Мавпа

Саме ця знахідка стала вирішальним аргументом у більше як двохсотрічній науковій суперечці щодо походження людини — від К. Ліннея до сучасних наукових шкіл та течій. Якщо не вдаватися в деталі, то після викопного «скандинавця» науковий світ зрештою дійшов спільної думки, що мавпа і людина розвивалися як окремі види. Тож череп пітекантропа, знайдений Еженом Дюбуа на Яві у ХІХ столітті і кваліфікований ним як череп людино-мавпи, жодного відношення до мавп не має. Це homo sapiens.

Хоч саме таке визначення людини є усталеним у світовій науці і культурі, варто нагадати, що воно походить від індоєвропейського кореня dhghem — земля.

Здавалося б, мало що і мало де крали? Злодії були, є і будуть. Але хто і навіщо поцупив струхлявілий череп? Який у тому був сенс при надзвичайному ризику сісти за ґрати? Директор Muzeum’а, коментуючи подію, виказав несподівану думку: це наукова диверсія задля знищення доказової бази про паралельну еволюцію людського і не-людського світів. У суперечливої теорії «спільних коренів», згідно з якою ми всі походимо від людино-мавпи, все іще лишається чимало прихильників. У тридцяті роки ХХ століття навіть була у моді, хай і не визнана академічною наукою, версія, що генотип homo незбагненним чином успадкував від мавпячого відгалуження окремі риси. Що вони досі проявляються на підсвідомому рівні у поведінці як окремих особистостей, так і груп населення. Бо хоч homo й еволюціонував у sapiens, освоїв вогонь, створив знаряддя праці і мову, часом його поведінка і навіть прийняті рішення історичної ваги є не просто алогічними, а самовбивчими. Ось приклад.

Ловці мавп для поповнення колекцій зоосадів чи для проведення дослідів у наукових закладах знають простий і безвідмовний спосіб полювання. На виду у мавпи вони вкладають у плетений «глек» банани чи інші ласощі і ховаються. Нема такої мавпи, яка б не спокусилася на дармове пригощення. Але тільки-но вона запустить лапу у «глек», ловці тут як тут. Здавалося б, що простіше — кинути здобич і дременуть на дерево. Але кулак у шийку «глека» не пролазить, а розтиснути його не дозволяє мавпі інстинкт. Вона ніколи не випускає те, що ухопила. Чи не так поводиться в певних ситуаціях людина? І навіть цілі народи?

На дні

Іще ніколи у нашій новій історії не було такого тривожного новоріччя, як сьогоденне. 2016-й, високосний і «мавпячий», не прийшов — він заповз в Україну, тягнучи за собою усе бридке, недолуге і ганебне, чим обросла країна, як корабельне днище у морських блуканнях, від проголошення Незалежності по цей день. Соціологи й економісти один поперед одного розказували, у якому лихому стані опинилася країна: все стоїть. А що не стоїть — лежить. Тепер уже очевидно, що Каха Бенукідзе, царство йому небесне, мав рацію, коли казав: якщо протягом двох-трьох місяців влада не вдасться до радикальних реформ, Україна приречена. На календарі тоді злітали квітневі листочки 2014-го. Сьогодні оборона і безпека, наука і медицина, промисловість і сільське господарство, соціальна сфера й освіта, культура і так далі зайшли у глухий кут, синонім якого — дно. Сергій Тарута, один із провідних бізнесменів країни, що побував після Революції Гідності очільником Донецької області і тепер засідає у Раді, спрогнозував у листопаді 2015-го крах України як держави через вісім місяців. У випадку бездіяльності влади. Три уже спливло…

Хоч цю думку поділяють інші відомі бізнесмени, які (нарешті!) зібралися вузьким колом, щоб запропонувати алгоритм виповзання із глухого кута, маю надію, що якщо ми пройшли через монгольське іго, через розшматування Руси у Великому князівстві Литовському, через тотальне нищення нації і держави у Російській імперії, то здолаємо і теперішню чорну смугу. Але чим скоріш зрозуміємо, що та чому відбувається, тим втрати будуть меншими. Щоправда, розуміння ускладнюється серйозною обставиною.

