Мистецький Сорокоуст

Сорок запалених свіч у чорній тиші…

Скорботна хвилина мовчання…

І — «Боже, великий, єдиний нам Україну храни» — духовний гімн — мовби освячення цього вернісажу з такою несподіваною назвою, його присвята, його епіграф.

І трепетне хвилювання двох молодих мисткинь, Марини Яндоленко та Лілії Климової, котрі замислили такий неочікуваний вернісаж, маючи на думці, за словами Марини, «зв’язати небо і землю, звернути свій заклик про захист до неба». Мистці — то чи не найбільш беззахисна частка суспільства. І вони ж — ті дріжджі, на яких круто замішане тісто дає пишний хліб для вжитку суспільством. Бо знову прийшов до нас важкий час, як у 1991-у, 2014-у та 2015-у, час тривожних надій, що вимагає від кожного особистої чіткої позиції, перед самим собою — передусім. То було хвилювання двох авторів цього, по-сучасному мовлячи, проекту, котрі в надії на щирий відгук запрошували до участі в ньому — й не очікували, що охочих виявиться куди більше, кликали на відкриття, а потім з нетерпінням чекали гостей. І вони прийшли, друзі, художники, студенти… Прийшло, понад сподівання, дуже багато молоді. Молодь, властиво, якраз і починала Майдан. Молодь не може сорок років ходити цією нескінченною пустелею під проводом то одного, то іншого невдатного месії. Вона ще й тепер тримає свій Майдан, от тільки що не фізично, а — серцем, душею. Можливо навіть, ще не до кінця усвідомлюючи це. Не декларуючи цього, бо, на щастя, цей вік ще уникає патетики, високих слів. А проте — висота духу мистця може самовільно виплеснутись на папір чи на полотно, втілитися у барвах, виповісти високі та найпотаємніші почуття. Бо творить, як відомо, не рука з пензлем — творить душа, серце…

«Роди, роди, жито, на нове літо» — робота Миколи Овсійка, одна з кращих на виставці. Може, трохи декоративно виглядає оцей острівець яскраво-червоних маків у житі — а ми ж бо знаємо, що це за символ для українців і як він зав’язаний на українській історії, й ця жовта нива у поєднанні зі смугою блакитного неба вгорі… Попри почуття, які рухали художником, це ще й хвилює своєю красою — певне, тому, що рідне. З нею перегукується робота з оригінальним задумом: «Україна. Букет» Ігоря Божка — букет яскравих квітів, який обрисами своїми відтворює мапу нашої Батьківщини. Мабуть, високі почуття виповнювали автора у ті хвилини творення. А поряд — «Крим» Сергія Божка, задум майже ідентичний, контур анексованого українського півострова, тут символіка зеленого нагадує нам чи то про «зелених чоловічків», а чи передає колір життя, надії та пев-ности.

«Пливе кача…» Олега Недошитка, «Ти моє все» Валерія Цоніна — рідний прапор над головами бійців, що їдуть — на фронт, а чи вже з війни…

Ця виставка, за означенням директора музею Ігоря Пороника, є не лише художньою, мистецькою акцією, це, передусім, акт громадянськості, милосердя, співучасті. Тут чи не кожна мистецька праця мов символ пам’яті — дуже хочеться, щоб було саме так: пам’яті, яка не минає, пам’яті про тих, котрі вже з безкраїх українських небес із тривогою та надією запитують нас: ми вказали вам шлях до найвищої, найшляхетнішої мети, найбільшої української мрії — воля України, чи ви йдете цією дорогою?

Воля України — або смерть! Од-вічне гасло народу, якому віддавна не дають спокійно жити, як усі, на цьому найкращому в світі підсонні. Вони дуже любили життя — Герої Майдану, Герої війни, що знов точиться на наших теренах. Того й передали його нам, немов естафету, передали нам право та обов’язок не просто жити — жити задля своєї країни. Пам’ятайте про це — благають з небес над Майданом, котрий ще й досі живе відлунням тих днів і ночей, коли всі жили одним: такої України, якою була вона досі, вже не буде, а постане інша, цілком нова, не пишатись якою стане просто неможливо. Благають з небес, під якими вже не череп козацький осміхнений — горіле залізо потворить степ, і порожніми очницями вікон плачуть без сліз порунтані людські осідки.

«Маріуполь» Же Селезньової — немовби доповнення до вже звичного телесюжету, «Шахта Бутівка» Тамари Цоніної-Тронс — жахіття війни, яке збурило уяву мисткині, «Моя Україна» Вадима Дуброва — підбитий танк посеред символічного стиглого лану під блакитним небом з якимсь наче рваним сонцем так низько-низько, і все це — широкими нервовими мазками, нетерпляче, квапливо…

А поряд — «Перехрестя» Лариси Дем’янишиної, філософська за-глибленість за удаваною простотою. Quo wadis? Спокійні, лагідні інтонації. І цілковито несподівана тут мирна «Кізонька» Володимира Сакалюка… І так поступово, по периметру виставки — до картини «Сонце низенько, вечір близенько…» Сергія Бєліка, також однієї з кращих на цій виставці — за колористикою, думкою, інтонаціями, настроєм…

«Тут все те, що ми можемо як художники, як патріоти, — сказав на відкритті Микола Овсійко. — Зібралися люди, котрим не байдужа Україна, зібралися, щоби ви-словитись, де ми живемо, як ми будемо жити».

І це справді так. Бо «зібралися якраз ті, хто ідентифікує себе з нинішньою Україною, — за висловом Сергія Савченка. — Геніальність ідеї в тому, що всі вони зібралися в єдиному просторі, всі сорок індиві-дуальностей. А чорні стіни мовби допомагають увійти в світ переживань. Тому виставка сприймається як хор, що співає гімн Україні».

Так, художник, мистець може часом набагато більше, аніж полі-тик — політика нині стала торгами, грою: що на кону… Ті, що протистояли Майдану й прагнуть розвернути Україну в смертельні обійми азі-опи, — вони ще небезпечні. Вони ще сильні слабкістю та спадковими вадами нинішньої влади, вони ще дуже небезпечні імперською ворожістю та підступністю історичного ворога нашої країни.

Тому пам’ятаймо застереження Ліни Костенко — «А вовк качається в траві».

Роман КРАКАЛІЯ.