Ану, послухай...

Сьогодні пропонуємо вашій увазі одну із глав цієї книги, написану близьким другом Валентина Лео-нідовича, лауреатом Шевченківської премії Володимиром Григоровичем Рутківським.

Чомусь прийнято вважати, що в Одесі є два видатні поети — шевченківські лауреати Борис Нечерда і Тарас Федюк. Я переконаний, що їх має бути щонайменше три. Ім’я третього — Валентин Леонідович Мороз. Але про це нехай болить голова у тих, хто до цього приклав (вірніше — не приклав) руку.

Я ж просто хочу розповісти про людину, яка стала невід’ємною часткою мого життя.

Інколи на мене находило таке відчуття, що ми з ним схожі на братів, яких доля спочатку розкидала по світах, а на початку 1960-х звела в Одеській філії Спілки письменників України. Ми, початківці, ділилися тоді на дві групи непримиренних друзів-суперників. З одного боку — члени університетської літстудії Володимир Базилевський, Анатолій Бортняк, Валентин Мороз, Петро Осадчук, Віталій Березінський, Анатолій Качан, Юрій Михайлик. З іншого — ми, спілчанські літстудійці — Борис Нечерда, Станіслав Стриженюк, Ізмаїл Гордон, Олекса Різників, ну і, звісно, я, бо без мене жодна вода не святилася. Зазвичай ми збиралися в приміщенні спілки і влаштовували поетичні турніри за принципом «стінка на стінку». По тому органі-зовували дружні вечірки, де ділилися останніми літературними новинами. За-звичай найбільше знав Валентин Мороз, адже на відміну від нас, які лишень примірялися до обласного видавництва «Маяк», він уже вважався своїм у найголовнішому літературному видавництві «Радянський письменник», тож для нас він був майже на короткій нозі з класиками. Це від нього ми довідалися, що і в класиків теж є проблеми зі словом. Так, по Морозу, якось поета-академіка Миколу Бажана запитали, чому він перед тим, як познайомити суспільство з черговим, щойно написаним шедевром, надсилає його не якомусь колезі-академікові, а давньому приятелеві, простому вчителеві з Конча-Заспи? На що той відказав: «Якщо вже цей зануда не знайде, до чого причепитися, тоді мені й сам Господь-Бог не страшний». Причому Валентин Леонідович вимальовував цю фразу так, що за нею ми побачили не лише самого академіка, а й його любовно-іронічне ставлення до найпершого рецензента. А ще нас вразив рецепт, що його Валентин Леонідович привіз зі столиці після зустрічі з Тарасом Івановичем, сином Івана Франка: «Тра багато спати. Тра спати дванайсять годин на добу. Коби мій тато так багато не спали, вони би так багато не зробили».

Та головне — він вів на обласному радіо молодіжний радіожурнал «Горизонт», у якому часто звучали вірші молодих поетів. Себто, наші.

Моє близьке знайомство з Валентином Леонідовичем почалося звідтоді, коли я повернувся з першого Ірпінського семінару молодих літераторів України. Тоді на нас, ще нікому не відомих «семі-наристів» (серед них — Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Борис Демків та ін.) звернула увагу сама президія Спілки письменників, а «Літературна Україна», надавши для наших поезій цілу сторінку, назвала нас майбутнім спілки. Звісно, це не залишилося поза увагою редактора молодіжних передач. Як тільки я повернувся з Ірпеня, Валентин Леонідович негайно розшукав мене і запропонував поділитися враженнями від семінару в його «Горизонті». І доки я роздумував (бо ж було боязко отак зразу виходити на люди), він попросив у мене зошит з віршами, взамін вручивши свій.

— Давай домовимося так, — запропонував він при цьому. — Ти кажеш про мої вірші все, що думаєш, а я теж саме — про твої. Тільки не соромся підкреслювати все, що вважаєш за потрібне.

Я тоді ще був делікатною людиною, тому намагався залишити якомога менше слідів. А от Мороз з самого початку дав знати, що церемонитися не збирається: на полях рукопису густо ряс-ніли всілякі зауваження, знаки запитання та жирні мінуси. Хоча, признатися, на плюси та знаки оклику він теж не скупився. І під кожним віршем була виведена оцінка — точнісінько така ж, як моя мама-вчителька ставила в зошиті якогось двієчника. Такою ж «вичитаною» виявилася і моя перша книжка. Звісно, я такого не стерпів і в майбутньому відповідав йому тим же.

