Литва й Україна: спільна історія і спільне майбутнє

10 січня 1991 року пролунав ультиматум радянського керівництва з вимогами скасувати незалежність Литви та відновити радянський суверенітет у повному обсязі. Наступного дня радянські підрозділи розпочали штурм державних та громадських установ, будинків ЗМІ. Литва в цей період не мала власних збройних сил, але литовський народ вийшов на масовий громадський протест проти радянських військ, став на захист свого суверенітету без зброї і переміг. Аналогічно, 24 роки по тому, саме так український народ завоює своє право на закон, свободу та гідність, уже в формально існуючій незалежній державі. Отже, без-збройні литовці, що вийшли на захист свого парламенту, зуміли зупинити просування радянської бронетехніки у Вільнюсі в ніч з 12 на 13 січня 1991-го. Проте, під час штурму радянськими військами телевежі 13 січня загинули 15 мирних громадян — борців за свободу.

Усі ці події у Вільнюсі січня 1991-го дуже близькі нам, українцям, оскільки все ще свіжа пам’ять про загиблих на Євромайдані — Революції Гідності — заради свободи та європейського вибору нашої держави. Більше того, нині нам не дає спокою агресія Росії на Сході України.

І саме литовці розуміють нас, бо дуже добре пам’ятають, що таке радянська окупація та гібридна війна проти їхньої державності, як у 1918—1920, так і в 1939—1940 роках, та що таке радянська тоталітарна система (або так званий «русский мир»), яка на півстоліття відірвала Литву, як і Україну, із загальноєвропейського дому.

Спільна історія Литви та України сягає своїм корінням сивої давнини Середньовіччя. Якщо стисло, то тут необхідно нагадати військово-політичний та династичний союз короля Русі Данила Галицького і великого князя Литви Міндовга. Тоді, як і зараз, союз було направлено проти спільного ворога зі Сходу. Литовці та галичани билися разом проти монголо-татарської навали, захищаючи власними життями Європу. Пізніше виникла єдина держава — Велике князівство Литовське і Руське, в якій литовська династія Гедиміновичів замінила до того правлячу на Русі норманську династію Рюриковичів.

Саме в період Великого князівства Литовського і Руського відбулося визволення українських земель від ярма Золотої Орди, коли монголо-татари зазнали нищівної поразки від війська князя Ольгерда у битві на Синіх Водах у 1362 році, а пізніше, під час князювання Вітовта, Литовсько-Руська держава досягла Чорного моря та було засновано Коцюбієв, тобто сучасну Одесу, 600-ліття якої ми святкували торік.

Литовські Статути стали зразком справжнього європейського права, що забезпечує недоторканість особи і приватної власності, презумпцію невинуватості, право на захист у суді, індивідуальну, а не колективну відповідальність за скоєні злочини. Власне кажучи, всі ті норми, які були забуті та знищені радянським тоталітарним комуністичним ладом кілька століть по тому. На відміну від Московщини, яка претендувала та претендує на монопольне право на об’єднання земель Русі, на саму історію Русі, починаючи з виникнення ідеологічної концепції «Москва — Третій Рим» і завершуючи сучасною путінською ідеологемою так званого «русского мира», у Великому князівстві Литовському і Руському існувало Магдебурзьке право (самоврядування міст), лицарство — шляхетство, релігійна толерантність (православ’я, католицизм та реформаційні вчення, найпоширенішим з яких був кальвінізм). Більше того, вихованого в Литві московського царя так званого Лжедмитрія I московські бояри вбили саме через релігійну толерантність, верховенство права та намагання відкрити в Москві університет.

Необхідно відзначити, що козацт-во як надстанове і надкласове явище виникло саме у Великому князівстві Литовському і Руському. Запорізьку Січ, засновану князем Дмитром Вишневецьким, порівнювали як з лицарським орденом,

так і з християнською республікою. Українське козацтво прославило себе в історії Європи й участю у війні за незалежність Нідерландів, і в славетній битві під Віднем 1683-го, в якій об’єднані європейські сили під керівництвом Яна Собеського завдали османам нищівної поразки, зупинивши турецьке просування в Європу.

