№ 7 (21684) четвер 21 січня 2016 року

У містечку Камікацу в Японії втілюють у життя програму із 100-відсоткової переробки сміття. Нині його мешканці компостують і повторно використовують 80 відсотків непотребу, а 20 відсотків — відправляють на звалище, але до 2020 року планують зовсім позбутися сміттєзвалищ і переробляти всі наявні відходи.

У Камікацу проживає 1700 осіб. У 2003 році там запровадили обов’язкову санітарну програму: сміття сортується на 34 категорії й переробляється. Оскільки в місті нема сміттєвозів і сміттєзбірників, за компостування відповідають самі городяни. Вони займаються цим вдома або відносять відходи у міський центр переробки. У центрі висять плакати, які пояснюють, що станеться зі сміттям і скільки грошей це принесе громаді.

Замість того, щоб після зимових свят викинути ялинку (чи сосну) на смітник — віднесіть її у зоопарк. Там на деревце вже давно чекають місцеві мешканці, починаючи від птахів і закінчуючи слонихою Венді. Така акція розпочалася спочатку в соцмережах. А потім її підхопили і працівники одеського звіринця.

Як розповів директор зоопарку Ігор Бєляков, хвойні для їхніх підопічних — це і їжа, і забавка. Причому з учорашніх новорічних красунь використовують абсолютно все — від зелених гілочок-колючок до шишок і деревини. Основна умова — вони мають бути порівняно свіжими (ще зеленими).

За традицією, яка набирає дедалі більшої популярності, на Водохреще тисячі одеситів пірнають у море. Снігова навала, що скувала наш край напередодні свята, не зупинила шанувальників хрещенської купелі.

Одним з улюблених місць святкового купання є пристань яхт-клубу на морвокзалі перед Свято-Миколаївським храмом. От і цього року, незважаючи на сильний мороз і крижаний вітер, кілька сотень одеситів прийшли сюди, щоб зануритися у морську купіль, освячену настоятелем Свято-Миколаївської церкви отцем Павлом (Нецвєтаєвим). Ну і, звичайно ж, набрати зі собою додому свяченої води.

Святкові хроніки

Ковбої, інспектори газової служби, гуцули, спартанці — всі вони цілком сумісні, якщо мова про зимові свята на Західній Україні.

Тиждень тому мені випала нагода відвідати Чернівці. Поїхати на канікули саме в час різдвяних свят пощастило завдяки запрошенню родичів і друзів, що живуть в одному із сіл Чернівецької області. Це не село, яке асоціативно виникає в нашій уяві, — занедбане і бідне. Тут — кількаповерхові приватні будинки, по-європейському прикрашені тераси, заможні господарства. Незважаючи на прагнення кожного бути кращим, що закладено у людській природі, місцеві жителі готові допомагати одні одним, ділитися і разом переживати негаразди. Буковинці знають: взаємодопомога — панацея від байдужості, що є жахливою хворобою сьогодення.

У перший день 2010 року указом Президента України №1 був створений Національний природний парк «Тузловські лимани» — природоохоронна територія у Татарбунарському районі на Одещині. Розташований у басейні лиманів Тузловської групи.

Наприкінці минулого року парк очолив відомий в Україні та за її межами еколог, доктор біологічних наук, професор Іван РУСЄВ, який два десятиліття тому разом з Іриною Вихристюк та іншими природоохоронцями стояв біля витоків формування парку. Іван Трифонович поділився з читачами «Чорноморки», яким він і його команда бачать майбутнє унікального заповідника.

Така вже далека середина 1980-х. Я, вчорашній випускник Львівського університету, помаленьку стаю одеситом і роблю перші кроки в журналістиці. Дякую долі, що таланило на вчителів. Прекрасний стиліст Володимир Шляховий і «свій» серед аграріїв Микола Лебедєв (а починав я у відділі сільського господарства), дока в людських душах та людських стосунках Катерина Савчук і незаперечний авторитет у суспільно-громадській царині Оксана Поліщук… Утім, у тодішній «Чорноморці» можна було повчитися в кожного — хто не долав планку, той не затримувався в редакції.

Крім близьких, ба вже рідних «чорноморців» і «чорноморочок», мав за взірець повпредів у центральних та республіканських газетах. Ця когорта, до речі, як і нинішня, стояла дещо осібно від колег з обласних, а тим паче — від районних видань. Така собі цехова ієрархія. Що ж, тому є певне пояснення: з периферійної журналістської братії столичні ЗМІ відбирали найсильніших. Так-от, з-поміж того власкорівського десанту мені, неофітові, найбільше імпонував почерк Майї Фідчунової. Навряд чи пригадаю якусь публікацію, яка запам’яталася дотепер (скільки літ минуло і скільки було тих публікацій!), але знаю достеменно: у тодішній «Радянській Україні» я шукав, читав і всотував статті, підписані цим прізвищем. Не для того, щоб наслідувати-копіювати, а, спираючись на кращі зразки, торувати власну стежину в журналістиці.

