Нові поля нашого слова

Не маючи змоги листуватися з друзями, виїздити будь-куди без дозволу, Євген Чикаленко повністю поринув у господарські справи. Майже десять років мешкав він у селі: перші п’ять — безвиїзно, під явним наглядом поліції, а після закінчення терміну — під таємним. У Перешорах користувався великою любов’ю, довірою і повагою місцевих селян. Продав односельцям частину землі, подарував будинок під школу і найняв вчителя, заснував селянське кредитне товариство, якому спочатку теж допомагав матеріально, побудував церкву.

Чикаленко почав експериментувати на власній землі з так званим чорним паром — способом обро-бітку землі, який сприяв боротьбі з посухою та збереженню вологи. Його успіхи в цьому були настільки вражаючими і набули такого розголосу, що для огляду господарства Перешори кілька разів відвідували делегації експертів з міністерства хліборобства, а згодом за досягнення в галузі агрономії Євгена Харлампійовича нагородили золотим нагрудним знаком.

Набувши певного досвіду господарювання, Є. Чикаленко пройнявся ідеєю популяризації знань серед селянства рідною мовою. Ще в 1892 році він написав брошуру про чорний пар, але через те, що автор наполягав на публікації праці лише українською мовою, вийшла вона значно пізніше. Ось як про це згадував сам: «Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що я  п’ять років добивався дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки 1897 року, тобто через п’ять років, дістав той дозвіл».

Відомо, що перша «Розмова про сільське хазяйство» Є. Чикаленка, видана в Одесі в 1897-у накладом 10 тисяч примірників, розійшлася за місяць. Її швидке розповсю-дження спонукало автора до клопотань про внесення книжечки до каталогів міністерств землеробства та освіти як корисної для навчальних закладів нижчої освіти. У листах до М. Комарова він повідомляв і про митарства другої «Розмови» — «Худоба: коні, скотина, свині та вівці» — та про курйози, які виникали, коли одне міністерство її дозволяло, а інше забороняло.

Після відправлення Є. Чикаленком «Чорного пару та плодозміни» Б. Грінченку між відомими українськими діячами зав’язується зна-йомство та листування. Борис Грінченко високо оцінив цей доробок свого сучасника й побажав нових праць у цьому жанрі, бо, на його думку, вони пробуджували національну свідомість українського читача. «Се Ви дуже добре діло почали, а ще краще вчинили б, коли б на тому не перестали, а ще далі друкували такі книжки... бо... вони... здобувають нові поля нашому слову і влекшують боротьбу за його права», — писав він у листі до Чикаленка від 2 березня 1899 року.

Із 1900-го починається тісне співробітництво Є. Чикаленка з «Благодійним товариством видання загальнокорисних і дешевих книг» у Петербурзі. Він допомагає цьому товариству матеріально, а потім стає одним з найпопулярніших авторів. Як автор поставив перед видавництвом кілька умов: видавати брошури невеликими накладами, щоб мати змогу постійно модернізувати їхній зміст, тримати постійний звязок з автором, неодмінно передаючи йому перед виданням коректуру кожної книжки для перечитування.

Є. Чикаленко дбав про популяризацію товариства серед широкого загалу. «Нам треба се Товариство поставити так, щоб про його знали в кожнім селі, бо інакше на нас всі будуть пальцями показувати, що ми не зугарні повести і єдиної нашої офіціальної інституції», — писав він М. Комарову.

Всього за період 1897—1918 років побачили світ шість таких книжок. Перша —«Розмови» — ви-тримала шість видань, друга — «Худоба: коні, скотина, свині та вівці» й третя — «Сіяні трави, кукурудза і буряки» — по чотири, четверта — «Виноград» і п’ята — «Сад» — по три, шоста — «Лад у полі» — одне.

Брошури випускали великим накладом — по кілька тисяч примірників кожна. Вони перекладалися на румунську і російську мови. Їх популярність серед селян була величезною: навіть переселяючись до Си-біру та на Далекий Схід у часи столипінської реформи, вони часто брали з собою з України Шевченків «Кобзар» та книжки Є. Чикаленка.

