Мавпа

Але намір Олега Мусія реформувати вітчизняну медицину став би осиновим паколом у серце найбільш корумпованого міністерства. Звільнили за півроку. Наступний міністр охорони здоров’я пан Квіташвілі так само через півроку написав заяву про відставку, бо реформи свідомо і цілеспрямовано гальмувалися Кабінетом Міністрів і Верховною Радою, де на пні усихали необхідні для відродження вітчизняної медицини проекти законів. Міністр економіки Павло Шеремета, фахівець із світовим досвідом реформування напівживих економік, так само протримався півроку, допоки не переконався, що уряд Яценюка нічого змінювати в країні не збирається. Звільнився сам. Його наступник Айварас Абромавичус розбив лоба об ті самі граблі. Без гучних заяв оголошують про свою відставку міністр інформації, міністр інфраструктури, міністр агропромислового комплексу. Не має значення, що всі вони потім, коли клюне відомо куди смажений півень, заяви відкличуть. Головне, що міністри подавали у відставку, бо жодних умов для реформування країни не створено, що їх нема сьогодні і допоки цим опікуватиметься уряд Яценюка — не буде.

Заява прем’єр-міністра, що внаслідок корупції тільки за 2015 рік бюджет втратив близько 50 мільярдів гривень, викликає заскочення. Бо корупція — це не хабарництво у школах, лікарнях чи районних адміністраціях, не здирництво дорожніх інспекторів. Це схеми збагачення, винайдені у надрах влади й освячені владою. Це свідчення паралічу правоохоронної системи, чіп якої відповідає в матриці за безкарність корупціонерів. І зрештою, це визнання нездатності уряду на чолі з прем’єр-міністром навести в країні лад. Але неспроможний на реформи уряд не лише руками-ногами, а й зубами уп’явся у крісла і лементує, що без нього — крах і край, Путін прийде. У разі відставки уряду і прем’єра, заявляють «фронтовики», що ніколи не нюхали фронту, ідемо з коаліції. А це значить — дострокові вибори, яких країна у стані війни не витримає. Істерика.

Є давня історія про Кавказьке крейдяне коло. Дві жінки сперечалися, яка із них є матір’ю хлопчика. І пішли до третейського судді. Той намалював коло, поставив дитину в центр і сказав тягнути дитя за руки кожна до себе. Ясна річ, що рідна матір не стала завдавати дитині болю. Нічого не нагадує?

До шантажу у політиці вдаються, коли інших аргументів нема. Дострокові вибори до Ради, привид яких час від часу з’являється на видноколі, не страшніший за тінь батька Гамлета. І як його тінь багато що прояснив би у вітчизняному серпентарії. Бо прикра правда не тільки, що більшість у цьому серпентарії плазуни, а й те, що не плазунам систематично підрізають крила. Тих, хто не плазує, налічують не більше ста осіб. Це меншість. Але іще ніколи за всі роки незалежності в Раді не було стільки чесних і порядних парламентарів. Це ядро муляє владі своєю принциповістю і непоступливістю, збиваючи функціонування матриці. І саме ці люди можуть стати основою рятівної команди для України.

Намагаючись мати респектабельний вигляд перед Заходом, українські правники вмонтували у законодавче поле принцип дотримання процедури. Хай світ рушиться, каже Захід, але торжествує Юстиція, себто закон і правила його застосування. Це справді важливо. Тому, зціпивши зуби, ми виснажували країну виборчими марафонами спочатку до Верховної Ради, потім президента, до рад місцевих, хоч розумно і доцільно було у законний спосіб провести ці кампанії скорочено. Війна завжди вносить свої корективи у демократичні процедури. Під час Другої світової не проводилися вибори в СРСР, у колисці демократії США Рузвельт був обраний президентом втретє, хоч на скрижалях вибито — тільки два, в час війни з Іраком у США вже в наш час обмежили свободу слова і т.д.

