... І знов зірки заплутались у мріях

Віршувати почав з юначих літ. Загалом дотепер видав сім поетичних збірок, з них першу — «Вичерпуючи істини святі» — у видавництві «Маяк», чотири — в «Астропринті». Із 1979 року проживає у Балті.

З нагоди ювілею бажаємо Михайлу Гершковичу життєвої наснаги і нових творчих успіхів та вміщуємо кілька його віршів.

Михайло ГЕРШКОВИЧ

* * *

Коли життя невдачами шмагає

Й сплива, мов сніг водою, оптимізм,

Тоді душа нещадно знемагає

Й зневіри вир затягує униз.

Коли ще мрія жевріє у серці

Й кохання шал здіймає до небес,

Тоді людина на межі безсмертя

Й хандра зника, як диво із чудес.

Щасливі миті спалахами іскор

В душі засвітять полум’я єство,

Мов пам’яті вогонь при обеліску,

Як вічності людської торжество.

 

На шляху до Одеси

Червневий день. Знаменне місце.

У день такий же шляхом цим

Рушав поет в південне місто,

Де на віки з’єднався з ним.

Тираспольським пустельним трактом

Трясло берлін повз Кучурган...

А нині поруч чути трактор,

Буяє колосінням лан.

І це, мабуть, не просто згадка.

Бо на «безводній» цій землі

Живе і пам’ять у нащадків,

Й росте, мов пам’ять, щирий хліб.

* * *

Гроза своє відсвяткувала,

І вечір зляканий принишк,

Сповитий вогким покривалом,

Заснув притишено спориш.

Землі заспраглій щедрі ліки —

Дарунок-дощ — цей день приніс.

У вечір зирять очі вікон,

Іще не висохлі від сліз.

І пахне вогкістю малина,

Мов матіола, іздаля.

Пішла від спеки на спочинок

За день наморена земля.

* * *

Відтерплю усі болі,

Віднервую невдачі,

Тихий спокій примарний

Заколише на час.

Та бентега проб’ється

Межи ґрати неначе —

І сконає байдужість

До життя без прикрас.

І прокинеться совість

Світанковим джерельцем,

По-весняному птаство

Завирує довкруг.

Я сприйматиму людство

Нерозтраченим серцем,

Що не знає любові

Без щоденних напруг.

Бо любов до життя,

Мов кохання юначе,

Нещаслива без мрії

Й чарівна без прикрас…

Відтерплю усі болі,

Віднервую невдачі,

А як спокій охопить,

То уже — не на час.

* * *

Життя непевність мріям заважа,

Схиля й поета до сухої прози.

А душі — що? Ну, хто на них зважа?

Потрібна гнучкість — наче верболозу.

Крутись і гнись. За щось вчепись

На нашім ґрунті нетривкому.

Перегорять і хмиз, і злість,

Та не спішім: в житті це — кома.

* * *

Червневі зорі простягали руки

Й зривать хотіли смак моїх пісень,

І я вагався: щастя це чи муки?

Чи, може, це новий здійнявся день?..

Життя таке непевне і сутужне,

Що мріям програмовано вже — зась.

Й новітня думка стане осоружна,

Коли на нездійснення приреклась.

А вишні спіють, чорт візьми їх,

Всіляким стресам й злим думкам на зло,

І знов зірки заплутались у мріях

Й нашіптують мені, щоб повезло.

* * *

Думок і дій, і грошей криза

Звелась до кризи почуттів.

В огні кохання мало хмизу,

І менше чутно солов’їв.

То що — невже захланність нашу

Не переможать біль й добро,

Щоб сенс життя — не в ріках каші

Чи доля — в ставках на «зеро»?

Невже нам — знов платити кров’ю,

Аби збагнути сенс життя?..

Хай біль римується з любов’ю

Й добро сягає майбуття.

* * *

Гуркоче потяг.

За вікном

Зіркаста ніч й миршавий місяць.

І шлях вкорочується сном,

Коли колеса рейки місять.

Як не до сну, то віз думок

Гойдається в вагоннім ритмі,

І час вкорочує свій крок

Назустріч поїзда гонитві.

І ось нарешті та зупинка,

Яка мене давно ждала.

...І мати витягне хустинку

Й змахне сльозу, мов піт з чола.

* * *

Крізь сито днів — дощі, як восени.

І березень застиг в німім чеканні.

Весна осіння заклинає сни

І збуджує неясні ще бажання.

Земля заждалась весняного вбрання.

Душа спішить провісником весни

З людських сердець хмільної глибини

На сяйво вилить щирі сповідання.

Так прокидається щорік незнано,

Хвилюється причаєна душа,

Й на мить у ній загоюються рани.

Весна ж примарний спомин залиша,

Коли, мов сніг, розтануть срібні мрії.

Пустеля... Й знову час чекань, надії.

* * *

Мене, напевно, з розуму зведуть

Ці вишні й зірка, що сія над ними.

Вони завжди так просяться у рими

Й мою життєву осявають путь.

Як сенс життя, їх вплив хіба збагнуть?

І скільки я тягар життя нестиму

З солодким щемом крізь літа і зими,

Бентежитиме їх таємна суть.

А осягнуть її — невже так треба —

Ту дивну єдність між землею й небом,

Що в серці виклика струмки живі?

А може, це єднання із Всевишнім,

Що світло зірки дав і запах вишні

Й благословив не на стежки криві?