Його ім’я - Слава

Моє покоління зростало в умовах боротьби більшовицького режиму з релігією і християнською мораллю. Усіма способами поборювали їх, намагаючись очорнити й будь-що довести, що християнство завжди було лише засобом експлуатації робітників і селян з боку пануючих класів. Вони, руйнуючи храми, позбавляли нас вільного вибору і тягнули всіх у липку павутину брехні, у «мордор»-комуну, що поглинала покоління за поколінням, перетворюючи людину на приспану муху. І тільки меншість з нас зберігала здатність до спротиву тому павучому «баюшки-баю».

Дзвони Михайлівського Золотоверхого збудили всіх, і раптом, озирнувшись навкруги, ми усвідомили, що за 24 роки в нас виросло молоде покоління, яке вже не вдовольняє таке становище, коли українську незалежність знов топче, вбиває, зухвало оплутує своєю липкою слиною брехливої пропаганди одвічно агресивний, віроломний і нахабний ворог.

...І постали вони — воїни Світла, і згадали все: нащо ми! і чиї! і хто ми!

Один з них — Кирилов В’ячеслав Юрійович, славний на всю Україну захисник Вітчизни на прізвисько «Козак», який встиг за своє коротке життя стати легендою. Про нього багато написано в інтернет-мережі, зняті короткометражні фільми «Козак» і «Прощання». Втім, маю велике бажання з гордістю і вдяч-ністю заявити, що він — ще й мій земляк, аккерманець та одесит! Для нас, українців Півдня, надто важливо знати своїх Героїв, які стали Героями України, адже так відчуваємо ми свій кровний зв’язок зі своїм народом, страждання якого ми ділимо всі разом. Тому вважаю за обов’язок і честь розповідати про своїх героїчних земляків.

Народився В’ячеслав Кирилов у Білгороді-Дністровському 19 грудня 1981 року. Мати — юрист, батько — інженер і підприємець. У 1988-у молода родина виїхала у Тюменську область Росії до батьків В’яче-славового тата. Там хлопець пішов у перший клас і навчався до 1996 року. Потім сім’я повернулася до нашого міста. Хлопець навчався у дев’ятому класі школи №2, після того вступив до технікуму торгівлі і технологій харчування. Отримавши диплом кухаря 4-го розряду, поїхав в Одесу працювати за фахом. Згодом разом з батьком відкрив приватне підприємство, де був директором. Підприємство надавало послуги з перевезення вантажів. Одру-жився, народився син Владислав.

Хтось може подумати: чого бракувало молодому успішному бізнесменові з інтелігентної родини, веселому, імпозантному, великому життєлюбу? Ось він на фотографіях: усміхнений, рожевощокий, з добрими очима, впевненим поглядом лідера і — ох якими! — козацькими вусами. Уся його постать уособлює молодецьку козацьку вдачу, усім своїм виглядом викликає у кожного щиру симпатію.

На такі німі запитання відповість сам Слава-«Козак». Ось його слова з інтерв’ю (у перекладі, бо розмовляв він російською): «У нашого народу те довго накипало, довго кипіло. Ми чекали змін, але боялися їх робити. Агресор тим скористався. Проте це не змінило наших прагнень. Я воюю за справедливість, за краще життя для сина. А ще я хочу, щоб люди повірили в мене. У те, що я і мої побратими здатні змінити країну, кардинально змінити». І додав, що для того «в них є і бажання, й ідея, і свобода, а в них (сепаратистів) — лише зброя і хазяїн у Кремлі».

Із самого початку Євромайдану в Одесі «Козак» став його активістом і членом громадського формування охорони правопорядку «Одеса». Потім — інструктором з тактичної медицини та екіпіровки спецпідрозділу «Шторм». Надавав допомогу Збройним силам у складі того ж «Шторму». Як волонтер возив вантажі на передову. Впродовж року, коли вже йшла війна на сході, заробляв гроші, щоб купити собі екіпіровку бійця і піти захищати свою землю.

То було тверде чоловіче рішення. В’ячеслав поставив собі за мету потрапити добровольцем у полк «Азов». На той час «Азов» уже про-йшов жахіття Іловайська. А відомий в Україні і за кордоном письменник, лауреат Шевченківської премії 2011 року з літератури Василь Шкляр, який мав честь не прийняти її з рук Януковича, написав нещодавно думу про братів азовських, роман «Чорне сонце», якраз про ті пекельні події кінця серпня 2014-го. Пан Василь жив разом з бійцями «Азову» і писав їхні портрети з натури, їхні героїчні історії, про справ-жнє братство, якого не зустрінеш у звичайному житті, про взаємодопомогу, про справжніх чоловіків і сповнених честі шибайголових наших хлопчиків... І ще напише. І «Козака» з Одещини згадає... І будуть писати інші... І читати будуть у підручниках історії в українських школах і по всьому світі, скрізь, де живуть наші.

