«Вмерли в Новім Заповіті з славою святих...»

У відозві, розповсюдженій через пресу організаційним комітетом, зазначалося: надії на українські полки замалі, отже, треба братися до зброї і студентству. Таким чином почали формувати Український студентський січовий курінь. Передбачалося, що молоді добровольці охоронятимуть приміщення Української ради, але банди Муравйова наблизилися до Києва, й курінь відправили на фронт. Так молоді герої січневого ранку опинилися під Крутами, де сповна виконали свій синівський обов’язок перед Україною.

На час виголошення Четвертого Універсалу Центральної ради українським військом командував Юрій Капкан. Саме він ще в грудні 1917 року вислав для оборони залізничного вузла Бахмач старший курс Першої імені гетьмана Б. Хмельницького юнацької (старшинської) школи. 23 грудня сотник Аверкій Гончаренко і 20 старшин з молодими вояками прибули на станцію Бахмач. Ситуація, в якій невдовзі опинився сотник Гончаренко, видалася надзвичайно важкою. З півночі вже йшла на Україну більшовицька орда, а в самому Бахмачі майже дві тисячі робітників місцевого депо перебували під впливом більшовицької агітації, деякі залізничники відверто саботували розпорядження української адміністрації. Місцеве населення здебільшого займало «нейтральну» позицію. Сотник Гончаренко згадував слова полковника Капкана, мовлені ним у Києві, коли прощалися: «Розраховуй на власні сили. Щодо допомоги — обіцяти нічого не можу…»

Безпосередній наступ на Бахмач вів полковник Муравйов, який мав під орудою 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. До цієї ватаги підключилися 2000 залізничників і багато місцевого населення. Сили ворога нараховували понад десять тисяч. Під цим натиском курсанти Юнацької школи залишають станцію Бахмач і через станцію Плиски відступають до станції Крути. Тут 27 січня 1918 року о четвертій годині ранку вони зустрілися з юними добровольцями Студентського січового куреня — щонай-більше 130 багнетів під командою старшини Андрія Омельченка, що прибув на передову з Києва. Десятитисячному війську Муравйова протистояла армія УНР міццю 600 вояків та одна гармата під орудою сотника Семена Лощенка.

Півтисячі кепсько навчених, необстріляних київських курсантів і студентів разом з 20 старшинами ледве обсадили трикілометровий фронт. Уранці 29 січня банди червоних щільними колонами розпочали наступ. Радянська пропаганда нас всіх привчала до того, що Червона армія була робітничо-селянською. Але науково доведено, що 80 відсотків генералів та офіцерів царської армії після 1917 року перейшли на службу до Червоної армії і вірно їй служили. Лічені особи не погодилися на таку співпрацю. Тобто у командному складі Червоної армії були професіонали, і під Крутами — теж. Очевидно, вони були впевнені, що ніхто їм не заступить шлях на Київ. Та коли ця московська орда підійшла на віддаль стрілу, молоді добровольці зустріли їх вогнем. Заговорили довгими чергами кулемети, поливаючи ворога свинцем. Гармата під орудою сотника Лощенка влучним вогнем пригинала до землі ворогів, що наступали, гасила їх атакуючий запал. Червоні кинулися врозтіч.

Та сили були нерівні. Маючи можливість зайняти десятикілометровий фронт, червоні почали обхідні маневри. Десь близько 12-ї вони зосередили наступ на тій ділянці, яку обороняли студенти. Але, потрапивши під перехресний вогонь, від свого наміру відмовилися — знову взялися обходити праве крило нашої оборони. Щоби не дати ворогові здійснити цей небезпечний маневр, українські командири ввели у бій резервну сотню. Так і протрималися до вечора.

Та треба було відходити. Першим наказ залишити поле бою отримав Студент-ський січовий курінь. Потім — друга і, зрештою, третя та четверта сотні Юнацької школи. Перша сотня, введена в бій останньою, прикривала відступ.

Упродовж п’яти годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількоразовою чисельною перевагою, наступаючі зім’яли оборону й почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та не бажаючи здаватися в полон ворога, бійці Студентського куреня пішли в багнетну атаку і були майже знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них — Бошко-Божинський, М. Лизогуб, О. Попович, В. Шульгин, П. Кольченко, М. Ганкевич, Є. Тернавський, А. Соколовський та інші) були захоплені в полон.

Перед стратою гімназист Григір Піпський почав співати гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили всі засу-джені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла героїв. Кілька бійців, яким вдалося врятуватися, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ Червоної армії.

Бійці цього куреня бились із завзяттям, але стримати більшовицьку навалу не змогли. Крутянський бій підтвердив не лише готовність молоді відстоювати ідеали української революції, але й серйозні прорахунки Центральної ради щодо оборони республіки, зокрема нехтування її лідерами створення регулярної армії та переоцінювання захисних можливостей народної міліції.

Уже коли сідали в поїзд, зауважили, що бракує багатьох студентів, котрих під вечір бачили живими. Спішно вислана за ними розвідка донесла: в темноті студенти втратили орієнтири і пішли на вогні — станцію Крути, вже зайняту червоними. Ці 32 студенти, серед яких і брат сотника А. Гончаренка — Володимир Шульгин потрапили в полон і загинули в страшних муках, мордовані червоними бандитами.