Так само як правила ведення бізнесу для Західного світу є для всіх однаковими, так і перед законом усі рівні. Вибіркове правосуддя там нісенітниця і неможливість. Але «Захід є Захід, і Схід є Схід, і їм не зійтися до віку…» Принцип дотримання процедури вмонтований у матрицю Прокруста, як «Отче наш…» у християнський обряд. Але із застереженням, за яким «друзям усе, а ворогам закон». Ми ж не забули, як знімали депутатську недоторканність із пана Клюєва? Як у ГПУ так і не дійшли руки до «вишок Бойка»? Як за два роки, суворо дотримуючись процедурних питань, не розслідували вбивства на Майдані, пограбування держави високопосадовцями Януковича, як опинився поза досяжністю сам Янукович, ведучи тепер наступальні дії на «київську хунту»? Як Генеральна прокуратура пальцем не ворухнула, щоб відповідно до закону розслідувати факти корупції високопосадовців, що лавиною несуться із засобів масової інформації? А кожен такий виступ є приводом для розслідування, каже Закон. Разом із тим, неначе кобра на сопілку факіра, ГПУ блискавично реагує, чхаючи на процедурні порушення, на так-сяк зляпані факти підозри у хабарництві щодо народного депутата з Радикальної партії. Задля чого було із порушеннями Регламенту арештовувати його прямо у Раді? Чим небезпечніший за убивць із Майдану народний депутат і комбат-фронтовик з тої ж таки Радикальної партії, що ГПУ вимагає його арешту й утримання під вартою за підозрою у незаконних діях під час війни із сепаратистами? Яку загрозу національній безпеці становить пан Г. Корбан, той самий, що разом з І. Коломойським заслонив Південь від російської окупації, щоб на його показовий арешт кидати близько 500 бійців? Одна відповідь — не друзі.

Чи змінять ситуацію нові, розпропаговані антикорупційні інститути, на які покладалися величезні надії? Якщо будуть вмонтовані в матрицю Прокруста — ніколи. А схоже, президент намагається впроваджувати нове, зберігаючи старе, що нагадує давню притчу про перевезення човном через річку кози, вовка і капусти.

Захистити рядового Семенченка

Замість Семенченка можна підставити будь-яке інше прізвище. Ми щодень чуємо доволі імен окопних героїв, що пройшли пекло війни, повернулися додому й отетеріли — нічого не змінилося. Хтось зневірюється. Хтось злоститься. Хтось закасує рукави і береться, як уміє і як має змогу, будувати нову Україну.

Чому я згадав командира батальйону «Донбас» Семена Семенченка? Поважна причина. Стало відомо, що командувач Національної гвардії М. Балан позбавив бойового комбата офіцерського звання і записав у рядові. Нічого принизливого у цьому нема. Рядовий — це основа потужної сили і звитяги, яка не за чини чи нагороди ішла на смерть, щоб порятувати Вітчизну. Інша справа, що офіцер Семен Семенченко не скоїв нічого такого ані в боях, ані служачи Україні у Верховній Раді, що дозволило б штабним чи прокурорським щурам розжалувати його. Скоріше — навпаки, С. Семенченко докладає стільки зусиль задля зміцнення обороноздатності країни, що йому справедливо було б присвоїти чергове звання. Це розжалування, як патрон у патронник, лягає в очевидний напрямок як із приниження ролі добровольчого військового руху, так і бойових офіцерів. Якщо військовий прокурор генерал Матіос заявляє, що ДУК «Правий сектор» є незаконним збройним формуванням, то це свідчить про серйозну і невиліковну хворобу ГПУ. І що місце такій військовій прокуратурі або на українському звалищі, або десь у Москві, яка всі повідомлення про нашу гордість, Добровольчий Український Корпус, обов’язково су-проводжує нагадуванням — «запрещенный в России».

