Життя, яке вона обрала

Війна на Донбасі — друга в її житті. Вона народилася у листопаді 1939-го у Ростовської області, і в її дитинстві також лунали вибухи.

— Другу світову війну зовсім не пам’я-таю, надто маленькою була — розповідає Алла Семенівна. — Жили ми з мамою в станиці Ольхова Ростовської області, батько був на фронті, а коли повернувся додому — невдовзі помер.

У юності Алла навчалася в Луганському залізничному технікумі, згодом — у Дніпропетровському інституті залізничного транспорту.

Коли вийшла заміж, разом з чоловіком, випускником цього ж інституту, працювали у різних місцях неосяжного Радянського Союзу. Це якраз те покоління, на чию долю випало відбудовувати народне господарство після війни. Молоді інженери потрібні були скрізь. Тернопіль, Київ, згодом — Туркменія... Саме про це покоління й складено пісню: «Моя адреса — не дім і не вулиця, моя адреса — Радянський Союз».

У 1990 році переїхали до Донецька, де в тресті «Житлобуд» чоловік працював головним інженером, а вона виконувала обов’язки начальника техвідділу. Тут родина отримала трикімнатну квартиру, тут дорослішала донька, тут промайнули останні 25 років життя. Поки не почалася друга в її житті війна.

Алла Семенівна з жахом згадує ті події:

— Після смерті чоловіка я жила сама. Донька, закінчивши Одеський інженерно-будівельний інститут і вийшовши заміж, залишилася в Одесі. Наш Кіровський район часто потрапляв під бомбардування. Розуміючи, що все одно не встигну спуститися у підвал, я не виходила з квартири: стояла під дверима або ж лягала на підлогу у ванній кімнаті: щоб, у разі чогось, не накрила стеля. Десь з місяць так витримала, а потім, взявши кота Барсика, вирушила на Макіївку, бо звідти можна було виїхати на Одесу. Так у 75 років я стала одеситкою: донька із зятем винаймають мені окреме житло.

— Найважче мені було пережити самотність, — каже Алла Семенівна. — У дітей — власне життя, приходять нечасто. У Донецьку залишилися друзі, по-дружки, з якими часто збиралися у моїй великій квартирі, співали караоке, я дуже люблю співати. Сьогодні всі вони підтримують «ДНР». Я мало розуміюся на політиці, але ті, хто прийшов до влади у Донецьку, — це просто молоді малоосві-чені бандити. Але донецькі пенсіонери — слабкі, розгублені люди, яким важко виживати у таких умовах, вони шукають підтримки у сильних, у тих, хто дає їм продуктові пакунки, хто привозить гуманітарну допомогу. Вони дивляться російські телеканали й отримують неправдиву інформацію. Так мені довелося у моєму віці втратити друзів. Їм важко, звичайно, але вони обрали «ДНР», бо не бачили іншого виходу. У нас, українців, слабка інформаційна політика, але я живу в Україні і підтримую українську владу.

— А влада вас підтримує?

— Я отримую пенсію, отримую мате-ріальну допомогу для біженців — 884 гривні. Якось дали 1650 гривень допомоги від німецького фонду і ще колись отримала три тисячі гривень.

Алла Семенівна — незвичайна донецька пенсіонерка. На отриману допомогу вона купила планшет! Для неї це відкрило безліч можливостей.

— Люблю посидіти в скайпі, в «Однокласниках», послухати музику, подивитися кіно чи фотографії, почитати новини. Але все одно бракує живого спілкування, бракує друзів, — скаржиться вона.

— Я не бабулька, а інтелігентна вертихвістка, — жартує Алла Семенівна, — звикла до того, щоб бути у вирі подій, вести програми, співати, спілкуватися. Тут, в Одесі, прийшла до Ради ветеранів, де запропонували співати у хорі. Кілька разів походила, але не склалося — жінки ставляться до мене якось насторожено, недоброзичливо, і це дуже відчувається, не сприяє творчості.

Восени 2015 року Аллу Семенівну за-просили взяти участь у показі мод для жінок елегантного віку «90—60—90: параметри краси», що відбувався у рамках фестивалю «Планета довгожителів». З цього й почалося активне життя: репетиції, уроки акторської майстерності, підбір сукні... На сцену вона вийшла, як справжня зірка, без хвилювання, впевнено, красиво. Відчувалося, що на сцені, на відміну від інших жінок її віку, почувається як риба у воді.

— Це було чудове шоу! Я дуже раділа, бо ніколи в житті зі мною так ніхто не займався. Шкода, що такі події відбуваються не часто. Хочеться щодня бути потрібною, хочеться дружити з гідними цікавими людьми, поки є час і сили ра-діти життю.

— Пенсіонерам, що переїхали з окупованих територій і, переважно, втратили сенс свого буття, особливо важко асимі-люватися в нове оточення, — вважає психолог Олена Щербакова, яка вивчає психологію старіння. — Важливо знаходити для себе цікаві заняття, стати потрібним для оточення, ділитися своїм досвідом, навичками, знаходити нових друзів. Тоді життя на пенсії, та ще й у новому місті, засяє новими барвами.

— Літні люди, що переїхали з окупованих територій, часто-густо не знають, що робити далі, — зауважує волонтер групи Катерини Ножевникової, директор департаменту освіти Одеської обласної державної адміністрації Галина Пономарьова. — Вони приходять до нас, на пункт видачі матеріальної допомоги, і просто сидять, бо їм сумно і нікуди поді-тися. Будувати нове життя, знаходити нових друзів їм уже не під силу, та й місцеві іноді ставляться до них дуже насторожено.

Під час фестивалю донеччанка Алла Маслова познайомилася з новими людьми і відтепер стала активною учасницею «Клубу друзів» для пенсіонерів, де відбуваються свята, літературні та музичні зустрічі, вистави, майстер-класи. Пенсі-онери не лише отримують нові цікаві враження від подій, а й — знайомляться, починають дружити та спілкуватися, знаходять собі нові заняття. Ті, хто молодший і має сили та натхнення допомагати іншим, стають волонтерами для тих, хто потребує допомоги. Незабаром — спіль-ний похід в Одеський оперний на «Євгенія Онєгіна», і це також знаменна подія, до якої готуються всі.

В Одесі у донецької пенсіонерки Алли Семенівни Маслової почалося нове життя. Життя, яке вона обрала.

Ольга ФІЛІППОВА.