Українська традиція

Спільним між Гітлером та Путіним є те, що вони обидва діяли за межею здорового глузду, ставлячи перед собою нездійсненні завдання. 1931 року великий британський політик Вінстон Черчилль передбачив, що Гітлера згубить його расова політика. Путіна погубить те, що він бажає відновити Російську імперію. Це війна за минуле, за якусь маячню, але це божевілля призвело, на жаль, до смерті тисяч людей і назавжди зробило ворогами два народи.

Російський прозаїк та публіцист Макс Фрай пише: «Війна, що оголошена Україні, — це війна мертвого проти живого. Небуття супроти свідомості. Війна за право поводитися з людьми, як з худобою. Війна з майбутнім, що вже настало».

Ворожнеча до України, злоба щодо бажання українців триматися подалі від «матушкі» Росії є природною для, прости Господи, сусідів. Зрозуміти це без лікаря неможливо. Російський письменник Андрій Безсмертний-Анзіміров стверджує: «Для переважної більшості росіян українці — не брати, а люди, які чомусь живуть на їхній території». Тісно у цьому світі багатьом росіянам. У них чомусь переважає не інтенсивний варіант розвитку, коли хочеться на наявній території збудувати «свій затишний рай», а екстенсивний — бажання захапати побільше чужої землі й збудувати там казарму. Відомий український письменник Валерій Шевчук сутнісно розкриває історичний драматизм існування нашого народу: «Українці живуть на перетині між цивілізацією і варварством. Росія — це орда. Щоб зберегтися, ми мали багато оборонятися. Такий наш історичний рок. Але ми вистояли, бо навчилися відроджуватися».

7 листопада 1708 року гетьман України Іван Мазепа з вірними йому військами приєднався до армії шведського короля Карла ХІІ неподалік Новгорода-Сіверського на Чернігівщині. Московити під орудою Олександра Меншикова через три дні захопили гетьманську столицю Батурин і вчинили звірячу різанину, знищивши практично всіх мешканців та захисників міста.

Український письменник Юрій Андрухович щодо «братерства» росіян та українців не має жодних ілюзій: «Вообще, братание между народами никогда ничего хорошего не предвещает, особенно если речь идёт об украинцах и россиянах. Нас отличает категорическое нежелание жить в рабстве. Украинцы лучше пойдут в партизаны, чем будут мириться с произволом самодержца. Россиянам же, наоборот, нужен тиран, который бы держал их в узде и не давал шалить. Мне кажется, мы с разных планет».

Запорукою національної єдності є соці-альна справедливість. Гасло українців часів Козаччини «Україна без холопа і пана» суттєво не відрізняється від головної мотивації Революції Гідності — виборювання соціальної справедливості, шанування прав людини та громадянина, рівні соціальні шанси для всіх громадян держави. Тому традиція виборювання соціальної справедливості є одним з лейтмотивів нашої історії. Традиції визначають тренд, тенденції розвитку сус-пільства та країни.

Ідеологія путінської Росії — це рашизм — російський нацизм, агресивність якого лестить мільйонам росіян, що компенсують власне убоге життя міфічними перемогами над зовнішнім ворогом. Російська імперія всю історію хотіла й хоче розтоптати нашу гідність та забрати саме життя. Перепис 1929 року в Радянському Союзі свідчив про те, що українців у тодішній країні був 81 мільйон, росіян — 78 мільйонів. Відтоді радянська влада косила українців всіма способами: Голодомором-геноцидом, етноцидом, знищенням української мови та культури. Варіантів було два — знищити або перетворити на рабів. Перепис 1959 року вражає: українців стало 42 мільйони, росіян — 137. Тобто всі трагедії ХХ століття дивним чином оминули наших східних сусідів і навіть пішли їм на користь.

З чим ми їх і вітаємо! Проте великої симпатії це в нас не викликає!

Американський політик Бенджамін Франклін (1706—1790) мав рацію, коли писав: «Той, хто пожертвував свободою заради безпеки, не заслуговує ані на свободу, ані на безпеку». Українці завше прагнули до свободи, боролися за неї, росіяни завше підкорювалися владі, стояли перед нею на колінах. Побоююсь, що вони ніколи не піднімуться з колін, тому що стояти на ногах просто не звикли.

Якщо у народу переважає захоплення власною приниженістю, це робить непотрібним захист власної свободи. Як тут не згадати російського класика Ніколая Некрасова (1821—1877):

Люди холопского звания
сущие псы иногда:
Чем тяжелей наказание,
тем им милей господа.

Недарма в Росії поклоняються найжорстокішим кровопивцям в історії — Івану Грозному, Петру І та Сталіну. No comments.

Видатна українська поетеса Ліна Костенко написала:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.

Самототожність української нації базується на рідній мові. У Біблії, у першому Посланні св. Апостола Павла до коринтян, читаємо: «Бо коли я молюся чужою мовою, вуста мої моляться, а серце спить!».