Влада — як виконавча, так і законодавча — вважає, що реформування країни йде успішно. Що 2016-й несе мир Донбасу, цілісність Україні, економіці зростання. А ті, хто ствер-джує протилежне, — популісти і піарники. Влада визнає, що справа йде не без недоліків, ось із корупцією ніяк не впораємося. Але, загалом, прогрес несумнівний. Міністри з телеекранів доповідають, що план реформ успішно виконано на скількись там відсотків. Лишилося до завершення всього нічого. Як послухати президента, десятихвилинки оптимізму прем’єр-міністра, речників їхніх фракцій у Раді і самого голову Ради, то найгірше позаду, а ми — на порозі успіху. У будь-якому разі, країна вже не на дні. І виникає питання. Надто важливе для розуміння ситуації: вони і справді так вважають? Чи це така пропагандистська мантра, від повторення якої у нас, себто у народу, має визріти переконання, що «жити стало краще, жити стало веселіше»? А труднощі — бо «АТО і Путін».

На моє переконання, влада справді щиро вірить в успішність своєї діяльності.

У відомій п’єсі «буревісника революції» про тогочасне «дно» є сцена, де мешканці нічліжки ріжуться в карти. Татарин Ахмет ловить партнерів на шахрайстві й обурюється. Картярі ж регочуть. У тому і смисл гри, кажуть вони, щоб надурити ближнього. Це закон життя. Отож як ми назвемо господаря нічліжки не Костильов, а Порценюк, то матимемо аналогію наших реалій.

Для подальшої розмови корисно згадати, як новопризначений прем’єр-міністр Леонід Кучма у далекому 1993-у ставив питання руба перед Верховною Радою: що ви хочете, щоб я вам побудував? Соціалізм? Капіталізм? Рада відповіді не мала. Рада знала, як і всі українці, що промисловий та аграрний потенціал України, її природні ресурси дають колосальну можливість для економічного ривка, мало за якими показниками наша країна спускалася — у порівнянні з країнами Європи — нижче сьомого місця. Рада просто хотіла, щоб у неї все було, а їй за це нічого не було. Леонід Данилович це бажання вгадав. І спочатку як прем’єр, а потім як президент невтомно будував кримінально-олігархічний лад, вдовольняючи апетити наближених до влади. Ющенко від свого «політичного батька» мало різнився. Янукович — хто на що вчився! — значно удосконалив кримінальну складову. Так за 24 роки спільними зусиллями політичний клас України витворив монстра, потворність якого підозрював увесь світ, але справжню ціну йому знали лише ми, українці. У пропорції приблизно 90:10 одні цим ладом були страшенно задоволені, інші понуро тягнули свого воза. Виживали. 90 відсотків зубожілого, пограбованого, приниженого населення двічі піднімалися на протест — восени 2004 і 2013 років. Увесь світ знає, що обидва Майдани стали звитяжними. У мене досі перед очима телевізійна картинка, як Ющенко, уособлення нашої перемоги, входить у Залу конгресу США. Зала встає. Зала аплодує. Світ у захваті: Україна-Русь, виявляється, не тільки була колись, вона — живе. Вона здатна перемагати. Вона відштовхується від дна, на яке її затягнули вири історичних катаклізмів, вона ось-ось вирине, і світ поповниться країною із давніми демократичними традиціями. Із тими, що їх при свічках вивчали молодші демократії по закапаних воском сторінках «Руської правди».