Письменники, письменницька громада в очах пересічного патріота — це той прошарок суспільства, який належало б називати совістю нації. Бо що змушує молодого хлопця чи дівчину братися за перо? На це питання можна дати неодно-значну відповідь. Що правда, то правда.

Але виберім із многоти відповідей одну, яка стосується до найголовнішої місії письменника — бути носієм правди і борцем за правду. Це та мета, яка вивела на письменницьку стезю синів та дочок України від Тараса Шевченка, Лесі Українки через Розстріляне відро-дження до сучасних обранців совісти, до яких стосується пророчий заклик:

21 січня славній українці Ніні Строкатій сповнилося б 90 років

Ніна Строката (за чоловіком — Караванська) — одна з видатних, самовідданих борців за волю України, член-засновник правозахисної організації — Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), співзасновник інформаційного видання закордонного представництва УГГ «Вісник репресій в Україні» за редакцією Надії Світличної, член Американської асоціації мікробіологів та Українського наукового товариства лікарів Північної Америки (США і Канади).

Народилася Ніна Строката 21 січня 1926 року в Одесі. В 1947-у закінчила з відзнакою Одеський медичний інститут. Працювала за фахом в різних установах, в основному — в медінституті. Як вчений-мікробіолог опублікувала 23 наукові праці, підготувала кандидатську дисертацію.

У 1961 році вийшла заміж за Святослава Караванського, який ще з довоєнних часів активно боровся за незалежність України. У 1944-у був засуджений на 25 років. У 1960-у його амністували, що дозволило продовжити навчання в Одеському державному університеті імені І.І. Мечникова. Але в 1965-у Караванського знову заарештували, скасувавши постанову про амністію. У 1970 році суд подовжив строк ув’язнення.

У 2015 році до списку місць, які охороняються ЮНЕСКО, внесено нові історично цінні локації. Тепер в одній низці з пірамідами Гізи та Сіднейським оперним театром для майбутніх поколінь будуть збережені ще п’ять культурних надбань людства, повідомляє «Радіо 24».

Турецький Ефес, який був ключовим портовим містом за часів Римської імперії. Це місце відіграло значну роль у зародженні християнства. Ефес може похвалитися яскравими прикладами релігійної архітектури Сельджуцького періоду.

Під такою назвою в Одеському художньому музеї експонується виставка з блоків авторських світлин десяти відомих одеських фотохудожників, які тривалий час працюють у сфері актуального мистецтва і чиї роботи відомі не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Це — Юрій Бойко, Борис Бухман, Сергій Гуменюк, Георгій Ісаєв, Олег Куцький, Василь Рябченко, Олександр Синельников, Валентин Хрущ, Олександр Шевчук та Андрій Ясносекирський.

Фотографії кожного різняться сюжетом, технікою виконання, жанром, але об’єднує їх головна риса: всі можуть бути названі творами мистецтва.

У вік електронних комунікацій листівка вже стає рудиментом, пережитком культури епохи, що відшуміла. Однак, покрита патиною часу, у шанувальників старожитностей, які цінують чуттєву природу мистецтва, високохудожня поштівка й тепер викликає своєрідне благоговіння.

Понад 500 поштових карток із зібрання заслуженого працівника культури України, відомого одеського краєзнавця і колекціонера, філателіста і філокартиста Тараса Максим’юка нині представлено в приміщенні Одеської дирекції «Укрпошти». Більшість із них зібрана в Одесі. Виставка «Україна на поштових листівках початку ХХ ст.» розміщена в приміщенні колишнього Головпоштамту. Велична споруда — пам’ятник архітектури кінця ХІХ ст., красі й функціональності якого позаздрять не лише подібні українські установи, — ідеальний простір для такої експозиції. З цією подією присутніх привітали керівники Одеської дирекції УДППЗ «Укрпошта» Лариса Малишева та Іван Темницький.

У кризових умовах українського сьогодення для нас дуже важливим є життєвий досвід попередніх поколінь. З-поміж батагьох особистостей минувшини особливу повагу ви-кликає ім’я нашого земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), видатного громадсько-політичного діяча, мецената, видавця єдиної україномовної щоденної газети «Рада» в Наддніпрянській Україні в період з 1906 року до початку Першої світової війни. Його спогади і щоденники про українське життя другої половини  XIX — початку XX століть допомагають розібратися у складних питаннях нашої історії, поширення української національної ідеї в масах.

Не будемо забувати, що Євген Чикаленко, дворянин за походженням, який народився 9 (21 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту, в часи свого студентства у Харкові долучився до українського національно-визвольного руху, за що у 1884-у був заарештований царською владою та відданий  під нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі чи Москві. Відтак обрав для мешкання родинний маєток, куди переїхав із сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сіль-ським господарством.

Продовження. Початок у номерах за 1, 6 та 16 січня.

