє місця серед інших держав. Але потенціал нашої країни значно більший. Адже нові сорти, створені селекціонерами нашого інституту академіком Савелієм Лифенком, Миколою Литвиненком, Анатолієм Лінчевським та іншими, дають змогу одержувати по сто і більше центнерів зерна з гектара. Проте в нашій області в середньому отримують 22—28 центнерів, а 40 центнерів уже вважається добрим показником. Виникає питання: чому, скажімо, в Саудівській Аравії, де нема ніякого чорнозему, на піску отримують заповітні сто центнерів, а в нас ні? Тому, що під такі врожаї треба підвести відповідну технологічну базу, враховуючи попередників, систему удобрення та догляду за посівами, боротьбу з хворобами і шкідниками. В аравійських шейхів на все це, в тому числі на оптимальний полив, є кошти, а в українських фермерів нема. Сподіваємося, що рано чи пізно ситуація зміниться на краще. А зараз треба будь-якою ціною вберегти українські землі, які є неоціненним багатством, від розбазарювання. Уже сьогодні світ постав перед продовольчою кризою, і в цих умовах зернове господарство України набуває особливого значення.

На життєвій ниві

Микола Онисимович — натура багатогранна. У вільний час він разом з дружиною Любов’ю Степанівною — неабиякі квітникарі. Вони перетворили подвір’я своєї приватної оселі в приміському населеному пункті, де зараз проживають, на зразкове. До речі, гарна ідея: якщо змінювати світ на краще, то ліпше почати з власного будинку. Приємно, що у День селища подружжя удостоюється дипломів і призів. Втім, звичайно, не це тішить господарів, а привабливий вигляд і гармонія барв їхнього обійстя.

Та чи не найбільшою пристрастю Миколи Кіндрука стала політика. Знаємо його як активного борця за незалежність України і демократичні цінності. Було, він гуртував довкола себе однодумців у Селекційно-генетичному інституті, за що мав клопоти з КДБ. Чотири роки очолював Народний український університет, де регулярно читалися лекції для патріотично налаштованих громадян.

Микола Онисимович був членом проводу Одеської обласної організації Народного руху України, обирався делегатом кількох з’їздів НРУ. Після відомого розколу в Русі, стежачи за розбратом націонал-демократів, став одним із фундаторів створення в жовтні 1999-го партії «Єдність» та два роки очолював її обласну організацію. За задумом засновників, нова сила мала згуртувати патріотів. Не сталося...

Сьогодні інша ситуація, інші політичні конфігурації, але, як і раніше, на порядку денному залишається єдність. Ет, шкода, що Миколі Онисимовичу свого часу довелося вибирати між політикою і наукою. Він і досі переконаний, що без справжньої, а не показної єдності не може бути незалежної України, її святих людей і щедрої хлібної ниви.

Бачення майбутнього

— Україна має стати надсильною аграрною державою, — переконаний Микола Онисимович. — Для цього необхідно докласти чимало зусиль з упрова-дження в сільське господарство досягнень аграрної науки, прогресивних технологій (no-till- технологій) у землеробство, використання високоврожайних сортів і високоякісного насіння, новітніх засобів захисту рослин тощо. І головне — щоб держава допомагала в цьому, а не обкладала фермерів і селян непосильними податками, щоб створювала сприятливий інвестиційний клімат та надавала дотації виробникам сільськогосподарської продукції, щоб ті могли через Аграрний банк отримувати дешеві кредити — не більше трьох відсотків ставки — для придбання техніки, пального, добрив та пестицидів. Це, зрештою, дасть можливість для потужного розвитку аграрного сектора, а водночас і для відро-дження занедбаної промисловості та інших галузей економіки.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Від редакції: сьогодні, 3 березня, Миколі Кіндруку сповнюється 80 років. Колеги, друзі та рідні сердечно вітають ювіляра з цим вагомим життєвим ужинком і зичать йому доброго здоров’я, нових наукових здобутків та родинного затишку.

Колектив «Чорноморських новин» приєднується до всіх добрих слів на адресу Миколи Онисимовича і бажає йому нажати ще з копу щасливих літ.