Але повернімося до мого виступу в морозівському «Горизонті» Він виявився кращим матеріалом тижня, і Валентин Леонідович вирішив кувати залізо, поки воно ще гаряче.

— Знаєш, мене зараз скубуть за те, що в журналі мало матеріалу на виробничу тематику, — поскаржився він. — А оскільки ти працюєш на суперфосфатному заводі, то можеш допомогти мені заповнити цю прогалину.

Я згодився і тут же отримав посвідчення позаштатного кореспондента Одеського обласного радіо.

Треба зазначити, що радіо в ті часи відігравало значно важливішу роль, ніж тепер. Воно було чи не в кожній хаті і першим серед решти ЗМІ знайомило радянського слухача з найважливішими новинами і постановами Політбюро КПРС. Воно, власне, вважалося рупором тодішньої влади. Тож великі і малі керівники мріяли, аби вони чи їхній колектив «за-світилися» на ньому. Й от цю обставину Валентин Леонідович надзвичайно вміло використовував для підняття мого авторитету. Час від часу він телефонував цеховому, а то й заводському, керівництву і поставленим радіоголосом проголошував:

— З вами розмовляє редактор обласного радіо Валентин Леонідович Мороз. Мені потрібен Володимир Григорович Рутківський.

Ошелешене такою високою увагою керівництво посилало за мною гінця. А коли я приходив, Валентин Леонідович ще голосніше (аби керівництво чуло все до останнього слова) казав:

— Вітаю тебе, Володимире Григоровичу! Справа в тому, що обком партії (комсомолу) прийняв рішення про посилення виховної роботи на прикладах наших маяків. Тож нам негайно потрібен нарис про передовика виробництва. Є у вас на заводі такі?

Керівництво посилено кивало голо-вами (мовляв, є такі, є!), тому мені нічо-го не лишалося, як згодитися. Начальство тут же підбирало необхідну кандидатуру і навіть не морщилося, коли я нахабно вимагав відгул для детального обдумування нарису. Така практика тривала доти, доки Валентин Леонідович не став заввідділом пропаганди, а на своє попереднє місце редактора молодіжних радіопрограм запропонував мене. Признатися, я не дуже палав бажанням стати радіожурналістом. Хоча моя робота на хімічному підприємстві вважалася шкідливою, я до тої шкідливості так звик, що вже й не помічав її. До того ж, крім зарплатні, я отримував ще й додатковий пайок у вигляді страшенно дефіцитних на той час сухої ковбаси, молока, білого хліба… І от я маю кидати це все…

Проте керівництво радіокомітету виявилося наполегливим. З намови Валентина Леонідовича воно поставило мені ультиматум: або ж я негайно подаю заяву про прийняття на роботу, або ноги моєї на радіо більше не буде. Довелося згодитися.

Спільна робота на обласному радіо — то були чи не найкращі миті нашого спілкування. Двері до нашого кабінету (наші столи стояли поруч) майже не зачинялися. Серед авторів була маса найрізноманітнішого люду — вчені, партій-но-господарські працівники, письменники, медики, будівельники, студенти, журналісти друкованих видань. Найчастіше це були кореспонденти «Комсомольської іскри» Борис Дерев’янко і Юлій Мазур. Справа в тому, що комсомол своїх журналістів тримав на голодному пайку, в той час коли гонорари на радіо були чи не втричі вищими. Пам’ятаю, Борис Федорович в «Горизонті» спеціалізувався як спортивний оглядач, а Юлій Маркович відповідав за комсомольсько-молодіжні ланки.

Проте робочий день у нас починався не з прийому відвідувачів. Ми з Валентином Леонідовичем приходили якомога раніше, аби мати трохи часу поговорити про те, що нас найбільше цікавило — про поезію. Це відбувалося приблизно так. Той з нас, хто приходив пізніше, з розгону всідався за свій стіл, розкривав блокнота і починав:

— Тут, знаєш, мені в голову прийшла заготовка для непоганого вірша.

— Непоганого? — одразу ж починав сумніватися той, хто прийшов раніше.