Поїзд з тими сміливцями, котрі живими вийшли з поля бою, відійшов у напрямку Ніжина і Броварів, де сотник

А. Гончаренко склав релятивний звіт Симонові Петлюрі — тодішньому командувачу Слобідського коша.

Майже 250 курсантів і студентів та 10 старшин, у тому числі й командир Студентського січового куреня Омельченко, поклали молоді голови на великому бо-йовищі, пожертвували в ім’я волі України своїм життям. Особливо страдницька доля випала тим 32 студентам, які потрапили до рук сп’янілого від крові ненависного ворога. 28 душ, як то кажуть, випили свій страдницький келих до дна, померли в страшних муках, але не зрадили Україну. Ще чотирьох поранених студентів відправили до Харкова на подальші допити.

Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року у Києві відбувся урочистий похорон 280 полеглих у бою під Крутами.

Як бачимо, не має тут жодного сліду зради, як і малодушності старшин (в чому часто звинувачує радянська пропаганда тодішніх командувачів героїчних оборонців Крут). Ніхто і нікуди не тікав, а всі разом до останку захищали рідну землю. Чи маємо право говорити про «слабкодухість» старшин, коли кожен другий з них загинув смертю хоробрих на полі бою?!

Перебуваючи на цих героїчних місцях Чернігівщини, усвідомлюєш реальні події того часу. Село Печі за три кілометри від станції Крути… Біля села чисте поле, де відбувався бій. Як людина не військова я часто запитував себе: «Чому саме тут?» Сьогодні багато запитань… Військові відповідають: «Обставини і час вимагали так діяти». Можливо…

У середини 1990-х, працюючи викладачем у Києві, я неодноразово бував з курсантами на станції Крути і в селі Печі. Пам’ятаю ще березовий хрест на узбіччі дороги. Був і на відкритті меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут». Зустрі-чався у Печах і зі свідками тих подій… Про ту звитяжну і трагічну битву знав увесь світ, але радянська комуністична пропаганда все замовчувала. Якось, чекаючи на електричку, розговорився зі стареньким дідусем про події під Крутами. Він мені розповів таке: «Коли охорона німецького табору, де був у полоні під час Другої світової війни, дізналася, що я з українських Крут, то мені навіть створили сприятливіші умови побуту і харчування». За словами дідуся, борців за незалежність України шанували навіть у Німеччині.

Один із фундаторів Української Народної Республіки Володимир Винниченко події під Крутами в січні 1918 року аналізував так: «Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтеліґентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли. Це дійсно були герої, самовіддані, одважні й послідовні до найбільшого кінця — до смерти...»

Довгий час навколо значення бою під Крутами точилися палкі суперечки. Одні захоплювалися мужністю юних вояків, інші звинувачували керівництво УНР у неспроможності створити боєздатну армію. Цікаву думку з цього приводу ви-словив історик, професор Володимир Сергійчук: «Бій під Крутами зупинив на кілька днів наступ російських більшовиків, відтак Центральна рада змогла протриматися в Києві, що було надзвичайно важливою для делегації УНР на мирних переговорах у Бресті, яка готувала документи про визнання Центральними державами незалежності України. Тобто саме завдяки такій жертовності нашої молоді 9 лютого 1918 року Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визнали УНР самостійною державою, в результаті чого їй було надано військову допомогу в очищенні української території від непрошених гостей».

Тіла замордованих студентів розшукали і перевезли до Києва. 19 березня 1918 року весняне сонце пестило домовини, вкриті за козацьким звичаєм, червоною китайкою — народжена в муках і руйновищах Українська Народна Республіка прощалася зі своїми першими Героями, котрі по-лицарськи поклали і душу, і тіло за незалежність, за волю нашої Батьківщини. Поховали крутянців на високому Дніпровому березі, поруч з могилою першого українського князя Аскольда.

У тисячах сердець озивалися болем і гордістю слова, мовлені на похороні Героїв Крут головою Центральної ради Михайлом Грушевським: «Стримайте ваші сльози, які котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну!»

День 29 січня 1918 року змушує замислитися над уроками історії і сьогоденням. Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої — це ті найкращі, яких ми втрачаємо, і їх, героїв, не бракує в нашій історії. Крутянці у цьому пантеоні посідають особливе місце — вони одними з перших віддали своє життя за новопроголошену Українську державу. Імен, які поповнюють український національний пантеон сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед.

Стримаймо сьогодні наші сльози. Схилімо свої голови перед світлою пам’яттю тих молодих лицарів, які далекого січневого ранку 1918 року заступили собою шлях ворогам на Київ. Схилімо свої голови перед світлою пам’яттю тих молодих героїв, які під час Євромайдану і Революції Гідності кінця 2013-го — початку 2014-го і в боротьбі з московськими інтервентами та сепаратистами на Донбасі зберегли незалежність України.

Сучасна українська молодь, що народилася в часи Незалежності, не потерпить, щоб Росія глумилася над ними, і є гарантією й опорою українського народу.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.
м. Одеса.
Світлина Українського інституту національної пам’яті (www.memory.gov.ua).