Майдан 2013—2014 років, що пройшов фантастично важкий, трагічний шлях від ідей інтеграції в Європу до Революції Гідності, ледь не скотився у драговину компромісів, до яких вже схилялися перемовники на зустрічі з Януковичем. Але це був інший Майдан, не рівня Помаранчевому. У його ядрі нуртував вогонь очищення. Делегатів до Януковича засвистали. Бо нація хотіла не іншого «царя». Вона вимагала зміни вектора розвитку і повернення в європейську спільноту, відродження національної гідності і соціальної справедливості. Це ніби і загальні слова, затерті й обслинені в дискусіях політичних комбінаторів, але є жорстока необхідність їх нагадати. Бо як після Помаранчевої революції псевдо-лідери і псевдо-вожді зрадили інтереси нації, так само зраджує й тепер суща влада ідеали Майдану-на крові.

В обох Майданів був один недолік. Повстанці необачно, без запобіжних умов віддали свою перемогу в руки політиків, прийнявши на віру їхні обіцянки вірно служити народові. Теперішні владні персоналії зверталися до народу із закривавленого Майдану і клялися: перемога чи куля в лоб. Але, як бачимо, і не збиралися використати історичний шанс для оновлення України. Можна сумніватися — чи зуміли б. Але точно, що не хотіли. Більше того, тихцем конвертували титанічні зусилля повсталого народу у власне збагачення.

Вступаючи у війну із Росією на захист Вітчизни, наш знедолений народ не сказав слова проти, коли уряд обкладав податками пенсії, запроваджував військовий збір, обрізав пільги, зменшував соціальні виплати і збільшував податки. Народ розумів, що у виборі між таким-сяким достатком і свободою вагаються тільки раби. Народ зносив усі лиха, які посипалися на нас через дії зовнішнього ворога. Історичний досвід вчив, що в годину російської агресії, як це було при вторгненні Наполеона чи Гітлера, не час питати, чому в країні нема Збройних сил, обезголовлені служби і підрозділи національної безпеки, чому найбільш чисельна в Європі міліція частково наклала в штани, а в гарячих точках і взагалі перекинулася на бік ворога. Більше восьми тисяч українських військових у Криму легко перейшли на службу до окупаційної армії РФ. Скільки зрадило Україну міліціонерів та есбеушників на Донбасі — цифра не названа. Але достеменний факт, що зрада була тотальною. І це свідчить, що ми мали гнилу владу, продажну оборону й безпеку.

Народ це знав, як знав і те, що окрім нього самого ніхто Вітчизну не порятує. Народ вірив, що допоки він грудьми захищає країну на фронті, делеговані Майданом у владу революціонери тим часом ламатимуть кримінально-олігархічну систему, рішуче діятимуть за законами воєнного часу і створять умови для економічного відродження. Ці умови — давно й усім відомий трикутник: не красти, рівні для всіх умови ведення бізнесу, очищення влади. Ми мали приклад боротьби з агресором у 1941—1945 роках, коли у фантастично короткий термін вітчизняна економіка була відмобілізована, армія переозброєна, одягнена та нагодована. Хрестоматійно відомий приклад поведінки панівного класу в час нашестя Наполеона. Дюк Рішельє, тоді генерал-губернатор Одеси і зовсім не олігарх, усі до копійки свої статки пожертвував на захист імперії, яка не була йому батьківщиною, а таврійські поміщики і купці не скупилися на внески у фонд оборони.

Ми можемо пишатися. Український народ виклик путінської Росії прийняв і витримав. Заслуга влади тут на п’ять копійок. Сформовані на Майдані добровольчі сотні пішли на фронт, зупинили ворога і стали основою нового українського війська. Волонтерський рух перебрав на себе функції тилового і військового забезпечення, підмінивши корумповані до останнього ґудзика служби Міністерства оборони. Один із найбагатших підприємців країни Ігор Коломойський та його спільники й однодумці у Дніпропетровську власним коштом споряджали добровольчі батальйони і закрили шлях агресорові на Правобережну Україну та в Крим. Таких прикладів від Сіверського Донця до Ужа багато. Під військкоматами стояли черги, тисячі добровольців ішли на війну, бо — ворог на воротях.