Наприкінці осені 2014-го «Козак», нарешті, купив собі форму, надій-ний бронежилет і каску та разом з двома вірними друзями вирушив з Одеси у Нові Петрівці на військові навчання.

19 грудня 2014 року мати вітала сина з днем народження по телефону і не знала, що той з побратимами вже на київському вокзалі сідає в автобус і їде на війну. Саме цього дня разом з чоловіками з усіх куточків України на Софійській площі він присягнув на вірність і служіння своєму народові.

Так троє друзів-одеситів — «Козак», «Фізрук» і «Мотив» — приїхали у мобілізаційний центр «Азова», що під Маріуполем в Урзуфі. Там здійснилася мрія хлопців: вони потрапили у штурмову групу і після вишколу стали кращими на потоці. Керівництво полку нагородило «Козака» захисними окулярами. Вже тоді, збадьорені привселюдною відзнакою, одесити відчули, що вони — у сім’ї, у команді побратимів і саме на тому місці, де мусять бути.

Низький уклін батькам В’ячеслава за те, що зростили сина-Героя! Нехай їм наш милосердний Господь допоможе триматися! Вони, попри всі страхи, з розумінням поставилися до обраного сином шляху, лише вмовляли бути обережним і розсудливим.

Мати В’ячеслава, пані Світлана, розповідала про січневі обстріли Маріуполя, де якраз перебував син у складі підрозділу спецпризначення. Тоді, не чекаючи закінчення обстрілів і незважаючи на наказ офіцера бігти в укриття, хлопець почав надавати допомогу пораненим, переносити їх у безпечне місце.

Один з офіцерів згадував: «Я ніколи не забуду цю картину. Йде бій. Стріляють, ти боїшся голову підняти. Дивлюся: йде «Козак» по дорозі. Він повністю екіпірований. Вуса і все таке. Груди вперед, у нього постава гарна, рівна. Йде красень! Кричиш йому: «Козак», лягай!» А він іде. Це не прикрашено, так і було. Він намагався поменше ховатися. Навіть якщо з техніки безпеки, коли летять снаряди, тобі потрібно впасти, притиснутися до землі, накрити голову. А він не падав — він ішов. Казав, що якщо судилося в мене потрапити, то воно і так потрапить. І ось командир кричить: «Падай!» А він іде рівно і гордо: «Я іду на своїй Богом даній землі». Для нього це було важливо: він іде по своїй землі, українській. У нього бабуся і дідусь (ті, що жили довгий час у Сибіру) не хотіли чути, що Росія може наступати на Україну. Казали, росіян там нема, це все «бандери». І хоча вони були різних поглядів, «Козак» дуже любив своїх стареньких!..»

Уривок з розповіді найкращого друга — «Фізрука»: «Всі в «Азові», від солдата до командира, знали, поважали і любили «Козака». Завжди був охайний, підтягнутий. У нього черевики, навіть якщо йшов по болоту, завжди чистенькі були. Він любив все в чистоті тримати. І якось трапилася історія. Одного дня була перевірка зброї, а в нього — автомат нечищений, хоча він був впевнений, що той чистий. Не знаю, як так вийшло. Як покарання за таке порушення у тебе забирають зброю і прив’язують лопату. І ти ходиш по території бази з лопатою замість автомата. Керівництво завагалося: як їм «Козаку» прив’язувати лопату? Адже це не та людина, щоб таке робити. Ну і «Козакові» теж з лопатою ходити не хотілося. У нього авторитет був. А ходити з лопатою — з тебе сміятися будуть, кожен запам’ятає цей момент. Тож лопату прив’язувати не хотіли, а покарати все ж потрібно. Тим часом наша інженерна служба посилювала блокпост. І він каже: «Давайте я поїду туди». Йому подобалося бути при справі. Якби зі мною таке трапилося і стояв би вибір — або їхати в «холодильник» (адже там було холодно, бридко, сиро, і там працювати треба), або походити день з лопатою — я, мабуть, вибрав би лопату. Походив би собі із саперською лопатою — ну й добре. А «Козак» — ні. Йому хотілося щось робити, покращувати, створювати».

Чи був «Козак» честолюбцем? Так, напевне, був. Козацька січова слава в якийсь момент життя пройняла його, захопила і, як зірване вітром листя, понесла у донбаські степи. Красень, який любив життя, бажав ще й слави, поваги серед сильних чоловіків. Однак та відвага не була показною, а була справжньою, такою, що була його сутністю. Саме так, бо людина, яка йде в штурмову групу у розпалі бойових дій, знає, на що наражає своє життя. «Козак» відчував, що смерть ходить по п’ятах і шанс вижити невеликий. Та поки він жив — весь час відганяв від себе стару з косою одеськими жартами, різними смішними дрібницями підбадьорював усіх навколо.