Другий та третій поділи Речі Посполитої 1793 і 1795 років призвели до того, що Литва, Білорусь і велика частина України опинилися в складі Російської імперії. На противагу Україні, де царському уряду поступово вдалося ліквідувати козацтво і залишки державності, у Литві та Білорусі розгорілося повстання 1863—1864 років на чолі з Кастусем Калиновським, метою якого була державна незалежність Литви. Повстання було придушене, але в Литві, як і в Польщі, політика русифікації успіху не мала.

Наприкінці Першої світової війни, революції в Росії і розпаду Російської імперії на мапі Східної Європи постали нові незалежні держави: Королівство Литва й Українська Держава, які мали спільний кордон і дипломатичні відносини та були визнані не тільки Німеччиною і її союзниками, а й нейтральними країнами.

Із закінченням Першої світової війни поразкою Німеччини і поступовим виведенням німецьких військ з України та Литви почався наступ більшовиків, метою яких була Центральна і Західна Європа. І тут знову Україна та Литва стали щитом Європи від небезпеки зі сходу, точніше — від більшовицького терору. Більшовики застосовували тактику гібридної війни, створюючи штучні радянські республіки: Українську та Литовсько-Білоруську. Період 1918—1920 років, який увійшов в історію Литви та України як Визвольні війни, закінчився для цих держав з протилежними результатами: Україна не захистила свій суверенітет, а Литва, яка з квітня 1919-го стала президентською республікою, все ж зуміла зберегти свою незалежність, втративши частину території, в тому числі столицю Вільнюс.

Historia magistra vitae est. Історія — вчителька життя. Литовцям у 1918—1920 роках вдалося скласти іспит на право мати національну державу, в тому числі завдяки широкому добровольчому рухові, волонтерам тилу та міжнародній допомозі, зокрема німецьких добровольців. В Україні в той самий час, навпаки, національно-державна єдність була відсутня, точилася громадянська війна на тлі зовнішньої агресії Росії.

У 1940 році Литва, як і інші балтійські держави, була підступно анексована СРСР, але саме анексія Литви далася Радянському Союзу болісно. Так, уже в 1940-у було створено Литовський фронт активістів (на кшталт УВО—ОУН), який підняв повстання проти радянської влади ще до вторгнення німецьких військ у червні 1941-го. ЛФА, як і ОУН, проводив «політику переконливих фактів», тобто захоплення влади та відновлення державності до початку створення німецької окупаційної влади. І саме литовцям це вдалося переконливіше: до повстанського руху долучилися понад 100 тисяч партизанів, які взяли під контроль практично весь край ще до приходу німців. 23 червня 1941 року було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Юозасом Амбразявичюсом. Для порівняння: чисельність похідних груп ОУН в червні 1941-го складала понад 2 тисячі осіб, а сам Акт проголошення Української держави Законодавчими зборами західноукраїнських земель на чолі з Ярославом Стецьком було прийнято у Львові 30 червня 1941-го, тобто після заняття міста німцями. Втім, обидва акти про відновлення державності не були визнані Німеччиною.

І все ж ці акти про незалежність мали міжнародний резонанс. Так, Й. Сталін під час Тегеранської конференції особисто пообіцяв Ф. Рузвельту та У. Черчиллю відновити суверенітет країн Балтії після війни. Щодо України це теж було важливим: не маючи державного суверенітету, УРСР стала установчим членом ООН. Таким чином Й. Сталін намагався перехопити ініціативу з рук національно-визвольного руху.

Після закінчення Другої світової війни сталінський режим зіткнувся з серйозним рухом опору у країнах Балтії та в Україні. Це були не просто розрізнені партизанські загони, а справжні регулярні армії без держав. Так, Армія свободи Литви із 1944-го до 1949 року використовувала в боротьбі з окупантами тактику боїв регулярної армії з чіткими позиціями, окопами й укріп-районами. Чисельність Армії свободи Литви у цей період досягала близько 100 тисяч. 22 лютого 1949-го командири всіх партизанських округів на своєму з’їзді, зважаючи на політичне і військове становище у Литві і за кордоном, вирішили перейменувати свою військову організацію в «Саюдіс» — Рух боротьби за свободу Литви. Партизани продовжували опір до 1960-го, а в деяких місцях — і до 1969 року. Для порівняння: УПА в 1944-у налічувала 40 тисяч, у післявоєнний період — десь 20—25 тисяч. Після пропагандистських рейдів через Чехословаччину до Західної Німеччини у 1947—1949 роках також повністю перейшла до тактики малих партизанських груп, які продовжували діяти до 1956-го.