Подвиг добровольчих батальйонів нами до кінця не усвідомлений. На жаль. Про ці звитяжні дні, хай і скоромовкою, вже написані документальні повісті і зняті телевізійні фільми. Але до цих хронік Вітчизняної війни необхідно додати також хроніки тилу, не менше вражаючі і не менше важливі. Вони мають героїчний фасад — волонтерство та всенародний рух на підтримку наших воїнів. І чорну сторону — злодійство і захланність тилових служб оборонного міністерства, бездарне урядування і невміння забезпечити фронт усім необхідним.

Навіть наша журналістика, здебільш приручена олігархатом і схожа на левів, яким повидирали ікла й обтяли кігті, захрипла кричати про крадійство, про чиновну байдужість, про корупцію, про нищення підприємництва через тупе урядування, про казнокрадство і політичне лихварство. Журналісти публічно звинувачують персонально, за прізвищами уряд від А (Аваков) до Я (Яценюк) у корупції, у непрофесійності, у поверховості реформ, у супротиві люстрації, в ігноруванні суспільних запитів. Та що суспільство! Комітети Верховної Ради розводять руками, бо міністри від А (Аваков) до Я (Яресько) демонстративно ігнорують запрошення на засідання, що є відвертою зневагою до народу, бо якщо міністрів віднаходили за своїм розумінням ділових якостей Порошенко і Яценюк, то депутати Верховної Ради — це вибір українського суспільства. Влада, як криловський Васька, слухає і жере…

Кулуарність, закритість, втаємничення своїх дій стали характерною ознакою діяльності сучасної влади в усіх її вимірах. Надважливі для нації, для долі України рішення приймаються без комунікації із народом як у Києві, так і в темних закутках Мінська, Парижа чи Брюсселя. Влада досі не втямила, що після Майдану країна стала іншою і закони «сліпого трасту» у ній не діють. Що не буває демократії без діалогу. Як не буває і перемог на фронтах чи в тилу, коли народ не вірить у чесність і спроможність влади мобілізувати всі наявні ресурси країни і нації для подолання ворога і розрухи. На які зміни в країні ми сподіваємося, коли особистий рейтинг прем’єр-міністра 0,7 зі знаком мінус, а недовіра до уряду близько 70 відсотків? Коли більше 51 відсотка народу вважає за краще змінити всі гілки влади і йти на дострокові вибори?

Як діє народ, коли влада його не чує, не хоче розуміти — відомо. Спалахи праведного гніву з’являються час від часу в різних куточках країни — на Закарпатті, де бійці «Правого сектора» у травні минулого року на свій розсуд і на своє розуміння збройно вирішили встановлювати справедливість. Під Верховною Радою, де так само радикально налаштовані громадяни 31 серпня того ж 2015-го протестували проти надання особливого статусу окупованим районам Донбасу. У Кривому Розі, де торішньої осені при потуранні влади сфальшували результати виборів до міської ради. Сьогодні, попри рішення Верховної Ради про проведення повторних виборів, голодують представники Кривого Рогу, бо пан Гройсман це рішення не має часу підписати. «Іловайське братство», покладаючи вину за трагічний провал операції на генералів Муженка і Гелетея, стоїть пікетом під Адміністрацією президента, вимагаючи нарешті, через два роки, назвати винних і передати справу до суду. Перелік протестів можна продовжувати довго. Їхня суть — народ не розуміє і не сприймає дії і вчинки влади. Рівень суспільної довіри до президента, що сягав зовсім недавно більше 50 відсотків, катастрофічно котиться до нуля. Чому це не спонукає Банкову до діалогу, до чесної розмови з суспільством? Простої відповіді нема. Може, вважає влада, що вона краще за масу знає, як діяти. Може, як це було за Януковича, сподівається відгородитися від докучливого народу щитом із солдатів внутрішніх військ.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).