Я — європейка

Загрозу знищення української духовності, християнської моралі розумів великий патріот України князь Василь-Костянтин Острозь-кий. Він жив на Волині, де своїм коштом заснував Острозьку слов’я-но-греко-латинську академію. Це було в 1576 році. Він намагався взяти все краще з європейського способу життя та зберегти українські державницькі й церковні традиції. В Острозькій академії втілювався досвід вчених Кракова, Падуї, Рима. Там у 1581-у була надрукована «Острозька Біблія» та інші цінні книги. Випускниками цієї академії були Іван Вишенський, а також Іов Борецький та Єлисей Плетенецький, які пізніше разом з Петром Могилою заснували Києво-Могилянську академію. Острозька академія функціонувала 60 років, з них 28 — після відходу у вічність Василя-Костянтина Острозького. Не випадково в перші роки незалежності патріоти відновили цей навчальний заклад і поширювали знання про нього. Про це я прочитала в газеті «День». На жаль, у шкільній програмі таких фактів нашої історії ще нема.

У Києво-Могилянській академії навчалися студенти з багатьох країн Європи. Професором там працював Мелетій Смотрицький, автор першої граматики нашої мови, син першого ректора Острозької академії. Професори цього навчального закладу заснували Московський університет. Цар Петро І спеціальним указом посилав на навчання в Києво-Могилянську академію синів своїх бояр. Після Переяславської угоди її зробили суто релігійним закладом, а згодом вогонь європейської освіти цього навчального осередку зовсім загасили.

У моїй родині дуже шанується «Кобзар». Я часто перечитую Шевченкові рядки, звернені до Б. Хмель-ницького, котрого, на відміну від І. Мазепи, Москва любила: «Ой, Богдане, Богданочку, нерозумний сину, нащо продав Україну, за що вона гине?» Довго не розуміла глибини цих слів. Тепер вважаю, що погубити Україну російський «брат» хотів, забороняючи українську мову, замовчуючи славну нашу історію. Багато йому вдалося, що дуже помітно в нашій славній Одесі, де й сьогодні скрізь панує російська мова.

Коли після закінчення навчання в Петербурзькій імперській художній академії Шевченко повернувся в Україну, то зійшовся з передовими людьми Києва, які за-снували Кирило-Мефодіївське братство. Братчики не ставили за мету змінити державний устрій. Вони лише декларували справедливість, рівність і волю людей всього слов’ян-ського світу, тобто кожної нації в Європі. Професор Київського університету Микола Костомаров на основі своєї праці «Книга буття українського народу» підготував два документи — «До братів-українців» та «До братів великоросів і поляків», у яких підкреслювалося, що Україна буде непідлеглою ніякій державі «в Союзі Слов’янськім». Царська влада перелякалася, бо хіба можна допустити таке самочинство українців у державі, міністр внутрішніх справ якої офіційно стверджує, що української мови не було, нема і бути не може?! Братчиків покарали порівняно легко — вислали жити в різні міста Росії. Засудили на 10 років солдатчини лише Шевченка, із забороною писати і малювати, бо його твори будили свідомість народу, бо він добре розумів, «за що гине» його рідна Україна.

Значно жорстокіше карала Москва українців за часів Радянського Союзу. Навіть фізично знищувала найталановитіших. До 20-ї річниці Жовтневої революції, 3 листопада 1937-го, в Карелії було розстріляно 201 українця зі світовим іменем. Варто  добре усвідомити цю трагедію Сандармоху, щоб зрозуміти, чому напередодні самогубства в 1933 році Микола Хвильовий орієнтував своїх читачів: «Геть від Москви!», й переконатися, що наш шлях — лише з Європою. Більшовицька влада добре розуміла, якщо народ позбавити його митців, учених — людей, здатних творити духовність нації, впливати на кожну особистість, то він стане послушним виконавцем чужої волі.

Коли я дізнаюся про талановитих українських митців, які жили в Європі, наприклад, Сержа Лифаря, чи великих учених, які збагатили світову науку, як Іван Пулюй, винахідник Х-променів, Юрій Катермак-Дрогобич, філософ, астроном, медик, щораз замислююся: якою була б Україна, якби такі люди жили вдома, збагачуючи насамперед українську науку, культуру, духовність? Чи посміли б якісь «сепаратисти», послані Москвою, нас нищити? А якби всі українці, що поїхали в Європу на заробітки, працювали вдома? Потрібно робити Європу в Україні!

За програмою 11-го класу ми знайомимося з творчістю Миколи Хвильового. Він і його товариші по організації ВАПЛІТЕ (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко...) «понад усе хотіли витруїти рабський дух із свідомості українського народу», їх «вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше — плекання вольо-вої, сильної людини фаустівсько-го типу — риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці». Вони орієнтувалися на «Європу грандіозної цивілізації», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс...» (цитую за підручником, стор. 67). Українізацію 1920-х ро-ків М. Хвильовий у статті «Україна чи Малоросія?» називав «азіат-ським ренесансом». Читаю історію ВАПЛІТЕ, одним з найактивнішим засновників якої був Хвильовий. Читаю про вихід зі складу організації її активістів у січні 1927 року, про їхні спокутувальні листи в пресі та самоліквідацію ВАПЛІТЕ в 1928-у і думаю, як добре, що все це вже у минулому. Воно не повинно повторитися. Людина народжена вільною, вона не повинна догоджати владі, як це вимушено робив геніальний П. Тичина, не повинна писати спокутувальні листи, якщо не чинила протиправних дій. Ми повинні жити за законом. Так я розумію європейський шлях розвитку держави.

Я не хочу жити за кордоном, хочу, щоб цивілізовані правила співіснування були в моїй Україні. А ще хочу, щоб людина мала нормальні економічні умови життя. Це основа для духовного розвитку особистості.

Юлія ПОДПАЛОВА,
учениця 11-го класу
ЗОШ № 39 м. Одеси.

Замість P.S. Цей матеріал написаний у рамках ІІІ Всеукраїнського конкурсу «Я — європеєць», який проводить молодіжна громадська організація «Серце до серця» за підтримки посольства Литовської Республіки в Україні.