Не забути ветеранам дороги Афгану

Тоді, коли війська перейшли річку П’яндж і повернулися в колишній Союз, ми сподівалися, що більше ніколи на полі бою гинутимуть українці. Але... Нам знову довелося взятися за зброю, аби дати відсіч бойовикам-сепаратистам та російським агресорам, що зазіхнули на нашу землю, на Схід України.

Через тотальну цензуру наше суспільство тривалий час не відало, що відбувалося в Афганістані. І лише після розпаду СРСР та падіння комуністичного режиму шлюзи для правди відкрилися.

Сьогодні ми пропонуємо ще дві розповіді на цю тему.

...й один патрон для себе

Роздільнянець Олександр Годунов 1 квітня святкує свій день народження.

А ще якось саме по собі вийшло так, що 1 квітня його призвали на військову службу, точніше — на Афганську війну, через два роки, і теж 1 квітня, він звідти повернувся, а згодом у цей же день отримав посвідку про інвалідність. Чотири першоквітні і жодного жарту.

— Наша частина, — згадує Олександр Вікторович, — стояла у місцевості, названій Пулі-Хумрі. Щойно наше поповнення зійшло з вертольотів, як в обличчя війнуло нестерпною спекою — не менше 60 градусів за Цельсієм.

Прибула водовозка. Ми кинулися до неї, щоб втамувати спрагу, але вода була настільки насичена хлоркою, що пити її не сила, — так тоді санітарні служби були змушені захищати нас від шкідливих мікробів, якими аж кишіли тамтешні колодязі.

Мене призначили в окрему інженерно-саперну роту водієм БТР (перед призовом я закінчив водійські курси ДТСААФ). Завдання роти полягало в розмінуванні доріг і супроводі колон наших військ, але нерідко й нам доводилося вступати у відкритий бій з «духами».

Пам’ятаю своє перше бойове хрещення. По рації передали, що наші піхотинці потрапили в засаду. Треба було їх відбити. Не гаючи часу, ми вирушили на допомогу, але теж потрапили під шквальний вогонь. Добре, що наспіли «вертушки» — так ми називали бойові вертольоти — і поквиталися з нападниками. Тоді взялися рятувати поранених. Я виніс з поля бою трьох «300-х» (поранених) і двох «200-х» (убитих).

Іншого разу ми поверталися з бойових дій. На перевалі в моєму БТРі закипіла вода в радіаторі. Зупинилися. Бачимо: неподалік арик. Мій друг Сергій Агафонов взяв відро і побіг до нього, щоб набрати води. І тієї ж миті я почув, як повз мене, розриваючи обшивку сидіння, тьохнула куля. Глянув на Сергія, а він вже біжить назад і кричить: «Духи!» Ми вискочили з машини і з автоматами залягли поряд з колесами, один — біля задніх, другий — біля передніх, з таким розрахунком, щоб не дати «духам» перетнути дорогу і взяти нас у кільце.

З кожною хвилиною катастрофічно меншало набоїв. І тоді ми подивилися один одному в очі, розуміючи товариш товариша без слів: кожен завжди залишав один патрон для себе…

На наше щастя, наспіли задні машини, які тягнули за собою підірвану техніку. Їх просування забезпечували вертольоти. Це нас і врятувало.

Там, на війні, де смерть ходила за тобою, як тінь, не було коли боятися. Це зараз, під час перегляду фільмів про Афган, непрохані сльози навертаються на очі…

Назавжди закарбувався у пам’яті такий випадок. Екіпажу нашої машини доручили доставити в один із кишлаків медичну бригаду для огляду тамтешніх жителів. Так-так, крім військової, ми виконували й гуманітарну місію. Наші лікарі, ризикуючи заразитися, мали зменшити рівень за-хворюваності на такі хвороби, як черевний тиф, інфекційний гепатит тощо.

