Василь ПОЛТАВЧУК. Віршований календар

Я — гість жаданий, хоч нерідко
Несу з собою снігопад і сніговій,
Але найбільше — це усім відомо —
Несу я радості й нових надій.

На цілий рік, на місяці прийдешні,
На добрі справи й миролюбні дні.
Щоби усі були здорові і щасливі —
Цього найдужче хочеться мені.

ЛЮТИЙ
Я тепер уже не лютий,
Ні для кого нині не страшний:
Ходить сміло геть роззутий
Березень по мені молодий.

Був багатий я снігами
І морозом сковував річки.
На лимані ковзав довго,
Морю я творив із льоду береги.

У дубів чуби тріщали,
Як заходив владно я у ліс.
Звірі й птахи замовкали,
Ніби я наказ такий приніс.

Я тримав усіх в покорі,
Як ішов — Луна злітала ввись.
Всюди лютого боялись,
Тільки це було… було колись.

Нині ж тепло — всяк радіє,
А мені ж бо сумно — аж за край.
Що ж тепер мені робити?!
Хоч бери й ім’я своє міняй…

БЕРЕЗЕНЬ
Я — перший пролісок з-під снігу,
Пташиний переліт з чужої чужини
І тріск льодів на ріках скутих —
Прощальний зойк вчорашньої зими.

Я — більший день і вище небо,
Живлющий дух розмерзлої землі.
Правічне «Кру!» у високості,
Яке несуть з собою журавлі.

Я — перший грім і дощ врожайний,
І перше зерно, вкинуте в ріллю.
Посол весни я повноважний —
Люблю й шаную місію свою.

Я — бруньки перший крик розкутий
І пружний змах крила на тлі небес.
Я радість вам несу весняну.
Я — березень, це значить: світ воскрес!..

КВІТЕНЬ
А у квітні, а у квітні
Все-усе навколо квітне.
Квітне вишня-наречена,
Квітне грушка височенна.

Абрикоса квітне ніжно —
Білопінно, білосніжно.
Квітне яблуня крислата
І черешня коло хати.

Квітне в полі, квітне в лісі,
На Поділлі, на Поліссі.
Квітне Крим і Закарпаття
І столиця — в білім платті.

В соловейка серце квітне,
Квітне сонечко привітне.
Квітне ранок, квітне вечір,
Квітне навіть ніч, до речі.

Квітне юне і тендітне,
І любов щаслива квітне.
...Ось тому й зовуся квітнем,
Що усе навколо квітне.

ТРАВЕНЬ
Я — наймолодший з трьох братів весняних,
Зовуся травнем, тішусь теплим світом.
Шаную старших: березня і квітня,
А сам росту аж до межі із літом.

Росту травою, зіллям, очеретом,
Вербовим зеленвіттям над ставками.
Росту я підліском і древнім лісом,
І щедрими вкраїнськими садками.

Росту пшеницею і житом в полі,
Де пісня жайворонка дзвінко висне.
Росту щомиті, день і ніч, — аж поки
Я руку червню дружньо не потисну.

ЧЕРВЕНЬ
Найдовший день і найкоротша ніч —
Такі у мене найсуттєвіші ознаки.
Вони властиві лиш одному мені,
Мене за ними легко упізнати.
У день такий — єдиний з-поміж днів,
Якими кожен рік багатий,
Якнайраніше сонечко встає
І довго-довго не лягає спати.
Тому і ніч — неначе в зайця хвіст,
Коротка, і прудка, як той же заєць…
Коли побачиш день такий і ніч таку,
Прикмети червня зразу упізнаєш.

ЛИПЕНЬ
Маю місце у зеніті літа —
На вершині сонцесяйної пори.
Знайте: у північній я півкулі
Найтепліший місяць — що не говори.
Хай примхливий, грозовий, але ж і
Теплий-теплий, як ніхто з моїх братів.
Тож цілком заслужено й природно
На вершині літа місце я посів.
Тут небесно чисто, пахне сонцем,
Пахне медом, як ніколи і ніде.
Звідси добре видно й добре чути,
Як розквітла липа бджолами гуде.

СЕРПЕНЬ
Падають зорі з високого неба,
Яблука падають в щедрих садках.
Замість дорідних пшениць і ячменів —
Стерні, неначе голки в їжака.
Діти купують книжки і портфелі,
Птицям вже сниться важкий переліт.
Тихнуть громи, відлітають у вирій,
Барви цяткують густий живопліт.
Дині жовтіють і пахнуть медами,
В осінь рихтуються перші стежки.
Меншають дні — так, немовби серпами
Серпень стинає їм їхні вершки.

ВЕРЕСЕНЬ
Починаюсь із дзвінкого дзвоника —
Ним до школи діти всі скликаються.
Починаюсь з шелесту пташиних крил,
Котрі з нашим небом до весни прощаються.
Починаюсь із надії на врожай —
З нею ж бо озимі засіваються.
Починаюсь з барви ясно-жовтої —
В неї всі дерева одягаються.
Починаюсь із стемнілих хвиль морських,
У яких вже літо не купається.
Починаюсь я із заморозі першої…
Ну, а з мене — осінь починається.

ЖОВТЕНЬ
Жовтень я… Коли уже прийшов,
Значить: відлетіли журавлі.
Тихо-тихо стало в небі,
Жовто-жовто стало на землі.
Синє-синє небо наді мною,
Жовто-жовто доокруг —
Наче прапор України я тримаю
І не смію випустити з рук.

ЛИСТОПАД
«Ви знаєте, як липа шелестить?» —
Питав колись Павло Тичина…
… А знаєте, як липа тихо спить,
Коли її останній лист покине?
Вона стоїть безмовна і журна
В осінню пору листопаду.
Їй холодно, і щулиться вона
Поміж дерев безлистого вже саду.
Їй соромно своєї наготи,
Її одежа на землі жовтіє…
Нелюбий їй цей місяць листопад,
А березень — її осіння мрія.
Я добре знаю це і вже змиривсь —
Така вже доля в листопада…
Нехай же липа тихо-тихо спить
І хай насниться їй весни принада.

ГРУДЕНЬ
Дванадцять східців має рік,
Долає їх у свято і у будень.
Найвищий з-поміж них — це я,
А звуть мене, звичайно ж, — грудень.
Дійти до мене — справа непроста,
Це дійсно так — повірте, не хвалюся,
Бо кожен східець — висота,
І я за кожен крок хвилююся-боюся.
Та вже коли до мене рік піднявсь,
Це значить — свято для усіх, не будень,
Бо тільки звідси видно рік Новий —
Із висоти, що має назву «Грудень».