Гуманітарний стрижень освіти

В таких умовах відбулася перша хвиля докорінної перебудови гуманітарної освіти. В минуле відійшли такі одіозні заідеологізовані курси, назви яких зараз навіть соромно вимовляти: історія партії, науковий комунізм, марксистсько-ленінська філософія, науковий атеїзм тощо. Замість цього непо-требу почали, нарешті, вперше за останні століття в усіх навчальних закладах читати історію України (нагадаю слова О. Довженка про те, що за радянських часів ми були єдиною країною у світі, де не ви-вчалася власна історія), долучилися до нормальної філософії, політології, основ економічної теорії тощо.

Зрозуміло, що названі курси з роками дедалі більше ставали українознавчими, хоча процес цей просувався досить повільно. Бо на його шляху було чимало труднощів, не вистачало відповідної кваліфікації викладачам, потрібною була їх перепідготовка, бракувало нових підручників, а іноді виникали і неймовірні, з сьогоднішніх позицій — просто кумедні, ситуації. Наприклад, новий курс політології доручили читати вчорашнім кафедрам наукового комунізму (як то кажуть «щуку кинули у річку»). А що мало робити міністерство? Куди можна було подіти цілу армію вчорашніх активних ідеологів? Люстрації ж не проводили. Нічого доброго з цього не вийшло: під новою назвою ще багато років лунали старі «совкові» ідеї, закладаючи в молоді голови студентів певну основу для зайвих сумнівів.

Низький рівень громадської свідомості став одною з причин глибокої гуманітарної кризи українського суспільства першої половини 1990-х: довготривалий економічний спад, гіперінфляція, злочинна «прихватизація», небачена досі корупція… В таких умовах і сформувалася напівавторитарна кланово-олігархічна система влади («кучмізм»), якої ми й досі не можемо позбутися. Справа в тому, що свідомість суспільства зміню-ється дуже повільно, тривалий час ні люди, ні навіть політична еліта просто не бачили, не розуміли відповідних шляхів і засобів, з допомогою яких можна подолати негаразди і вирватися з полону вчорашнього світу.

Правда, відчутні зміни у гуманітарній сфері ми спостерігали після Майдану 2004 року. Вже сама подія масового протесту проти фальсифікації президентських виборів, проти порушення принципів демо-кратії справила величезний вплив на свідомість мільйонів небайдужих людей. Незабаром до цього додалося поширення вживання української мови, глибше вивчення української історії, ліквідація її «білих плям». Особливо багато було зроблено для дослідження і поширення теми Голодомору як геноциду українців, який став найжахли-вішою трагедією у новітній історії.

Втім, на жаль, в інших напрямках гуманітарної сфери, як і в житті в цілому, успіхів у нас було небагато. Надія на українське відродження після Майдану не справдилася: реформи в економіці тупцювали на місці, ширилася корупція, наростали злидні та прикрі розчарування. На цій основі й відбувся серйозний соціально-політичний «відкат», який у 2010-у привів гуманітарно малоосвічене суспільство в обійми такого ж малоосвіченого, «двічі несудимого» керманича. Зараз нам навіть важко збагнути, чому це тогочасне суспільство було нездатне оцінити весь комізм політичної ситуації і голосувало за «проффесора», який уже через якихось три роки привів країну до глибокої соціально-полі-тичної кризи. Оксана Пахльовська про цей час писала: «Одна з причин сьогоднішнього катастрофічного становища України в Європі і у світі — це системне відчуження України від європейської гуманітарної думки… А при такій вівісекції освіти, як вона провадиться сьогодні, за кілька років суспільство і взагалі ризикує стати на чотири і побігти в ліс. Сьогодні середній культурний рівень суспільства на позначці, яка не дозволяє поступу, модернізації» («День», 2010, 1—2 жовтня). Отже, так жити далі було просто немож-ливо.

Тому і відбувся тримісячний зимовий Євромайдан 2013—2014 років, проти якого влада застосувала вогнепальну зброю. Так постала Небесна сотня. Революція Гідності назавжди увійде в історію як найважливіша, етапна подія гуманітарно-політичного змісту, що відкрила нову перспективу для змін у суспільстві, для формування нової влади і більш високої свідомості людей, справжнього прориву на шляху до євроінтеграції, до загальнолюдських цінностей. Утім, українські керманичі і досі ніяк не можуть повною мірою скористатися новим пасіонарним піднесенням мільйонів людей. Наша імперська сусідка, втрачаючи контроль над Україною, вдалася до найнесподіванішого і найжорстокішого — анексії та окупації наших земель, відкритої військової агресії, під час якої вже загинули тисячі людей. Несподівано для багатьох «старший брат» перетворився на запеклого ворога. Весь цивілізований світ встав на захист Україні, надав їй фінансову допомогу, застосував санкції проти агресора. Незважаючи на це, уникнути справжньої глибокої гуманітарної кризи не вдалося: почалося падіння економіки, спостерігаються великі труднощі у проведенні реформ, вирує шалена корупція, висока інфляція, іноді відчувається безпорадність владної еліти.