Благополучно доставили в кишлак медбригаду, а це — три молоді лікарки, віком десь по 25 років. Вишикувалася до них черга афганок з дітьми. А коли огляд і роздача ліків завершилися, нам передали, що на виїзді з поселення нас чекає засада і порадили за краще йти вглиб кишлаку, де, за місцевим звичаєм, «духи» не могли відкрити вогонь першими. Але ми вирішили йти на прорив. На шаленій швидкості виїхали звідти. І нас… не підбили. Що допомогло нам, залишається тільки гадати: виконана місія, зображення червоного хреста на борту чи наша відчайдушна сміливість? А дівчатам ми так нічого і не сказали про небезпеку, яка на нас чатувала. Їм і без того було несолодко.

І все ж без поранення не обійшлося. Наш підрозділ перевіряв один із кишлаків, чи не затаїлися в ньому бандити. Не виявивши нічого підозрілого, ми вже поверталися назад, і прямо під броне-транспортером вибухнув фугас, який розірвав днище броньованої машини. Вибуховою хвилею командира викинуло через люк, а мене поранило й контузило. Після цього більше місяця пролежав у кабульському госпіталі. Дякувати Богу, лікарі виходили мене.

А загалом за два роки перебування в Афганістані (з 1982-го по 1984-й) я переніс не лише поранення і контузію, а й тиф і жовтуху. Командир сказав, що я представлений до медалі «За відвагу», але, певно, в круговерті тих подій, а потім політичних змін десь загубилася моя нагорода. Та Бог з нею, головне, що я повернувся додому не в цинку, не потрапив у полон і не пропав безвісти.

Операція «Мармоль»

Разом з Олександром Годуновим на Афганську війну потрапив і його ровесник Василь Левицький, уродженець села Матишівка Роздільнянського району. Йому теж довелося воювати там два роки, зазнати немало лиха.

— Я потрапив у 122-й Таш-Курганський полк, — розповів Василь Степанович, — водієм мінометної батареї. Згодом — за вміння прицільно вести вогонь — став майстром-мінометником. Зазвичай міномет калібру 82 міліметри, який я обслуговував, називають «самоваром».

На все життя запам’ятався мій перший бій. На той час я отримав таку-сяку машину, латану-перелатану після вибуху міни: дверцята не зачиняються, половина лобового скла закрита фанерою… Та вибирати не доводилося. А тут прийшов наказ їхати по боєприпаси. «Видайте, — кажу, — мені автомата». «Потім», — відповідають. Тільки під’їхали до гарнізону, де зберігався арсенал, як, чуємо, біля нього розгорівся бій. А я — без автомата… Наші бійці відбили той напад та ще й захопили двох «духів» у полон. Стерегти їх доручили мені. Ось тоді мені вперше дали до рук зброю. Що було, те було…

У пам’яті — багато бойових операцій, які вимагали граничної зосередженості, солдатської кмітливості, вміння зносити труднощі життя на війні. Але неабияке враження справила на мене операція «Мармоль» — за назвою ущелини на кордоні Афганістану з Пакистаном. За її перебігом хоч фільм знімай. Приводом до операції став пошук викраденої «духами» групи наших цивільних спеціалістів, сліди яких обривалися у цій впадині між горами. Два тижні наші війська старанно прочісували ту місцевість. У горах працював десант, закинутий туди «вертушками», а в долині були ми. Пошуки не увінчалися успіхом. А за однією бідою прийшла друга: душмани викрали командира одного з підрозділів. Не забарилася й третя біда: я на своїй машині підірвався на міні й отримав поранення голови та ноги…

* * *

Обидва учасники Афганської війни — Олександр Годунов і Василь Левицький, повернувшись на рідну землю, по змозі працювали у народному господарстві, але старі рани дедалі більше давалися взнаки. І сьогодні обидва — інваліди другої групи. В обох — невеликі пенсії та урізані пільги.

Відрада сповнює душу, коли колишніх воїнів-інтернаціоналістів вітають з річницею виведення військ з Афганістану, коли їх запрошують на урочисті заходи, коли вони зустрічаються з бойовими побратимами…

До речі, через 30 років після служби в Афгані Олександр Годунов розшукав свого бойового друга Сергія Агафонова, з яким колись разом відстрілювалися від душманів, приберігаючи останній патрон для себе. Це була хвилююча, бентежна зустріч.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.