Початок нової боротьби за відновлення незалежності Литви й України відбувся також майже синхронно: у 1988 році в Литві було відновлено «Саюдіс», а в Україні постав Рух. Відмінності у політичному розвитку двох країн полягали в тому, що в Литві на виборах 1990 року перемогли національно-демократичні сили, а в Україні комуністам вдалося зберегти більшість у Верховній Раді. 11 березня 1990-го Литва першої з республік колишнього СРСР проголосила відновлення незалежності. Тож у січні 1991 року литовський народ вийшов захищати свій парламент і уряд. В Україні національно-визвольний рух тривав і після про-голошення Акта про незалежність 24 серпня 1991-го й досяг апогею в 2013—2014 роках.

Литва для України є взірцем проведення успішних економічних і полі-тичних реформ, люстрації, політики громадянства, а також протидії сепаратизму і поширенню так званого «русского мира». Литва, як і Польща, є одним з головних партнерів України в проведенні реформ на шляху інтеграції в ЄС і НАТО. Своєрідною відповіддю на агресію Росії є створення спільної українсько-польсько-литовської бригади.

Зараз Литва активно допомагає Україні долати агресію Росії: литовські добровольці воюють на східному фронті в складі українських добровольчих батальйонів, деякі служать інструкторами, литовські волонтери допомагають нашому війську, відправляючи все необхідне в Україну та приймаючи поранених на лікування і реабілітацію.

Литовці — мужні, незламні воїни, нескорена нація. Їх високий рівень національно-патріотичного виховання — зразок для наслідування. Наприклад, у 1918 році було засновано Союз стрільців Литви, аналог Національної гвардії або батальйонів територіальної оборони. Загальна кількість стрільців становила близько 60 тисяч осіб, тоді як литовське військо у 1919-у налічувало трохи більше 10 тисяч. По-дібний досвід було повторено в Україні з початком російської агресії в 2014 році, коли виникло майже чотири десятки добровольчих батальйонів, більшість з яких згодом були включені до складу Національної гвардії, деякі — до Збройних Сил, і, крім того, батальйони органі-зації «Правий сектор», які продовжують зберігати самостійність.

Відроджений Союз стрільців Литви готує цивільне населення до оборони на випадок агресії Росії, а заодно ділиться досвідом і з україн-ськими добровольцями. Ця органі-зація є важливим елементом національно-патріотичного виховання молоді Литви.

В Україні указом Президента за-тверджено «Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016—2020 роки», згідно з якою розробляються програми національно-патріотичного виховання дітей та молоді. У них враховано і досвід Литви. До підписання президентського указу національно-патріотичним вихованням займалися винятково громадські організації військово-патріотичного спрямування, як-от: всеукраїнські скаутські організації «Січ» і «Пласт», Всеукраїнська громад-ська спортивно-патріотична органі-зація «Тризуб», Молодіжний націоналістичний конгрес, Чорномор-ське гайдамацьке з’єднання тощо.

Спільний історичний досвід Литви й України, хоча іноді і з протилежним результатом, більш успішним для Литви, спонукає нас взяти за взірець прагнення литовців до свободи та їхню самоорганізацію громадянського суспільства задля успіху національно-державного будівництва та євроінтеграції. Особливо це стосується питань національно-патріотичного виховання дітей та молоді, де досвід Литви для України має надзвичайне значення, тому що саме молодь є рушійною силою реформування держави і суспільства.

Вадим КІРОВ,
директор Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді.

Дмитро БОНДАРЕНКО,
спеціаліст Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді, історик.