Можливо, мені закинуть, що я занадто ідеалізую, що таких красивих та сильних особистостей насправді не може бути, особливо на війні, бо вона будь-кого нищить та спричиняє деградацію характеру, поведінки, чеснот. Але такий скепсис провокують зневіра та матеріалізм. Мораль деградує без високих цілей, а разом з нею деградує сус-пільство. Ми повинні пам’ятати, як зароджувалося християнство. Воно утверджувало вищі цінності, їх перевагу над особистими інтересами окремої людини з її гріховними нахилами. І за ці високі ідеали люди йшли на смерть, ставали мучениками.

І так, як зараз, ніколи ще історія не демонструвала правдивості християнської етики. Її противники — комуністично-совкові ідеологи — впевнені, що Бога нема, а тому нема моральних законів. А коли так, то можна хитрістю і насиллям змінювати світовий правопорядок, красти території, дурити брехнею мізки. Їм навіть вдалося нав’язати величезній масі людей думку, що правда, совість, честь — то нежиттєздатні химери. Наші чоловіки-воїни стали їм на заваді, а тому наші Герої — воїни Світла, лицарі Добра! І наші Любов, Віра і Пам’ять, впевнена, ще зроблять безсмертними історичними постатями всіх, хто пішов захищати Вітчизну! А наші молитви за них почує Господь і поповнить ними лави янголів-охоронців, які стануть на сторожі миру в Україні.

«Козак» загинув у перший день перемир’я після успішної наступальної операції «Азова», яка почалася 10 лютого 2015 року. Цього дня були звільнені Павлопіль, Комін-тернівське, Лебединське, Бердянське і Широкине. Лінія фронту віддалилася на 20 кілометрів на схід від Маріуполя, і проросійські бойовики вже не могли напасти на Маріуполь, як тоді, 24 січня, коли «гради» потрощили ринок і вбили та скалічили багато мирного люду.

14 лютого терористи почали контрнаступ за підтримки танків і важкої артилерії. «Азовці» успішно відбили атаку. Опівночі Андрій Білецький оголосив про призупинення наступальної операції у зв’язку з наказом про перемир’я. Тільки для бандитів закони не писані: 15 лютого вони вчинили спробу прориву. Під прикриттям густого туману в Широкине зайшли чотири танки і жива сила ворога, працювали артилерія і міномети. «Азовці» від-били атаку. Почалося позиційне протистояння. У підсумку операції було знищено близько сотні бойовиків і кілька одиниць бронетехніки. Втрати «Азова» — десятеро загиблих і близько 50 поранених. Серед полеглих — «Козак». Рятуючи пораненого «Фізрука», В’яче-слав отримав важке поранення і помер на операційному столі.

Ще і ще раз перечитую спогади «Фізрука»: «Почався бій. Широкине — це звичайне село... Бій, можна сказати, вулиця на вулицю... Я перебігав з одного місця на інше, і раптом мені прилітає в голову осколок. Я себе до цього підготував: щоб не сталося, я не повинен впадати в паніку, адже у мене заряджений автомат, боєприпасів з собою багато, різного всього. Я сам дістав з голови осколок, та якось ставало зле... На той момент «Козак» перебував досить далеко від мене, але як тільки мене поранило, за якісь секунди він примчав і був біля мене, намагався якось заспокоїти, підтримати, хоча я йому і говорив, що все в порядку, я себе контролюю. Він мене поклав обличчям до землі, голову накрив каскою, сказав лежати: вже почався бій, нормальний такий. «Будемо намагатися тебе витягувати», — каже мені. «Козак» розумів, що тоді під час бою не було можливості, наприклад, закинути мене в броньовану техніку, щоб я був у безпеці, і вивезти мене. Він прийняв рішення затягнути мене у двір — у гаражі сховати. І я там при вході лежав. Почав працювати міномет. Чую, що «лягає» все ближче і ближче. Я змирився, що якщо вдарить біля мене — вже ніщо не допоможе тоді... Коли почув поруч вибух, то перше враження було, що мені відірвало ногу... Біль. Але організм почав сам знеболюватися, стало спокійніше. І в цей момент я побачив зрешечене тіло «Козака». Він накрив мене собою і врятував від вірної загибелі». Потім «Фізрук» додав: «Він якось знав, що помре, напевно, так. Тому що він мене попросив про дещо в ту останню ніч: «Дай мені слово, пообіцяй, що мене не закопають після смерті. Візьми дрова, спали мене. «Я справжній воїн, не треба мене закопувати в землю, щоб мене їли хробаки. Ви краще спаліть мене і розвійте прах», — сказав «Козак» тоді. Так і вчинили, адже для нього це було важливо. Я йому обіцяв...»

