Сорокоуст: монологи в просторі чорного

Зараз це видається симптоматичним, адже нині саме на ці землі принесена ззовні війна, і виставка — реакція на це лихо. Організатори імпрези у преамбулі прес-релізу посилаються на символічність цього числа в Святому Письмі. Нагадаю, що в церковній службі Сорокоуст — це особлива, посилена молитва за здоров’я або упокій християнських душ.

Експозиція справляє сильне враження. Уявіть собі замкнутий темний простір кімнати, стіни якої за-драпіровані чорним, із вкрапленнями локального освітлення на окремих групах робіт. Твори майже одного формату розташовані ланкою по її периметру. У центрі цього простору розміщений екран, а за ним — монументальна, дещо плакатна, багатозначна робота Вікторії Грозивчак «Без назви». Вона — у центрі фронтальної стіни. Під нею — своє-рідний вівтар, що складається з чорного низького подіуму, на якому поставлені сорок свічок. Вони були запалені під час від-криття виставки в пам’ять загиблих у війні на Донбасі. Простір доволі де-пресивний, але й в ньому є місце для надії. Відчувається велика робота організаторів над формуванням екс-позиції.

Ця виставка — своєрідна інсталяція. Експозицію потрібно сприймати в ансамблі, також музейному просторі та контексті нашого турбулентного часу. Маємо справу з мистецтвом концептуальним, де ідея є визначальною. Представлені роботи — «на злобу дня». Мета проекту — викликати потужні емоції у глядача. Деякі картини набули майже сакрального змісту — вони творилися впродовж сорока днів.

Як сприймають митці свій час через призму невизначеної війни та загострення політичної кризи в країні? Художникам була запропонована своєрідна програма для написання твору. Потрібно було відповісти на чотири запитання: «Як почувається художник у період переоцінки цінностей?»; «Як ви почуваєте себе в час неоголошеної війни?»; «Скільки часу ми будемо перебувати у владі власних ілюзій?»; «Скільки років ми будемо поневірятися по пустелі обману, лицемірства і цинізму можновладців?»

Формат статті не дозволяє охопити всі аспекти виставки, але хотів би виділити декілька, на мій погляд, знакових творів. Про однин із них говорилося вище — це «Без назви» Вікторії Грозивчак. В ньому жорстко окреслений контур домінуючого німого обличчя; в погляді відчуваються відчай, тривожне запитання й обережна надія. Поряд — робота, яка є сучасною інтерпретацією теми «Вавилонської вежі»: над безмежним пустирем височить хмарочос, перед яким відбуваються абсурдні двобої сотень сумоїстів («Єва та сини» Артура Ізрайляна). Засудження агресії, нищення основ життя виражені в інсталяції Лілії Климової «Війна з сокровенним» — перифраз ікони «Богоматері з немовлям», представленої в загрозливому мілітарному оточенні.

Твір Лариси Дем’янишиної «На роздоріжжі» визначає для автора питання світоглядного вибору: жіноча напівфігура, що звернена у відкритий простір, представлена на тлі драматичного чорно-червоного (символ боротьби — нижня частина полотна) і просвітленого блакитно-жовтого (верхня частина), яка виражає ідею неминучого просвітлення і вселяє надію.

У контексті пошуку свого місця під сонцем сприймається психологічний натюрморт в інтер’єрі Єви Йолкіної «Роздуми про еміграцію», якою автор своєрідно висловлює реакцію на існуючий стан речей у державі, свою громадянську позицію. Чи є вихід із складної життєвої ситуації? Дивлячись на хитромудрі сплетіння застиглих напівабстрактних форм у картині-ромбі «В лабі-ринті» Ігоря Варєшкіна, здається, глядач має володіти занадто великою уявою, щоб ствердно відповісти на це запитання.

Одна із центральних картин виставки, на мою думку, твір Асі Гудименко «Сорокоуст»: зображення сорока ангелів у молитві зі свічками, де домінуючим є силует сумного ангела, напівпрозорого в світінні. Він сприймається субстанцією духовною. Дуже вдало в кольорі переданий молитовний стан: переважають золотисті та блакитні тони. Влучним є ключове колористичне рішення в картині Марини Яндоленко «Доброго ранку, Зелена пташко!», яка переносить нас у затишний і мрійливий світ дитинства. Дівчинка пише листа. Полотно побудоване на сполученні блакитних, рожевих та зелено-золотистих барв і випромінює радість та щастя.

Щоб повніше показати спектр настроїв учасників проекту, виділю роботи, в яких автори не ховаються від суворої і тривожної реальності й відкрито говорять про війну, славлячи мужність наших воїнів. Це свого роду публіцистичний живопис — картини Валерія Цоніна «Ти моє все» і Сергія Кириченка «Три танкісти. Мазута». Цікаві рішення також представили в своїх композиціях Ірина Добровецька («Весна прийде»), Жанна Дрига («Південний хрест»), Анжела Голодецька («Земля»), Марина Богайчук («Молитва»), Сергій Лиховид («Укроп»), Сергій Лучишин («Натюрморт зі свічкою і гільзою уніфікованого набою 30 калібру»), Ірина Вишневська («Жертви інформаційної війни»). Серед учасників виставки також відомі художники: Сергій Бєлік, Ігор Божко, Сергій Савченко, Микола Овсійко, Олег Недошитко, Сергій Папроцький та інші.

Ідею проекту сформулювала його співкуратор Марина Яндоленко, і її слова хотілося б навести на завершення статті: «Боже, зараз дуже потрібна твоя допомога і захист! Намалюємо молитву в Небо, отримаємо підтримку Світла і Сил небесних!».

То скільки ж років «ми будемо поневірятися по пустелі обману, лицемірства і цинізму можно-владців?» Якщо приймати запропоновану символіку чисел, то більший відтинок часу нами вже пройдено...

Володимир КУДЛАЧ.