Українська мова — одна з найбагатших за синонімічним рядом, виразністю, красою. Вражаюча українська пісенна культура є свідченням глибинних сенсів, що містяться в нашій мові. Чудовий український гумор теж віддзеркалює не-ординарне мислення, що передається через багатозначущість слів та метафор.

Розповідають, коли доктор Іван Франко у Відні завітав до доктора Зиґмунда Фройда, то під час бесіди Фройд сказав Франку, що йому подобається українське слово «божевільний»: мовляв, краще не можна охарактеризувати людину, Ego якої позбавлене будь-яких логічних регулятивів, культурних табу та моральних гальм. Ця експресивність української мови є ознакою її глибини та життєвості.

Розуміючи, що мова є одним із наріжних каменів національної самосвідомості, Російська імперія та радянська влада випустили сотні нормативних актів, спрямованих на знищення української мови та культури. Цей лінгвоцид (знищення мови) був частиною варварського плану вигублення українського народу.

Обурюючись злочинними намаганнями знищити українців, Василь Симоненко писав:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Марно російські агітатори торочать про низький рівень релігійності в Україні. За даними міжнародного дослідження, проведеного в 44 країнах, Україна — п’ята в Європі за рівнем релігійності, оскільки в ній 91% громадян є християнами, зокрема 61 відсоток — православні. Натомість Росія посідає шосте місце з кінця у цьому списку. За кількістю зареєстрованих релігійних общин та організацій Україна випереджає Росію, при тому, що населення Росії більш ніж утричі більше за населення України.

Важливою українською традицією завше була повага до освіти.

Великий київський князь Володимир (роки правління 980—1015) остаточно впровадив християнство в Україні-Русі 988 року. Це Хрещення мало велике культурно-ідеологічне значення, оскільки включало Русь у європейське культурне поле. Саме Володимир, якого після Хрещення Русі стали йменувати Святим, заснував у Києві першу школу, де вчили читати, писати, викладали грецьку мову. Письменними були не лише князі, дружинники та духовенство, а й багато простого люду.

Ярослав Мудрий вводив певний «шкільний примус» для бояр, змушуючи їх віддавати своїх дітей до шкіл. За часів Ярослава в новозбудованій Софії Київській відкрився вищий навчальний заклад. У різні часи тут навчалися діти англійського короля Едварда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник данського престолу Герман, норвезький конунг (військовий вождь) Гаральд, син норвезького короля Олаф. Вища школа Софії Київської наближалася за своїм рівнем до Константинопольського університету, а серед викладачів були й візантійці. Грецька мова була поширена на Русі як мова науки, сотні людей у Києві володіли нею. Далі освіту доповнювали лектурою. Кожен, хто мав бажання продовжувати студії, міг знайти будь-що за власним смаком у багатій київській скарбниці науки. Отже, недарма Михайло Грушевський вважав двірцеву школу першою українською академією.

При монастирях та великих церквах діяли школи. При церкві Св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многы книгы списав, положы в церкви Св. Софии». Ця бібліотека Ярослава Мудрого була відома у всій Європі.

Ярослав Мудрий заповідав своїм синам: «А ви, сини мої, майте між собою любов. І якщо будете ви в любові ме-

жи собою, то й Бог буде в вас і покорить він вам противників під вас. Якщо ж будете ви в ненависті жити…, то й самі погибнете і землю отців своїх і дідів погубите…».

1578 року син великого українського полководця Костянтина Івановича Острозького князь Костянтин Костянтинович Острозький заснував перший навчальний заклад на Сході Європи — Острозьку академію, яку називали також «тримовним ліцеєм», тому що в ній викладали три мови — руську (українську), грецьку та латину. В академії вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію. В ній працювали не лише українські вчені, а й візантійські греки, зокрема майбутній Константинопольський патріарх Лукаріс. В Острозі були засновані друкарні, бібліотеки. Дуже цінним виданням була Острозька Біблія, яка побачила світ 1581 року. Острозьку Біблію зареєстровано в каталозі бібліотеки Оксфордського університету 1620 року. Цю книгу мали шведський король Густав ІІ Адольф, відомі вчені того часу, церковні та культурні діячі.

Російський цар Іван Грозний наказав скуповувати книги європейських авторів, які завозили в Московію, та спалювати їх. Тепер використовується інше know-how (технології) — влада розчавлює та палить ненависні європейські продукти. Бачимо, що в Росії інша традиція!

Традицією XVI—XVIII ст. було посилати на навчання до європейських університетів тисячі юнаків. В Україні історично панував культ книги. «Люди перестають мислити, коли перестають читати», — cлушно зауважив французький філософ-просвітитель Дені Дідро (1713—1784).

