Січень 1918-го в Одесі

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

А що діялося в ті січневі дні, так би мовити, в тилу, наприклад, у Києві та в Одесі? У столиці 29 січня — 4 лютого відбувалося так зване січневе повстання більшовиків, а в Одесі 27—31 січня йшли запекли бої з червоними, місто було поділене навпіл між захисниками України та більшовиками-сепаратистами, що проголосили Одеську радянську республіку.

Власне кажучи, так звана гібридна війна — винахід не В. Путіна, а ще більшовицьких вождів В. Леніна та Й. Сталіна. Їхня тактика була дуже простою: розкол держави, на яку вони напали, зсередини шляхом підняття повстань з наближенням до міст радянських військ. Це вирішувало два завдання: по-перше, відтягування військових сил із зовнішнього антибільшовицького фронту; по-друге, прикриття прямої агресії радянської Росії. З наближенням російських революційних загонів у містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Це давало можливість стверджувати, що радянську владу встановлювали нібито місцеві трудящі маси за допомогою революційного російського війська. У такий спосіб радянська влада постала у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. Таким чином більшовики перетворювали визвольні війни на «громадянські». Втім, міжнародній громадськості було відомо про агресію радянської Росії проти країн-сусідів, але офіційно більшовицький уряд відмовлявся ви-знавати цей незаперечний факт. Зокрема, під час Брест-Литовських мирних переговорів Німеччина вимагала виведення радянських військ з України та Фінляндії, на що російська делегація відповідала: російських радянських військ в цих країнах нема, там відбуваються внутрішні громадянські війни.

То що саме відбувалося в Одесі в січні 1918-го? На відміну від Києва, куди було націлено наступ головних радянських сил, Одеса перебувала у глибокому тилу. Фронт проходив у районі Олександрівська (сучасне Запоріжжя), куди, власне, й вирушила 18 січня з Одеси більша частина добровольців, щойно сформованої Одеської гайдамацької дивізії. Користуючись цим моментом, більшовицький ревком 21 січня прийняв рішення розпочати заколот у ніч з 26 на 27 січня.

Головними протиборчими сторонами у збройних змаганнях за Одесу були українські добровольці-гайдамаки, штаб яких розташовувався в приміщенні штабу Одеського військового округу, та більшовицька інтернаціональна червона гвардія, що мала свої штаби на Пересипу, Молдаванці та залізниці й складалася, переважно, з найманців: болгар, угорців, сербів, хорватів, китайців. Чисельність кожної із сторін налічувала приблизно дві тисячі багнетів. Крім того, більшовики спиралися на матросів кораблів Чорноморського флоту, які стояли на рейді в Одесі, дезорганізованих солдатів деяких тилових частин колишньої російської армії та залізничників. Загальна чисельність сил червоних сягала до восьми тисяч. Таким чином, більшовики могли розраховувати на 4-кратну кількісну перевагу, хоча й неякісну, тому що більшість сил червоних була невмотивованою. Українські ж добровольці-гайдамаки були національно свідомі й налаштовані боронити Україну до кінця.

23 січня більшість гайдамаків повернулася до Одеси з фронту. Впродовж двох днів вони роззброювали тут збіль-шовизовані запасні частини. Слід зазначити, що революційні дезорганізовані солдати самі тікали з Одеси додому, дізнавшись про демобілізацію, яку проводив Генеральний секретаріат УНР. Відтак, завдяки діями гайдамаків більшовики напередодні свого заколоту втратили майже половину сил. Утім, деморалізація та більшовицька пропаганда торкнулися й деяких частин гайдамаків. Так, 25 січня в газетах з’явилися заяви деяких сотень 1-го та 2-го гайдамацьких і кулеметного куренів про нейтралітет у боротьбі проти більшовиків.

Отже, більшовики не відмовилися від планів захоплення Одеси і в ніч з 26 на 27 січня розпочали свій виступ. До ранку 27 січня червоні захопили вокзал, телефонну станцію, пошту, телеграф, казначейство, навіть штаб Одеського військового округу і проголосили встановлення радянської влади. В руках більшовиків опинилися панцерний потяг, два панцерники та дві гармати. Червона гвардія отримала підкріплення від кораблів Чорноморського флоту у вигляді десанту матросів.

Проте наступного дня, 28 січня, о 6-й ранку гайдамаки та юнкери розпочали бойові дії й захопили вокзал, куди почали прибувати свіжі українські сили. Місто розділилося на дві частини. Впродовж дня точилися запеклі бої за вокзал, штаб округу, центр міста. Увечері гайдамаки та юнкери одеських військових училищ продовжували утримувати значну частину центру міста, вокзал, штаб округу, вулиці Пушкінську, Канатну, Олександрівський парк (сучасний парк Шевченка). В руках більшовиків залишалися морський порт, Пересип, Слобідка, Молдаванка, Близькі та Дальні Млини. Всі атаки червоних на станціях Одеса-Мала та Одеса-Головна гайдамаки та юнкери відбили.

