Потреба бути потрібним

«Проект почав діяти з жовтня 2015-го. Самі заходи, а їх більше сорока, за планом, проходять з кінця грудня по середину лютого паралельно у восьми областях: Луганській, Донецькій, Київській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Полтавській», — розпо-віла Анна Захарова, координатор проекту ПРООН.

Ідея одеської ініціативи «Замикаючи коло» належала Максиму Джуму, голові благодійного фонду «Планета добрих людей». Він уже близько п’яти років працює медіатором — посередником між державними структурами та ромськими громадами, а з літа 2014-го зайнявся ще й питаннями гуманітарної, матеріальної, психологічної і моральної підтримки вимушених переселенців зі сходу України.

«Мені пощастило брати участь в одному із заходів проекту ПРООН «Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо переміщених осіб в Україні» — чотириденному семінарі, на якому нас навчали налагоджувати діалог з іншими людьми. Серед учасників були переселенці і місцеві активісти. Там і дізналися, що можемо придумати власний проект, спрямований на знаходження порозу-міння між людьми, й отримати на це фінансову підтримку. Захотілося задіяти майстер-класи з виготовлення свічок. Колись ми цей експеримент проводили з інвалідами, але він виявився не дуже вдалим — там люди були більше налаштовані на споживання, робити щось власноруч ніхто не хотів. Психологічно переселенці в цьому плані інші. Вони поставлені в такі умови, що змушені постійно отримувати від когось допомогу. Це принижує людину, й настає момент, коли хочеться повернути власну гідність. Для цього потрібно самим почати щось віддавати, допомагати комусь», — розповів Максим Джум.

Окрім потреби бути потрібним (даруйте за цю вимушену тавтологію, але вона якнайкраще означує суть проблеми), ініціатива «Замикаючи коло» допомагала людям — переселенцям і місцевим мешканцям — порозумітися між собою. Цього разу проект зібрав під одним дахом жителів Луганської і Донецької областей, які вимушено залишили свої домівки, та представників громад Біляївського району Одещини (Нерубайське, Усатове). Для реалізації потреби «бути потрібним» учасники заходу виготовляли по три свічки: перша — символ розуміння своїх потреб, друга — символ прийняття іншої людини й емпатії (розуміння, співпереживання) до неї, третя — символ єдності і дарунку, як прояв духовності.

«Наші учасники — люди різного віку, статті, поглядів (наймолодший — п’ятикласник, найстаршому — 73 роки. — Прим. Авт.). В процесі виготовлення свічок ми проводили різні психологічні бесіди, які стирали відмінності між ними. Наприклад, коли робили першу свічку, кожен намагався зрозуміти себе, свої потреби, бажання. Коли робили другу — всі шукали відповідь на питання «Хто він, той інший, котрий не такий, як я?» На цьому етапі проводилися паралелі. Учасники бачили, що в інших людей, яких вони, може, навіть і не розуміють, такі ж потреби, що й у них: у любові, безпеці, радості, смачній їжі й т. д., просто кожен по-своєму їх задовольняє. Це дозволило нам вийти на інший рівень — розуміння того, що всіх нас об’єднує, — мир, любов, безпека, довіра. Третю свічку виготовляли вже більш усві-домлено, вкладаючи в неї всю душу, адже саме її мали дарувати тим, кому хотілося б допомогти або віддячити», — розповіла Олена Мельник, практичний психолог, медіатор і фасилітатор проекту.

Варто зазначити, що саме фасилітаторам (люди, які забезпечують успішну групову комунікацію) належала чи не найголовніша роль у процесі реалізації ініціативи «Замикаючи коло». «Ми наче регулювальники руху, але організовуємо не рух автомобілістів, а процес спілкування між людьми, щоб усе йшло плавно і без конфліктів», — пояснив інший спеціаліст з діалогів примирення, психолог і фасилітатор Віталій Карпенко зі Львова.

«Коли люди кажуть, що для них важливо, й при цьому демонструють позиції «я хочу», «ти мусиш», «мені потрібно», — на цьому рівні завжди трапляються конфлікти, які залагодити складно. Нашим завданням було навчити людей слухати і чути одне одного, розуміти, що в усіх нас багато схожого. Це допомагало знайти порозуміння», — зауважила Олена Мельник.

Захід був дводенним: перший етап проходив у НАТІ (Нерубайське), другий — у центрі Одеси. Саме на завершальному етапі учасники ініціативи вирішували, кому вони хочуть подарувати третю свічку. Шляхом голосування було відібрано шість адресатів, яким вимушені переселенці найбільше вдячні за співпричетність до їхньої долі, і яким раніше не мали змоги зробити щось приємне: воїни АТО в госпіталі, представники Олексіївської церкви і церкви «Відродження» в Одесі, воїни АТО на передовій, Будинок престарілих в Одеській області і Товариство Червоного Хреста.

Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.

P.S. Погляди, висловлені в цій публікації, належать авторам і можуть не збігатися з офіційною позицією ПРООН в Україні та уряду Японії.

І.Д.