Як матриця Прокруста передбачає не радикальні економічні реформи, а «казала-мазала», так для неї небезпечні й ідеї реформування ЗСУ. Пам’ятаєте добрі наміри створення армії резервістів за швейцарським зразком, вишкіл вояків та офіцерів за стандартами НАТО, очищення офіцерського корпусу від паркетних шаркунів тощо? До Верховної Ради подано не один законопроект, які законодавчо закріпили б реформу ЗСУ якраз на основі патріотичного руху добровольців. Чому їх не розглянули як першочергові і вкрай необхідні для зміцнення обороно-здатності? Може, і тому, що матрицею не передбачено існування добровольчих збройних формувань, а патріотизм у ціні лише в годину смертельної небезпеки для самої влади. Добровольці були потрібні, щоб зупинити ворога, і стали зайвими, як тільки розпочалися торги у Мінську і вилупилася, як із яйця, підкинутого зозулею в чуже гніздо, політика «ні війни, ні миру».

Ніхто не заперечить, що Збройні сили вимагають чіткої організації і структурної досконалості. Що оптимізація управління військами, узгодження дій усіх структур і командна вертикаль — обов’язкові. Але від самого початку замирення якось не нав’язливо, але послідовно до громадськості доносилася інформація, що добровольчі формування грішать на недисциплінованість, свавілля, вольницю в діях, не гребують грабунком і так далі. Військова прокуратура порушувала одну справу за другою, щоб у суспільства визріла думка, буцім добровольчі формування є явищем хай і патріотичним, але таким, яке сьогодні вже не потрібне. Звідки крок до висновку, що російську агресію зупинили не герої, а якийсь, Господи прости, набрід. Суворі прокурори, не розгинаючи спини, розслідують негідну поведінку вояків із «Торнадо», «Правого сектора», «Азову» і «Дніпра», тупо не розуміючи (чи вдаючи нерозуміння), що війну не вимірюють параграфами та статтями ци-вільного законодавства. Але найогидніше, що у цей же час в окуповані райони Донбасу і Криму густо пре контрабанда. Війна стала прибутковим бізнесом для певного прошарку, і це є збагаченням на крові. Дедалі нав’язливіше псевдопатріоти кричать, що під окупантом «наші люди», що їх необхідно забезпечувати товарами і продовольством. У Криму діє під недремною охороною президентсько-прем’єрської раті вільна еко-номічна зона, допомагаючи окупантам розбудовувати «русь-кий мір»…

Число вояків, які пройшли через окопи Вітчизняної, щодень збільшується. Люди, у яких на очах гинули побратими, які самі кожну хвилину війни могли стати «двохсотими» чи «трьохсотими», зовсім інакше оцінюють мир і війну, дії військового командування і влади цивільної. Вони не розуміють і не сприймають байки для цивільних про перемоги, які насправді були поразками. Вони заряджені ідеєю перемоги і відновлення суверенної цілісності України, мають загострене почуття справедливості. Якщо узагальнити, то у суспільстві формується критична маса людей, які уміють захищати свої права і свободи з автоматом у руках. Не таємниця, як вони оцінюють дії військового прокурора Матіоса, який обіцяв у річницю Іловайської трагедії у серпні 2015-го за 15 днів передати справу до суду. І не дотримав слова. Втім, вояки хочуть знати, чому 366 їхніх побратимів загинули і 180 пропали безвісти? «Іловайці» збираються на Майдані, звідки багато із них ішли на фронт, мирно йдуть до Адміністрації на Банкову, де їх вислуховують і знову, і знову обіцяють. Що буде, коли чаша терпіння переповниться?

Однією із головних проблем (чи гірких недоліків) Майдану було те, що його польові командири, його сотенні не мали політичного досвіду і тої відомості, яка виносить людину на гребінь публічної діяльності. Тепер країна знає своїх героїв — бойових комбатів і кіборгів, знає, чого вони варті і на що здатні. Погони рядового Семена Семенченка для суспільства мають більшу ціну за генеральські Гелетея чи Муженка. Країна знає народних депутатів, які діють в інтересах народу і не бізнесують на крові. Для політичного класу України закінчилося комфортне життя без лави запасних, коли втрапити у владу було, як витягнути щасливий квиток без строку давності. Й діюча влада має змиритися з цим. Бо сама стала «натурою, що відходить». Назавжди.