Указом Президента України від 25 березня 2015 року №176/2015 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність військовій присязі та незламність духу боєць Кирилов В’ячеслав Юрійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

19 вересня 2015 року громадська рада Маріуполя з вдячністю удостоїла «Козака» почесного знака «Маріуполь. Відстояли — перемогли». Фотографії його та інших полеглих бійців, які захищали місто від окупантів, й досі розміщені на центральних вулицях Маріуполя, щоб його жителі завжди пам’ятали про тих, кому вони зобов’язані своїм життям та свободою.

Війна… Жорстока, несправедлива потвора, яка припхалася на нашу волелюбну землю, а мужні та хоробрі Лицарі вийшли на захист своєї країни, своєї домівки, своєї родини. Кажуть, Герої не вмирають, але я хотіла б, дуже хотіла б, щоб вони замість того, щоб стати героями, — жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі, бо як же зростати без батька дітям, як жити далі коханим дружинам і як не втратити розуму від горя нещасним матерям, чиїх синів забрала ця клята війна...

На превеликий жаль, з тієї війни не повернулися вже тисячі воїнів. Нинішнього лютого — роковини смерті ще двох одеситів, бійців «Азову» — Олександра Кутазакія, «Кутуза», і Миколи Троїцького, «Акели», які загинули у ворожому полоні. Після бою за Широкине «Акела» пішов шукати друга «Кутуза», що вже на той час перебував у полоні, і сам потрапив у засідку терористів. Мати одного з них на прощанні не стала ховати понівечене тортурами тіло, бо хотіла, щоб усі побачили і запам’ятали, як над нашими героями знущаються вороги. Інша ховала у закритій труні. Вічна пам’ять!

Одещина втрачає найкращих своїх синів...

Коли вони вмирали, їм дзвони не грали. То нехай у нашій пам’яті назавжди залишиться куточок, де лунатимуть по них дзвони, а в серці живе Любов і Віра в здійсненність їхніх мрій!

Тетяна ДЕРКАЧ.
м. Аккерман.

П.С. Кожного дня вся країна стежить за подіями на Сході, але всі новини — це погляд збоку, якщо точніше — з вершин двох дзвіниць. Так розколола наше суспільство російська пропаганда.

Я скажу, що я бачу зі своєї вежі. Он унизу бігає моє маленьке дворове собача Джек. Він щодня мітить свою територію і, попри маленьке тільце, агресивно кидається на великих собак без страху і сумління. Господь і природа його таким створили, він — не фашист. Велика вівчарка, яка занадто близько підійшла до його володінь, була атакована сміливим малям. Мій Джек намагався хапати за морду, кусав за лапи і не зупинився, аж поки вівчарка не перегризла йому горло. Ми з батьком врятували йому життя і вдвох зашили відірваний від вуха до вуха шмат шкіри, що звисав аж до землі. Й уся та «наука» не завадила йому так само відчайдушно надалі боронити свою територію.

А ще бачу зі своєї вежі сельву Південної Америки, де аборигени кабокло клаптик за клаптиком віддають колонізаторам свою Богом дану землю. Причому без спротиву, байдуже, бо сподіваються, що сельва всіх нагодує, нащо, мовляв, тим перейматися. Що було потім? Насилля, ґвалтування дружин і дочок, знищення корінного народу й загарбання його земель під плантації пузатими дядьками з сигарами у зубах.

А що там, на іншій дзвінниці? Чую, чую: «ковбаса за руб пиисят».., «скрєпи», «братскій народ»...

Бідні, зневірені люди, як же мені хочеться, щоб на прикладі воїна Світла «Козака», на прикладах інших наших захисників ви зрозуміли, чим і як доводиться жертвувати українцям, щоб здобути мир і спокій у країні, прокласти дорогу до добробуту і справедливості, привести дітей — своїх і чужих — до вільної держави, де панує правда і добро.

Наведу, як на мене, досить повчальний приклад. Одного разу космонавти взяли для експерименту пророслі зерна пшениці у політ і потім на орбіті випустили їх у вільне плавання у кораблі. Того, що сталося, ніхто не міг передбачити. З паростками відбулися дивні речі: позбувшись земного тяжіння і рідного ґрунту, вони немов здуріли і поповзли назад, в зернини, після чого їх розірвало зсередини. Отакий науковий факт...

Тож не будемо відриватися від рідної землі, щоб нас не спіткала доля того зерна у чужорідному середовищі. Нехай усім помагає Господь і сила рідного земного тяжіння нашої Нені, щоб ступати повною ступнею по своїй Богом даній землі з гордо піднятою, як у «Козака», головою.

Ну а загиблим (за Ліною Костенко):

    ...ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари...
Сильних вам крил, хлопці...

Т.Д.