— Ні, ти спочатку послухай…

Затим ми починали крутити ту заготовку так і сяк, разом розмірковуючи, як її краще припасувати до вірша. Чи навпаки — вірша до неї.

Але бували дні, коли заготовки чи задуми в наші голови не приходили, і ми обмежувалися тим, що ділилися враженнями про вірші улюблених поетів. Оскіль-ки наші смаки були протилежними (я полюбляв Жака Превера і Пабла Неруду, а Мороз — неокласиків і Єсеніна, який тоді входив у моду), то ми сперечалися до хрипоти аж до того часу, коли хтось із відвідувачів не відволікав нас від цього заняття. Власне, сперечалися ми з будь-якого приводу. Я, наприклад, відстоював право письменника на формально-версифікаторське розмаїття, тоді як Мороз був противником будь-якої версифікації. Та хіба тільки це було причиною наших дружніх суперечок!

— Щось у тебе негаразд з камертонами, — докидав він мені. — Оцей ось вірш у тебе дзвенить, мов дзвін, а оцей — мов надтріснутий казанок.

— А в тебе що за камертон? — відбивався я. — Чи не деревина?

— Ну й нехай, — не ображався він. — Зате вистояна.

Але було й те, що нас об’єднувало. Ми однаково не любили патетики, телячої радості з будь-якого приводу, сюсюкання, фальшивої ноти, відвертої заданості на ту чи іншу тему. Валентин Леонідович, як і я, вважав, що правомочність появи тієї чи іншої поезії повинна бути природною, як, скажімо, схід сонця чи подуви вітру, що в ній повинні превалювати не заклики, а думка. Чи бодай хоч якась емоція.

Та були дні, коли Валентин Леонідович не заходив, а повільно, наче біло-сніжний лайнер до Одеського порту, впливав до кабінету. Навіть не привітавшись, усідався за стіл і урочисто-таємничим голосом проголошував:

— Ану, послухай, що я написав…

Він витягував блокнота, у який заносив уже викінчені вірші і починав читати. Читав Валентин Леонідович так, ніби перед ним був не я один, а цілий клас неуків. Час від часу він навіть використовував вказівного пальця.

— Чого ти в мене тицяєш своїм пальцем? — обурювався я.

— А щоб до тебе швидше дійшло, — відказував він і читав далі. По тому клав блокнота на стіл і вже іншим, майже учнівським, голосом цікавився: — Ну, як?

Я чіплявся до того вірша, як міг. Чіплявся навіть тоді, коли мені він подобався. Чіплявся до основної думки, рими, розміру, окремого слова… Я навіть ком не пропускав. Мороз не захищався і не кидався з поясненнями, бо в нас існувала така думка: коли ти починаєш пояснювати, що хотів би сказати у вірші, — то вже не вірш. Він тільки кивав головою і вносив до блокнота якісь позначки, примовляючи:

— Гаразд, я над цим подумаю.

Або ж:

— Ну, це ти вже занадто.

Я теж не дуже наполягав на звинувачувальному пафосі. Бо, як і Мороз, був переконаний, що з твором треба поводитися обережно, що він вимагає скальпеля, а не довбні. Коли ж вірш видавався невдалим, ми не вдавалися до звинувачень. Обмежувалися лише співчутливим зітханням або зауваженням:

 — Журналістика — це єдине, на що ти здатен…

Та коли, після врахування всіх зауважень, доходили думки, що вірш таки чогось та вартий, ми були однаковою мірою задоволені. Один — тому, що вірш, нарешті, сподобався опонентові, інший — тому, що приклав до цього і свою руку. І це надавало нам права у письменницькому колі хизуватися:

— Якщо вже такий зануда, як Рутківський, не знайшов до чого придертися, то тепер мені ніякий редактор не страшний!

Або ж:

— Якщо вже такий зануда, як Мороз… — далі за текстом.

Серед письменників, особливо молодих, часто побутує думка, що коли збірка складається з гарних віршів, то вона теж повинна бути гарною. А от ми з ним гиркалися і з цього приводу. Якось, гортаючи його щойно видану книжку віршів, я елегантно (як мені здавалося) підколов Валентина Леонідовича:

— Дивна річ, Валю. Кожен твій вірш зокрема гарний. У цьому немає сумніву. А от коли вони разом — то бачаться, як голомозі солдатики.

