Агов! Де ви, нинішні Терещенки?

Їхня щедрість була незбагненною. Сім’я збудувала і передала місцевій громаді: ремісниче училище, вчительський інститут, чоловічу і жіночу гімназії, банк, притулок для сиріт, безкоштовну лікарню, церкву. І це тільки одна родина! Не дивно, що та благодійність була гідно відзначена: засновник династії став купцем першої гільдії, а вся чоловіча лінія набула статусу потомственного дворянства імперії. Отже, високу репутацію родини склали не банківські рахунки і цукрові заводи, а безкорисливе служіння простим людям.

А все починалося з того, що сільський хлопчина став прикажчиком у магазині місцевого купця. Розумний, кмітливий, з підприємницькою стрункою, він невдовзі і сам заснував свою справу — торгував возами, а згодом купив невеликий магазин. Сім’я була роботящою, дружною, докопувалася в усьому до дрібниць, щоб їхнє господарство давало прибуток.

Сини, а їх було троє, не цуралися ніякої роботи. Наприклад, Микола возив у Крим на волах хліб, а звідти повертався із сіллю, рибою. Скоро по тому він у Глухові — офіційний заготівельник хліба, солі, риби.

Копійка до копійки — і перший акумульований капітал родина вклала у цукрову промисловість. Так народилася цукрова імперія Терещенків — десять заводів у великих містах півдня.

А потім була Жовтнева революція — гільйотина для багатих та успішних підприємців, і сім’я вимушено емігрувала за кордон. У Глухові залишилися усі їхні надбання, з собою взяли найнеобхі-дніше, у тому числі і родинний герб, на якому викарбуваний девіз: «Прагнення до громадських справ». До речі, Терещенки, розкидані по всіх материках земної кулі, і там виправдовували свій девіз, і там уславили своє прізвище меценатством і благодіянням.

І все-таки — чому ми оце про давно минулі дні, про династію, що стала легендою? А тому, що з далеких виріїв повертаються не тільки птахи. В Україні сталася знакова подія: через сто років (!) до рідного гнізда своїх дідів-прадідів у Глухів повернувся один з нащадків знаної династії — Мішель Терещенко. Чи ностальгував підлітком за Україною? Навряд. Бо народився і вчився у Парижі, там з роками і працював у відомих компаніях. Згодом жив в Америці. А про Україну знав із спогадів батьків та рідні. Та дедалі час-тіше зринало у думках: що то воно за країна така, Україна, пісенна, широкопола, родюча? Так у дев’яносто четвертому році, туристом, він уперше ступив на землю своїх предків... І з першого погляду закохався у Київ — одне з найкрасивіших міст світу, де, до речі, і досі служать людям будівлі, зведені Терещенками.

А потім був Глухів, де на кожному кроці, як дарунок людям на пам’ять — споруди й установи, закладені династією. Той же інститут луб’яних культур затишно почувається у їхньому родинному маєтку...

А навколишні поля льону, особливо у пору цвітіння, коли синява неба зливається з синявою тисяч-тисяч квіток — краса неповторна! Ця синява, ці поля полонили пана Мішеля. І роздвоїлося його серце. Бо зайшов на квітуче поле парижанином Мішелем, а вийшов — українцем Терещенком.

Відтоді і зачарувала його глухівська земля, бо він, підприємницька натура, зрозумів, які тут величезні можливості для розбудови краю і самого Глухова. Адже льонарство в Україні дихає на ладан. Із переробних заводів залишилося лише кілька, а посіви зведено до мінімуму — льон витіснено з полів. І це в той час, коли продукція льонарства користується великим попитом на ринку, а доробки місцевого інституту луб’яних культур цікавлять науковців Франції.

Мішель Терещенко живе і працює в Україні уже дванадцять років. Заснував фундацію спадщини династії. Його мрія — відродити льонарство не тільки на землях Глухівщини, а й у всій Україні. Пан Мішель має ферму. На орендованій землі у нього кілька полів під льоном. Ось тільки переробних заводів лише два, невеликих. Уже є домовленість про придбання ще двох, потужніших.

Час від часу навідується у Париж по роботі та в приватних справах. А додому, у Глухів, повертається з радістю, бо, дещо перефразувавши Ліну Костенко, —

Сто доріг до Парижа,
А до тебе — одна.

Одна дорога до землі, яка стала рідною. Особливо пам’ятний для пана Мішеля минулий, п’ятнадцятий, рік: 21 березня він отримав українське громадянство. Паспорт вручив йому особисто Президент Порошенко зі словами, мовляв, це знаково, що в такий критичний для України час ви стали її громадянином.

А 25 жовтня вдячні краяни обрали пана Терещенка своїм міським головою, і він пообіцяв примножувати й утверджувати традицію династії.

Під час вручення українського паспорта Президент і пан Мішель потиснули один одному руки. То був потиск двох девізів: порошенківського «Жити по-новому», дещо розмитий, без конкретики, і другий — «Прагнення до громадських справ», написаний ніби сьогодні, хоча йому вже понад 150 років.

Важко сказати, що думав у мить рукостискання Президент. Про запізніле каяття, що ні він, ні його колеги-олігархи досі навіть не подумали про особисту благочинність. Адже роботи тут — непочатий край. По селах закриваються школи, лікарні, навіть фельдшерсько-акушерські пункти, бо на їх утримання нема коштів. Мільйони безробітних і просто голодних людей. І тут же поруч — люди із захмарними статками. Ви чули, щоб хоч хтось із них розігнався збудувати госпіталь для наших вояків, школу з новітнім обладнанням чи реабілітаційний центр для хлопців, що повертаються з фронту? Один з них повернувся — у родині радість: живий, навіть не поранений! Попросила дружина викопати картоплю на городі, дала лопату, а сама у хату, по відра. Повернувшись, обімліла: вздовж грядки вирито траншею і глибокий окоп, у якому по груди стояв її коханий. Здоровий, навіть не поранений, а коли глянув на лопату — миттєво спрацював синдром нагальної вогневої атаки. Схопив лопату: швидше, рідненька, копаймо глибше, щоб схоронитися від осколків, куль і вогню!

Навіть таких, ніби здорових, але із зламаною психікою, необхідно лікувати. А де ті реабілітаційні центри? Нема! Де взяти гроші на лікування тих, хто захищає нас зараз?

Агов! Де ж ви, нинішні Терещенки, меценати і благодійники? Хіба ви не українці і не люди? А якщо ви люди, то хто тоді перевертні? Час визначатися, панове «небожителі»!

...А на Сумщині жваво обговорюють новину: мовляв, міський голова Мішель Терещенко разом з активом вирішили заснувати у Глухові, пісенному краї, консерваторію. Консерваторію у Глухові! Фантастика! І заснують! Бо живуча і багатоплідна українська династія-легенда, нащадки якої продовжують творити людям добро.

Майя ФІДЧУНОВА.