29 січня червоним за підтримки артилерійського вогню кораблів Чорноморського флоту «Ростислав», «Синоп», «Алмаз» вдалося оволодіти центром міста і перенести бої на Привокзальну площу та Куликове поле. Протягом дня запеклі бої велися на вулицях Канатній, Пушкінський, Рішельєвській, Катерининській, Преображенській, Новорибній та Олександрівському проспекті. Увечері матросам вдалося витіснити гайдамаків з більшої частини Олександрівського парку. З боку станції Одеса-Товарна на гайдамаків наступав панцерний мотовагон «Заамурець».

30 січня більшовики захопили штаб Одеського військового округу та військове артилерійське училище на 3-й станції Великого Фонтану. Юнкери і гайдамаки під артилерійським вогнем кораблів Чорноморського флоту були змушені залишити Олександрівський парк та відступити в район Великого Фонтану. В полон потрапило керівництво одеських гайдамаків на чолі з полковником Марком Мазуренком. За таких обставин гайдамаки змушені були припинити опір і погодитися на перемир’я.

Гайдамаки залишили місто й почали відхід у напрямку Балти, де очікували з’єднатися з українізованою 31-ю дивізією, яка проходила в Балті демобілізацію. Однак 1 лютого більшовицькі вій-ська з Румунського фронту зустріли гайдамаків на станції Роздільна та роз-зброїли їх.

Увечері 31 січня ЦВК більшовицького Румчероду створив раду народних комісарів так званої Одеської радянської республіки, яка ви-знала вищу владу в особі раднаркому Петрограда і народного секретаріату в Харкові. Командуючим усіма радянськими збройними силами в Україні був призначений колишній підполковник М. Муравйов, який увійшов в історію як кат Києва.

3 лютого на Куликовому полі відбувся похорон жертв триденної війни в Одесі. За час боїв загинуло 119 осіб, 359 було поранено.

Влада так званої Одеської радянської республіки, яка входила одночасно в штучно створену Українську Радянську Федерацію та в Російську Федеративну Радянську Республіку, протрималася недовго. 9 лютого в Брест-Литовську було підписано перемир’я між Українською Народною Республікою та Центральними державами. Згідно з цим договором Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язувалися допомогти УНР проти російсько-радянської агресії. Оскільки вимогу виведення з України та Фінляндії військ більшовицької Росії виконано не було, 18 лютого розпочався загальний наступ військ Німеччини та Австро-Угорщини на Східному фронті.

4 березня прозвучала відозва радянської влади про мобілізацію в Одесі до лав так званої «Червоної армії республіки», проте, як телеграфував у Петроград В. Леніну «головнокомандувач Респуб-ліки» М. Муравйов: «Одеса не дала жодного червоноармійця. Вимушений відступати до Херсона». А вже 12 березня о 2.30 зі станції Роздільна до Одеси виїхали двоє німецьких офіцерів-парламентарів на переговори з Румчеродом. У результаті Одесу здали без бою двом німецьким офіцерам, що прибули на автомобілі. Вночі з 13 на 14 березня німецькі та австро-угорські війська ввійшли в Одесу, серед них були й Українські січові стрільці.

Як бачимо, одночасно з широковідомою битвою під Крутами, яка ввійшла в історію Українських Визвольних Змагань як взірець патріотизму та самопожертви добровольців-юнаків, в Одесі відбулася триденна війна між патріотами України — добровольцями-гайдамаками та червоногвардійцями, більшовиками-сепаратистами. Сьогодні, коли в країні йде процес декомунізації, ці події та їх значення потребують особливої нашої уваги. Мусимо вшанувати героїв, які боронили нашу землю та полягли за свободу і незалежність України. Саме тому одеська влада повинна змінити нинішній напис на пам’ятному камені, що на Привокзальній площі, на такий: «Загиблим гайдамакам та юнкерам, які віддали життя за Україну в боях в Одесі 27—30 січня 1918 року» та реконструювати пам’ятник на Куликовому полі у вигляді чотирикутної зрізаної піраміди з бронзовим вінком зверху (архітектор Г. Топуз, скульптор П. Кравченко), замінивши слова «Борцям, які загинули в боротьбі за владу рад в Одесі» на «Полеглим у боротьбі за державну незалежність України», а напис на другому щиті «1920» — на «1918» та прибравши радянську символіку, в тому числі п’ятикутні зірки, встановивши натомість українську.

Дмитро БОНДАРЕНКО.
Одеський обласний центр
патріотичного виховання
дітей та молоді.