— Як умію, так і пишу, — буркнув на те Валентин Леонідович. Я гадав, що він забув про цю шпильку. Та коли за кілька місяців подарував йому свою збірку, він перегорнув її, схвально кивнув головою і сказав:

— У твоїх віршах багато повітря. — І тут же мстиво зауважив: — Тільки воно інколи буває зіпсованим.

І взагалі він мав потяг до сентенцій. Так, коли одного разу виграв у мене в шахи, то негайно проголосив присутнім:

— Рутківський, звісно, грає краще, але коли він про це подумає, то одразу програє!

Залишалося тільки прийняти це до уваги.

Одним із морозівських хобі було колекціонування. На цій стежині Валентин Леонідович знайшов гідного спільника і водночас суперника — Тараса Макси-м’юка. Збирали вони все — марки, пош-тові листівки з зображенням класиків і без них, афіші, картини, рідкісні книги, писанки. З останніми сталася кумедна ситуація. Якось три збирачі — П. Маркушевський, В. Мороз і Т. Максим’юк — вирішили поділитися з громадськістю своїми успіхами в писанкозбиранні. Назустріч їм пішов археологічний музей, виділивши для показу одне з кращих приміщень.

Виставка пройшла з великим успіхом. Винуватці її буквально грілися в променях слави. Лише Тарас Максим’юк був дещо знічений — морозівська колекція була визнана трохи кращою.

І ще один випадок лишився в пам’ятку. Якось на день народження Валентина Леонідовича дами забажали танцювати. Оскільки ми з Нечердою участі в цій акції не брали — нас відрядили на кухню з наказом приготувати каву. Бажано оригі-нальну. Ну, це для нас, старих кавоманів, було не важко. Кидаємо в уже готову каву дрібку солі, трохи перцю… І тут мій погляд зупиняється на шикарному хребті оселедця, що лежить край столу. Нерішуче починаю:

— Може…

Нечерда розуміє мене з напівслова. Все ж і він вагається.

— А не помітять?

— Коли трохи, то, мабуть, ні…

Ледь-ледь бовтаю хвостом у каві. Нечерда куштує. В задумі каже:

— Здається, мало…

І почав бовтати хвостом, наче віником.

Ефект був оглушливим. Всі визнавали, що такої кави ніколи ще не куштували. Лише Євген Прісовський обережно поцікавився:

— А ви, часом, не викручували сюди ганчірку для посуду?

Проте його перебиває сам іменинник:

— Не знаю, що вони сюди викручували, — урочисто починає він. — Проте надалі я проситиму їх готувати лише таку каву!

А між тим життя почало котитися кудись не в той бік. І мушу признатися, що навіть ми, ідеологічні працівники, не одразу помітили, що влада почала закручувати гайки, дещо попущені під час хрущовської відлиги. І чи не першим з працівників радіокомітету під цю акцію потрапив я. Почалося з того, що я відмовився видавати в ефір вірші одного одеського поета, який дуже підвів редакцію.

— Що, не хочеш давати в ефір російські вірші? — ущипливо поцікавився один з моїх колег.

— Таких російських віршів не дам, — відказав я і кинув їх на стіл так, що вони ковзнули по поверхні й опинилися на підлозі.

Наступного дня появилася скарга ображеного автора, адресована обкому партії, відділенню КДБ та письменницькій організації. В ній мовилося: «На одесском областном радио засела кучка украинских буржуазных националистов во главе с самым оголтелым из них Владимиром Руткивским. С криком: «Русских стихов в эфир не дам!» — он позволяет себе швырять на пол стихи уважаемых поэтов…»

Я заціпенів: це було, як мінімум, рівно-значно звільненню з роботи. Розгубилося і керівництво радіокомітету, адже в їхній практиці такого ще не було. Не розгубився тільки Валентин Леонідович. Одразу після появи скарги він оббіг усіх, хто був присутній при цій сцені, і звернув їхню увагу на те, що я перед «русскими стихами» сказав слово «таких». По-перше, як віршів ні російських, ні українських, а просто поганих. По-друге, цей мій жест треба трактувати як відповідь, може, й занадто різку, на те, що скаржник перед цим підвів усю редакцію… І це «таких», на якому наполягав Валентин Леонідович, мене і врятувало. Відбувся лише суворою доганою з останнім попере-дженням.