Домовитися можна про все. Але не з кожним

Політики дуже рідко мають привілей на свободу дій. Навіть у багатих країнах із стабільною політичною системою. Хто це розуміє, щиро співчуває Петру Порошенку. Часом здається, що історичні обставини не просто обумовили, а вимурували йому лабіринт, яким він іде, не знаючи, де зачаївся Мінотавр. Існує містична закономірність, що молоді незалежності на межі 20—25 років або втрачають державність, або втрапляють у васальну залежність від більш сильних і захланних сусідів. Тож підтримка Заходу у нашому конфлікті із Росією надзвичайно, як не визначально, важлива. Але холодний розум підказує, що за будь-яких умов поступки мають границю, за яку — ніколи. Так само історичний досвід вчить, що найприкріші поступки можуть у майбутньому сприяти потужному ривку задля відродження. Усе залежить, якими ідеалами керується політичний клас і керманичі держави. Брест-Литовський мир, підписаний Леніним, був ганьбою для Росії і щасливою картою для Української Народної Республіки. Ми свій шанс профукали. Версальський мир не тільки поставив Німеччину на коліна, а ще й наклав такі контрибуції, які закінчила сплачувати тільки канцлерін Меркель. Лозаннська угода стала похоронним співом для Османської імперії, але курс, визначений для Туреччини Ататюрком, привів країну в коло потужних економік і політичних гравців, провідні аналітики пророчать їй важливу роль у ХХІ столітті.

Мало кому із українців подобаються Мінські угоди. Їх оцінюють у діапазоні від зради до втрати права самостійно вести політику. Загальна думка, що їх виконання взагалі неможливе, бо Росія використовує їх винятково як інструмент дипломатичного тиску й інтриг. Україна ж, викликаючи ремствування як громадськості, так і вояків в окопах, виконує їх під примусом європейських лідерів. І це правда. «Каносське приниження» із ХІ століття переповзло у ХХІ. Путін, Меркель й Оланд вимагають наших принизливих поступок, хоч Україна нічим не завинила. Просто Європі так вигідно. Європа не зіставляє свою вигоду від Мінських угод із ціною, яку платить за них Україна. Але тут-таки й питання: а чи має вона це зіставляти?

Все, що ми маємо сьогодні на фронті і в тилу, сотворили нам не німці і не французи. Це ми своїм 12 466 281 голосом привели до влади банду Януковича і мовчки спостерігали, як вона ґвалтує і грабує країну. Ми, як у цирку, спостерігали за ворожнечею любих друзів Ющенка з любими друзями Тимошенко, у якій не останню роль, до речі, грали Петро Порошенко й Арсеній Яценюк. Це наш генералітет, а не європейські прагматичні лідери, нищили обороноздатність України. Нагадаю щире та гірке зізнання президента Ющенка одразу після інавгурації: у нас нема армії. І продовжувати можна довго. Тож коли прем’єр-міністр копилить губу й ображається на ЄС, що допомога для Греції у десять разів більша за допомогу Україні, варто задуматися: чому, власне, нам хтось повинен допомагати? Щоб влада ласувала не тільки коштом українців, а ще й цупила європейське?

Наші Мінські домовленості є наслідком бездарної української внутрішньої політики. Ми впродовж двох десятиліть мостили до них дорогу, нехтуючи національними інтересами і пріоритетами, потураючи імперським амбіціям то самої Росії, то її залоги на наших теренах. Наразі партнери по «нормандському формату», наскільки це їм вдається і наскільки їм вигідно, допомагають нам інтегруватися в європейську систему цінностей і розвитку, мінімізувати як власні прорахунки, так і наслідки агресії. Якби ми не жебрали кредити, нам би ніхто не висував жодних умов і не було б схлипувань про тиск то ЄС, то МВФ. Але поза тим. Рано чи пізно ми з Європою порозуміємося. Її вимоги чіткі і зрозумілі. Набагато важливіше зрозуміти, що та як ми будемо робити у своєму домі? Зокрема — із Донбасом?

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.
(Далі буде).