Поручник авіації флоту УНР Михайло Михайлик (1897—1924) писав у спогадах про участь російського адмірала Олександра Колчака в революційних подіях у Севастополі у квітні 1917 року: «Ще зранку з Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пуш-кінської школи. Замаячили жовтоблакитні прапори і транспаранти з різними гаслами. Близько 12-ї години похід готовий був вирушати, як зі штабу флоту на-дійшла телефонограма про те, що має приїхати командант флоту адмірал Колчак. За півгодини авто Колчака спинилося на Пушкінській площі перед кількадесятитисячним здвигом маніфестантів, вишикуваних у ряди. Висока, струнка постать команданта. Адмірал Колчак здіймає з голови кашкет. За хвилю він промовляє: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут, та заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморська флота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують на світі…» Такою майже дослівно була промова команданта, вкрита гучними «слава».

Звіти підпілля ОУН про репресії радянської влади щодо місцевого населення Львівщини та Івано-Франківщини і ще сотні унікальних документів відкопали серед лісу й передали в архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР).

Бідон з документами знайшли місцеві мешканці 31 грудня 2015-го у лісі в Долинському районі на Івано-Франківщині. Це — архів Калуського окружного проводу Організації українських націоналістів 1948—1949 років, який територіально охоплює Калущину, Войнилівщину, Жидачівщину, Долинщину, Рожнятівщину, Болехівщину та Вигодщину.

Нотатки з нагоди 20-річчя створення Одеської обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Усі ми, старше покоління, виварювалися в тому, радянському, суспільстві і вийшли з нього на рубежі Незалежності України. Вийшли з різними поглядами й настроями, навіть якщо були одностайні у відчутті щастя й радості від того, що маємо свою, самостійну державу: як-не-як, понад дев’яносто відсотків народу проголосувало «за» під час доленосного референдуму.

Але все глибинне з поступом суспільства неодмінно позначається рисами поглядової різноманітності, яка проявляється в повсякденному житті людей. Пригадаймо становлення Народного руху України, ставлення до Організації українських націоналістів та бойового шляху Української повстанської армії, прощання з соціалістичною економікою... У нелегких, бурхливих буднях народжувалися, пробивали собі дороги десятки громадських організацій. У кожної була віра в свою правду й справедливість. Однак не всі вони витримали випробування відповідністю історичній меті українського народу.

В Одесі пройде масштабний благодійний концерт на підтримку українських бійців — «Повертайся живим».

Мета заходу — вельми серйозна: не просто розважити одеситів, а згуртувати в боротьбі проти окупанта і, головне, зібрати гроші на потреби українських захисників.

15 січня у Білому залі Воронцовського палацу відбулася зустріч, присвячена Дню культури Румунії та дню народження видатного румунського поета, прозаїка і драматурга Міхая Емінеску.

Для Румунії румунська культура і творчість Емінеску — синоніми. І на законодавчому рівні з 2010 року день народження Міхая Емінеску став Днем національної культури. «Останній романтик європейської літератури», як його називали, народився 15 січня 1850-го в місті Ботошань, був поетом, прозаїком, драматургом і журналістом. У 1885 році Міхай Емінеску відвідав Одесу — бував у будинку доктора Якимовича, лікувався в санаторії на Куяльнику, жив у готелі «Страсбург» на Катерининській.

«Народне коло: від Різдва до Водохреща» — під такою назвою 16 січня на Дерибасівській відбувся фестиваль колядок і різдвяних вертепів, участь в якому взяли  23 найкращі фольклорні колективи Одещини.

Відкрили «Народне коло» представники товариства «Просвіта» з Южного. У своєму театралізованому  дійстві  вони провели аналогію між «збирачем земель» царем Іродом і нинішнім президентом Росії, зобразивши його злісним карликом Лілі-Путіним. Серед його підручних була сепаратистка з «ДНР» та «ЛНР», яка всім погрожувала таємною зброєю «Туалетним Путьонком». Але  світлі сили перемагають кремлівських васалів Ірода.

«Маски-шоу податківців і француз під Одесою» — інформація під таким заголовком, поширена журналістом Павлом Шереметом минулої п’ятниці у його блозі на «Українській правді», набула чималого резонансу.

Оскільки йдеться про нашу область і про галузь, яка могла б стати однією з візитівок краю, але переживає дуже непрості часи, пропонуємо вашій увазі позиції сторін конфлікту. А висновки робіть самі.

Одещина поступово оговтується від сильного снігопаду, який розпочався у ніч на 17 січня і вщух тільки під вечір 18-го. За два дні випало вдвічі більше опадів, аніж 29 грудня 2014 року, коли обласний центр був  практично паралізований. Нічого, згуртувавшись, ми пережили й такі подвоєні сезонні незручності.

Цьогорічна негода супроводжувалася ще й прикрощами від розгулу грипу та гострих рес-піраторних вірусних інфекцій, які  встигли за-брати 18 життів: 12 чоловіків і шістьох жінок. П’ятнадцятеро з них — одесити.