Гетьман Іван Мазепа (1839—1709) був аристократом духу, що хотів збудувати в Україні державу європейського штибу, яка надала б кожній людині можливість жити гідно й заможно. За ініціативи та коштом гетьмана було збудовано низку величних храмів — у Києві, Чернігові. Переяславі, Бахмачі, Глухові, Лубнах, Батурині. Саме Мазепа сприяв відродженню Києво-Могилянської академії. Сучасники свідчили, що сам гетьман часто промовляв перед викладачами академії «мовою Тита Лівія та Цицерона». Євген Маланюк (1897 — 1968), видатний український поет і публіцист, підкреслював, що великий гетьман «виплекав покоління «мазепинців» — ще три чверті століття існуватиме мілітарно й адміністративно автономічна Гетьманщина, переховуючи серед перешкод і небезпек дух Нації та ідею Держави, передаючи їх, як смолоскип, поколінням наступним. А саме ім’я Мазепи стане гаслом і програмою і, як міт, переживе століття. І ворог муситиме століттями змагатися з духом Мазепи…».

Іван Мазепа — це стрижень української історії та культури. Мазепа — наш прорив у вічність.

Генерал Павло Скоропадський, який був гетьманом України з 29 квітня до 14 грудня 1918 року, багато уваги приділяв питанням культури. Він відкрив два українські університети — в Києві і Кам’янці-Подільському, заснував Академію наук, Академію мистецтв, Військову академію, Музей українського мистецтва.

Характерною українською традицією є шанобливе ставлення до жінки. Україн-ська жінка в історії традиційно не була приниженою.

Саме в Україні автентичній, тобто в періоди незалежності та державності, жінку цінували, дослухалися до її думки.

Свідченням шанобливого ставлення до жінок було відкриття у Києві першої в Європі школи для дівчат. Фундатором цього унікального закладу була Янка Всеволодівна, внучка Ярослава Мудрого. Крім грамоти, співів та шляхетної поведінки, тут навчали гаптуванню.

В Україні завше існував культ матері. У Стародавньому Римі казали: «Amor matris carissimus omnium rerum est» — «Материнське кохання — найдорожча річ у світі». Саме від мами йде потужна емоційна складова українського характеру. Серце і воля — два стрижні козацького характеру. Недарма «філософія серця» найяскравіше розкрита у творчості двох видатних українців — Григорія Сковороди (1722—1794) та Памфіла Юркевича (1826—1874).

У 1670—1672 роках Польщу й Україну відвідав мандрівник-мемуарист Ульріх фон Вердум, який свідчив: «Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі, особливо у жінок, до чого спричиниться також русинська мова, вимова якої не така тверда, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні та спокусливі наречені, як ніде на цілій земній кулі. Зустрів я там порядну жінку, котра, коли я щось хотів купити у неї, вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою і вміла висловитися в дуже підлесливих виразах».

Українські жінки вирізнялися не лише красою та освітою, але й умінням прислужитися громаді та країні. От, скажімо, Галшка Гулевичівна — одна із засновниць Київського братства — у 1615 році відписала, як зазначається у дарчій: «Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями...», для заснування нового монастиря, шпиталю і школи власний двір у Києві зі землею від Контрактової площі до Дніпра. Цю землю, власне, потім і займав Братський монастир разом з Академією.

Жінки були гордими та незалежними, мали рівні права з чоловіками. Це визнавали самі чоловіки. «Вона мені милим товаришем, а не слугою була», — писав один з них у заповіті.

Українська жінка відчувала свою свободу, добре знала свої права. В сім’ї жінка шанувалася і її слово важило. Мати керівника космічних проектів С.П. Корольова (справжнє прізвище — Королів), який походив з Житомира, згадувала, що в їхній родині свято зберігалися козацькі традиції, тому слово матері в усіх побутових справах, у вихованні дітей було вирішальним.

Ця українська традиція бере початок з Русі ІХ—ХІІ ст., розвивається в період Козаччини ХV—XVІІІ ст. і до сьогодення.

Вигідно вирізняє українську традицію повнота світосприйняття, що включає раціональну та емоційну складову, розум та потужну підсвідомість.

Ще великий німецький поет Йоганн Вольфганг Гьоте (1749—1832) стверджував: «Світ не ділиться на розум без залишку».

Або ми боїмося смерті, або смерть боїться нас. Тому треба жити так, щоб смерть нас боялася. Драматична україн-ська історія навчила нас з мужністю ставитися до самого життя. Напрочуд талановитий український поет Леонід

Кисельов (1946—1968) у вірші «Осінь» висловив ригористичне ставлення до життя:

Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

Боротьба за свободу є стародавньою українською лицарською традицією, що йде від хагана Аскольда до Євромайдану та нинішньої визвольної війни проти російської навали. Ще французький філософ Вольтер 1729 року в «Історії Карла ХІІ», яка користувалася величезним успіхом у Європі, підкреслював: «Українці завжди прагнули свободи й боролися за її здобуття».

Українці — це козацько-махновська нація, яка купається в бароковій культурі. Військові чесноти завше вельми цінувалися в Україні.

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).