І в таких умовах зневага до гуманітарної освіти — це не тільки наслідок, а в широкому історичному контексті — одна з основних причин всіх наших негараздів. Володимир Василенко, видатний правник і тонкий аналітик, з цього приводу рішуче наголошує: «На моє тверде переконання, збройна агресія Росії проти України ніколи не мала б місця, якби українська влада здійснювала україноцентричну гуманітарну полі-тику з моменту відновлення державної незалежності України» («День», 2016, 22—23 січня). У результаті ми перебуваємо на такому етапі розвитку суспільства, коли у нас ще не до кінця сформувалася політична нація й українська еліта, бракує політичної єдності, на Сході та Півдні суттєво відчутні впливи «русского мира», брехливої російської пропаганди.

Верховна Рада, мабуть, відчуваючи назрілі проблеми, 1 липня 2014 року ухвалила Закон України «Про вищу освіту». Він був непоганою заявкою для оновлення і гуманітарної складової, але сталося не так, як гадалося. Справа в тому, що новий закон надав вишам довгоочі-куваний статус автономії, можливість вільніше розпоряджатися своїми коштами, самостійно вирішувати питання щодо організації навчального процесу й обирати найприйнятніші для себе непрофільні предмети. І тут раптом, несподівано для багатьох, пролунали голоси про недоцільність взагалі вивчати у ВНЗ деякі непрофільні гуманітарні дисципліни, в тому числі історію України та філософію. І це в той час, коли впродовж останніх десятиліть у пресі постійно писали і говорили про погане знання українцями своєї історії та її повчальних уроків, про нашу неготовність протистояти російській пропаганді, що особливо проявилося в умовах нинішньої «гібридної» війни. А тут — несподівана капітуляція. Громадська думка від цього буквально «вибухнула», і під її тиском міністр освіти змушений був підписати спеціального листа «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін», яким дещо скорегував і пом’якшив розв’язок назрілої проблеми (http://tyzhden.ua/News/131767). Була збільшена кількість кредитів для гуманітарно-україно-знавчого блоку, який складався з української мови, історії України, історії української культури та філософії. Здавалося б, питання вичерпане, але, як кажуть в Одесі, «неприємний осад залишився»: деякі ВНЗ тільки частково виконали рекомендації.

У зв’язку з цим хотілося б особливо наголосити на тому, що в сучасну добу роль гуманітарної освіти в українському суспільстві не те що не знижується, навпаки — значно зростає. Наведемо декілька аргументів.

По-перше, гуманітарні курси, на нашу думку, повинні стати осердям і душею освіти, сприяти формуванню високоморальної і патріотичної людини-фахівця, яка здатна відпо-вісти на найскладніші виклики часу. Ми маємо допомогти студентам розібратися, що нетлінні людські цінності свободи, справедливості, гідності, співчуття просто не можуть існувати без таких соціально-полі-тичних імперативів, як патріотизм, державний суверенітет, демократія, євроінтеграція тощо. За відсутності відповідного підґрунтя навіть фахівець з дипломом залишається ще не до кінця соціально сформованою людиною, і це може ускладнити процес його самореалізації, викликати нерозуміння власних прагнень, нездатність узгоджувати їх з інтересами суспільства.

По-друге, хотілося б нагадати про необхідність враховувати повчальні уроки історії, колективну пам’ять і мудрість народу. Це має не тільки загальногуманітарне, а й суто практичне значення. Той народ, який краще розуміє і засвоює уроки минулого, досягає більших успіхів у розвитку суспільства і держави, краще облаштовує своє життя, створює ефективний механізм самоорганізації, передову культуру, має високу свідомість і здатність захищати свою країну. Не випадково підручник історії іноді називають «головним засобом побудови держави». Актуальність цього постулату особливо зростає зараз, в умовах визвольної війни українців проти жахливої агресії Росії. Мудрий і схильний до влучних афоризмів канцлер Бісмарк наголошував, що для захисту держави найважливішим засобом є не сила зброї та армія, а шкільний учитель. Може, для когось це звучить не дуже переконливо. Тоді подумайте над таким риторичним запитанням: «Чи прийшов би Путін на Донбас, якби там усі мешканці були справжніми українськими патріотами?» Повторимо за класиком: ворог приходить туди, де програє школа і церква. А в підсумку страждає все суспільство.

Насамкінець, по-третє. Всі важливі соціально-політичні зміни останнього часу просто вимагають від нас докорінно переглянути історію свого народу, переосмислити й оновити її зміст, більш рішуче і відверто проставити певні акценти, зробити її, нарешті, по-справжньому україноцентричною. Це певною мірою стосується й інших гуманітарних курсів.

Отже, нам потрібне не скорочення гуманітарних дисциплін, а навпаки — підвищення їх ролі і докорінне оновлення, залучення до роботи досвідчених викладачів. Переконаний, що саме такий напрямок сприятиме врешті-решт формуванню покоління політично свідомих і професійно підготовлених спеціалістів, розвитку всіх сфер нашого життя — від пожвавлення економіки до поліпшення добробуту, від зростання міжнародного авторитету України до зміцнення її обороноздатності.

Анатолій СТЬОПІН,
доктор історичних наук, професор.
м. Одеса.