А через деякий час — знову вибух. Рішенням обкому партії один з наших працівників був звільнений з роботи. Ми з Валентином Леонідовичем та ще з кількома журналістами стали на його захист. І як на нас не тиснули, ми стояли на своєму. Закінчилося тим, що прокурор області відмінив розпорядження всемогутнього обкому. А оскільки ця органі-зація не звикла, аби щось вибачати, то треба було рятуватися. Мені пощастило: уже тоді авторитетний Борис Олійник зі словами: «Старий, тобі треба на кілька років щезнути з Одеси, щоб про тебе забули», допоміг мені вступити на Вищі літературні курси в Москві.

Не забули. Коли за два роки я повернувся до Одеси, мене ніхто не брав на роботу. «Пішли» з радіо і Валентина

Леонідовича. Аби якось підтримати наші сім’ї, ми змушені були бігати у пошуках бодай якогось підробітку — платні виступи, рецензії, консультації тощо. За тими клопотами і не завважили, як почали зустрічатися дедалі рідше. Але раз на

рік ми все ж спілкувалися, наперед замовляючи в Ірпінському будинку творчості письменників на один і той же час сімейні путівки. Там були створені майже всі умови для того, аби зосередитися над реалізацією своїх річних задумів. Зазвичай, до нас приєднувалася сім’я Петра Ілліча Осадчука, одесита за духом, заступника голови київської органі-зації СПУ. «Зловживаючи» своїм службовим становищем, він влаштовував так, що ми всі разом поселялися в одному з корпусів і, таким чином, мали всі можливості для майже цілодобового спілкування. Життя наше йшло у повній відповідності з наперед складеним планом. Одразу по сніданку наші дружини рушали на прогулянку до Ірпеня, Петро Ілліч — на службу, а ми з Валентином Леонідовичем всідалися до письмових столів. При цьому кожен повинен був обов’язково написати вірша і перед обідом прочитати їх один одному. Це була обов’язкова передумова нашого ірпінського співжиття. А хто цю домовленість порушить — тому на віки вічні сором, презирство і ганьба!

Декому наша домовленість може видатися профанацією творчості (адже придумати щось путнє за півдня неможливо!), проте ми тим не переймалися. Адже за рік кожен з нас не тільки накопичив зо два десятки задумів, але й пройнявся духом чи не кожного майбутнього вірша. Тож залишилося лише викласти задумане на папері. Працювали напружено, аж піт котився по обличчю, бо ніхто не хотів відступати. І були страшенно втішені, коли чули один від одного коротке і містке слово «молоток».

Ще краще почувалися наші дружини. Їм, що виросли на одеському спечному асфальті, Ірпінь видався ледь не раєм. Сосни, запах глиці і заплав, тихі піщані стежки, буйні садки за парканами, церква, до якої можна заходити, не боячись, що за тобою стежать люди в цивільному, ринок, що на їхнє переконання, не поступався сорочинському ярмаркові… І чого там тільки не було! Гори яблук, груш, слив, довжелезні столи, де поруч зі ще зарошеною городиною купчилися глеки з парним молоком, сходило сльозою свіже масло, яріли квадрати щільникового меду. А ще крамниці з такими речами, яких в Одесі навряд чи й знайдеш. А ще каченятка, курчатка, телятка, поросятка й, особливо, козенятка. Дійшло до того, що дружини ледь не вмовили нас купити одне з них. Навіть клялися, що випасатимуть його на мотузочку, а коли повернемося до Одеси, то воно по черзі житиме на наших балконах… І взагалі вони відчували таку довіру до ірпінської природи, що й думки не допускали, ніби вона може чимось нашкодити. Якось я ледь не в останню мить вихопив у дружини Валентина Леонідовича, чарівної Ірини Олексіївни, величезну бліду поганку, яку вона вже збиралася насилити на лозинку і засмажити над вогнищем. Проте замість того, аби подякувати за те, що я врятував її від страшного лиха, вона щиро образилася на мене.

— Рутківський, ти просто заздриш, що я, а не ти знайшла такого розкішного гриба! — вигукнула вона.

А що вже ірпінські вечори! Повертався зі служби Петро Осадчук — людина непогамовної вдачі, неймовірний видумляка і жартун. А що ми теж не хотіли поступатися йому, то на наш регіт збігалася чи не половина ірпінських небожителів.