Щоразу, модернізуючи свої брошури, працюючи над ними «денно і нощно», Євген Харлампійович використовував новинки тієї чи іншої галузі сільського господарства, найновіший ілюстративний матеріал, який з’являвся в періодичних виданнях, консультувався з фахівцями щодо пошуку відповідної літератури та джерел. Саме за таку самовіддану працю на ниві народного просвітництва Харківське товариство сільського господарства присудило авторові за його «Розмови» велику срібну медаль, а полтавське — висунуло його кандидатуру на здобувача золотої медалі ім. Левитського. Ці видання, будучи своєрідною популярною сільськогосподарською енциклопедією, стараннями земств у дореволюційний час розійшлися півмільйонним (!) накладом.

Про популярність брошур Є. Чикаленка свідчить і такий факт. До нього звертався директор московського видавництва «Посредник» І. Горбунов за дозволом видати його праці в російському перекладі, бо вважав їх кориснішими й практичнішими за брошури російських популяризаторів. Як видно з новітніх досліджень, Євген Харлампійович, після певних сумнівів, дав згоду на таке прохання.

Цікавим і водночас характерним є ставлення до популярного в народі автора та його передових просвітницьких ідей радянської влади, йдеться про видання «Є. Чикаленко. Чорний пар та плодозміна», Харків, 1923, яке дивом вціліло лише в одному примірнику в Науковій бібліотеці ОНУ ім. І.І. Мечникова. З одного боку, про автора, який тоді вже перебував в емі-грації, — ні слова. З іншого —такий супровід: «Радянська влада ставить своєю метою перебороти неграмотність, дати селянинові змогу заволодіти книжкою, тим козирем, що допомагав панству визискувати селянина... Спільними зусиллями тоді поборемо і нужду та злидні, як перебороли під час революції наших ворогів, панів та куркулів».  Чи це відбулося, чи ні — відповідь може дати сам читач.

Чи вичерпувалася просвітницька та народознавча діяльність Євгена Чикаленка в Перешорах лише виданням «Розмов»? З’ясувалося, ні.

Поза увагою сучасних дослідників його творчої спадщини залишилося таке відоме дореволюційне видання, як «Записки Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії». Знайомлячись з окремим томом за 1889 рік, у частині IV я натрапив на публікацію результатів фенологічних спостережень, проведених на південному заході Росії в 1888-у. На с. 49 зазначається, що спостерігачам метеорологічної мережі надавалися особливі книжечки для записів періодичних явищ із життя тварин та рослин краю. Серед дописувачів з Ананьївського повіту тодішньої Херсонської губернії вказаний і Є.Х. Чикаленко.

Втім, результати дослідження цим не обмежувалися, поширюючись і на рубрику «Прислів’я та приказки про погоду та господарські явища» (с. 63). Ось зразки народної мудрості та багатовікового досвіду наших предків, зібрані Євгеном Харлампійовичем у Перешорах від місцевих жителів і збережені для нас (с. 64—65):

«Виори мілко, посій рідко — та й вродить «дідько».

«Колос до колосу, що не чути голосу» (про неврожай хліба).

«Не так зима, як відзимки» (про відсутність весняного корму).

«Коли б він за плуга взявся, то й світа б одцурався».

«Не вклонюсь богачу, бо й сам хліб молочу!».

«Хто рано встає, тому Бог дає».

«Сій — не вважай на урожай».

Вночі селяни затримали в полі невідому людину, думаючи, що він злодій, — виявилось, що шукач скарбів. Один селянин звернувся до нього з такими словами: «Ти, чоловіче, коли хочеш викопать гроші, то копай плугом, а не лопатою».

«До Сятого Духа — не кидай кожуха».

«Граки з криком літають — буде зміна погоди».

Важливо також зазначити, що переважна частина цих висловів у названому дореволюційному ро-сійськомовному виданні надрукована українським правописом, на наше припущення, за наполяганням автора.

Завершуючи публікацію, хочу звернутися до широкої громадськості з такою пропозицією: при перейменуванні вулиць у населених пунктах на теренах сучасної Одещини було б доцільно вшанувати пам’ять про нашого видатного земляка, громадського діяча, аграрія і просвітителя Євгена Харлампійовича Чикаленка.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.