Якось до будинку творчості заглянув наш спільний друг, відомий критик Григорій Клочек. Звісно ж, ми гуртом подалися до нього, аби привітати з прибуттям і поділитися останніми новинами. Засиділися допізна, коли Ірпінь вже поринав у сон. Я першим вийшов на головну письменницьку алею, звану Витріщатиком (за аналогією з Хрещатиком), де зазвичай прогулювалися класики. Дивлюся — широко розчиняються ворота будинку творчості, і в них в’їжджає міліцейський «чорний воронок». Мабуть, водій попросив у сторожа прихистку на ніч. І тут мені приспічило вигукнути Морозові, що йшов слідом і нічого ще не бачив:

— Валю, міліція приїхала по Клочека!

Валентин Леонідович миттю прийняв позу демонстранта, що йде попереду колони з піднятим прапором і заволав на весь Ірпінь: «Свободу Клочеку! Руки геть від Клочека!» За мить ми з роззявленими ротами спостерігали, як «чорний воронок» хутко розвернувся і щез за воротами. Чи то водій вирішив не встрявати в політику, чи то поїхав доповідати начальству про демонстрацію у письменницькому будинку.

— На всяк випадок треба чекати продовження, — зауважив Петро Осадчук, коли побачив задні фари.

І продовження було. За сніданком один з наших друзів-письменників, давлячись від сміху, розповів, що його сусіду, глухуватому, але все ще «пильному» ветеранові, почулося, ніби хтось закричав «Свободу творчеству! Руки геть от творчества!» Аби дізнатися, хто ж то там такий свободолюбивий, ветеран в одних трусах видибав у хол. Та, як на зло, двері від протягу зачинилися, і ветеран протремтів у холі аж до ранку, доки не при-йшла прибиральниця з ключем.

Якимось дивом ця новина миттю долетіла до парткому спілки, але Петро Ілліч, повернувшись до Києва, з таким гумором описав її, що обійшлося загальнописьменницьким реготом.

Ця наша ідилія тривала сім років, — аж до того часу, доки за кілька десятків кілометрів від Ірпеня вибухнув Чорнобиль. Відтоді наше з Морозом спілкування стало епізодичним. Цьому сприяло й те, що я дедалі більше занурювався у прозу, а Валентин Леонідович вважав це відступництвом і зрадою. Сам він залишився вірним лицарем її величності Поезії. Настільки вірним, що розмови про всілякі там сюжети, інтриги, кульмінації та інші прозові атрибути вважав порожніми балачками, не вартими уваги справжнього творця. Тож і не дивно, що з роками ми спілкувалися дедалі менше й менше. З часом я відкрив, що ті, хто пише сьогодні для дітей, чимось схожі на мене молодого. А що вони теж сприйняли мене за свого, то думки про життєву плинність відсунулися на маргінеси. Я навіть забув, що існує така собі одеська письменницька організація. І лише Валентин Леонідович нагадував про її існування. Час від часу лунав телефонний дзвінок, і він, за звичкою забувши привітатись, збу-джено починав:

— Ану, послухай…

По тому починалося обговорення, і ми ніби поверталися в ті часи, коли були ще молодими і горластими.

Я, як і тоді, чіплявся до чого лише міг. І, здається, у мене дещо виходило, бо час від часу він підтакував на знак згоди, а одного разу навіть з ностальгічною інтонацією в голосі зауважив:

— Ти чи не останній в Одесі, хто ще розуміється на поезії…

З цього я зрозумів, що не все так гарно складається у нашій письменницькій організації.

Час від часу кожен з нас замислюється над тим, що ж воно таке — Вічність. Не знаю, як для кого, а для мене тут все ясно: вічність — це я сам. Вічність — це той проміжок Часу, у якому я існую. А відтак всі ті, хто увійшов у мою пам’ять, вічно залишаються в ній. І немає значення, топчуть ще вони земний ряст чи вже відтоптали. Тож час від часу ловлю себе на тому, що прислухаюся, чи не пролунає телефонний дзвінок і знайомий голос почне: «Ану, послухай…»

Володимир РУТКІВСЬКИЙ,
лауреат Національної премії
імені Тараса Шевченка.